Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 47)

— Вам не дуже шкода буде розлучитися з ними?

Ціммер пробуркотів у відповідь щось невиразне, що, певно, мало означати згоду, і Хетель кинув наліпки на стіл, перемішавши їх зі своїми. Збирав їх повільно, скоса стежачи за бібліотекарем, і, помітивши, як зажурено видовжується в того обличчя, запропонував:

— Завтра чи післязавтра ми можемо зустрітися ще. Я перегляну свою колекцію і, гадаю, знайду цікаві дублі.

Ціммер заметушився.

— Звичайно… звичайно, шановний колего… Я з задоволенням… Як завжди, в «Райському куточку»…

Хетель ішов за ним тьмяно освітленим коридором і думав, що варто вдарити зараз старого дивака по голові…

Не страшно, коли навіть встигне крикнути: тут такі стіни, що кричи хоч все життя своє — ніхто не почує. Пожалкував, що не взяв із собою нічого важкого, але відразу схаменувся: час запальної юності давно минув І слід зважувати свої вчинки. Та й ситуація зовсім не та. Колись вони відкрито марширували віденськими вулицями, поліція боялась їх і закривала очі навіть на те, що іноді доводилося пристукнути якогось з найбільш активних комуністів.

Ох, часи, часи, що вони роблять із людьми!

Ціммер витягнув ключ і почав вставляти його в замковий отвір. Не потрапляв і нагнувся, щоб придивитися. Нарешті вставив ключ, Хетель переступив з ноги на ногу і раптом застогнав, схопився за серце. Бібліотекар здивовано озирнувся на нього.

Хетель відступив, спершись на стіну, прохрипів:

— Води… принесіть мені води…

Ціммер присунувся до нього, підтримав.

— У мене е валідол, — заметушився. — Я зараз…

Хетель стежив за ним з-під опущених вій. Невже бібліотекар згадає про ключ? Якщо згадає, він уб'є його. І зробить це без жалю, бо чаша терпіння його переповнилась.

— Швидше… валідол… — витиснув крізь зуби.

Ціммер побіг коридором, не озираючись. Хетель скочив до дверей, сперся на них спиною, намацав ключ. Чорт, як усе просто вийшло! Швидко зробив зліпок ключа.

В кінці коридора грюкнули двері — Ціммер повертався. Хетель знову сперся на стіну, взяв валідол, але від пропозиції бібліотекаря трохи полежати відмовився.

— Мені зараз потрібне свіже повітря, — пояснив. — Посиджу на бульварі. Ні, дякую, не треба проводжати. Уже ліпше, все в порядку.

Йшов повільно, бо бібліотекар стояв у дверях і дивився йому вслід, і, лише завернувши за ріг, заспішив до автомобіля.

Ангель і Грейт дивилися телевізор — мелодраматичний фільм про скривджену дівчину. Хетель постояв на порозі, іронічно посміхаючись. Полковник, як завжди, розвалився у фотелі біля столика з пляшкою — смоктав віскі чи джин, не все одно що, він цілий день пив щось. Ангель напівлежав на дивані, підмостивши під бік подушку, і слідкував за подіями на екрані уважно; вони, видно, по-справжньому хвилювали його, бо аж тягнувся до телевізора, нічого не чуючи й не помічаючи навколо.

Хетель кашлянув. Полковник повернувся до нього разом із кріслом. Ангель невдоволено поморщився, та все ж цікавість перемогла, він вимкнув телевізор. І відразу занетерпеливився:

— Ну… ну… як у вас?

— Завтра матимемо ключ. — Хетель показав зліпок. — Ще хвилина, і я б зірвався. Ця стара шкапа довела мене до точки.

Ангель уважно обдивився зліпок. Похвалив:

— Чиста робота. Як вам удалося?

— Ех, — Хетель налив собі півсклянки, — випадок.

Полковник кинув йому в склянку кілька кубиків льоду.

— Пийте і розповідайте!

Ангель, вислухавши розповідь, запитав:

— Скільки часу витрачає Ціммер на вечерю?

— Хвилин п'ятнадцять-двадцять.

— Скільки треба йти від бібліотеки до ресторану?

— Хвилин сім-вісім.

— Туди й назад — чотирнадцять, разом — півгодини, — підрахував Ангель. — Мало!

— Так, — ствердив полковник, — за півгодини тайник не розкрити. А без шуму не обійтись. Доведеться вам, Вольфганг, затримати Ціммера.

Хетель подумав, що Ангель і Грейт, поки він базікатиме з бібліотекарем, можуть витягти золото й накивати п'ятами, та, розміркувавши, дійшов висновку, що це неможливо: вони встигнуть лише розбити ломами підлогу — перетягти ж важкі контейнери з підвалу вдвох не під силу.

— Я покажу йому наклейки в ресторані, і він сидітиме, поки не перегляне їх. Можу гарантувати вам ще півгодини.

— Вистачить, — погодився Грейт. — Зробимо так. Ми розкриваємо тайник і сидимо там до дванадцятої. О дванадцятій ви підганяєте машину до бібліотеки, і ми відчиняємо вам. Дайте мені план підвалу, Франц.

Ангель поморщився, та все ж поліз до кишені. Вже дістав бумажник, але останньої секунди роздумав і заховав його назад. Сказав рішуче:

— Я покажу вам його перед самим початком операції.

— Боїтесь? — розсердився полковник.

Ангель посміхнувся: Хетель завтра матиме ключ і хто зна, що може спасти йому на думку.

— Ви ж не показали мені схему розташування тайника в штольні. І я не в претензії до вас.

Справа в тому, що Штайнбауер зробив спритний хід: аби партнери контролювали один одного і не позбулися взаємної залежності, дав Ангелю план тайника в замку, а Грейтові — у штольні. Підозрював, що Ангель, знайшовши списки «трійок», може змовитись з Хетелем і обдурити його. Мав спеціальну розмову з полковником і попередив, щоб списки не віддавав нікому ані на хвилину.

Грейт зареготав.

— Ви починаєте боятися власної тіні, мій дорогий Франц. Та бог з вами… Намалюйте мені, — звернувся до Хетеля, — хоча б приблизно схему розташування бібліотечних приміщень.

Хетель взявся креслити, полковник уважно дивився через його плече, лише іноді уточнюючи деталі. Потім задоволено покрутив головою.

— Головне те, — констатував, — що нам не доведеться проходити повз кімнату бібліотекаря. Наскільки я зрозумів, від вхідних дверей до неї метрів із двадцять п'ять, та ще й коридор робить поворот. Ви згодні з цим, Франц?

Ангель, який вивчив схему так, що, здається, з зав'язаними очима знайшов би тайник, пробурмотів:

— Авжеж. До бібліотекаря праворуч від входу, а нам ліворуч.

— Їхатимемо двома машинами, — мовив полковник. — Вашим «опелем», Вольфганг, і ще якоюсь. Може, взяти вантажну?

— Для чого? — заперечив Хетель. — Грузовик — це помітно.

— Півтопни золота і троє нас — цього не витримає жоден легковий автомобіль.

— Візьмемо ще «фольксваген». Контейнери завантажимо в «опель» і…

— Я поведу машину сам, — вгадав хід його думок Ангель.

— Звичайно, — не зреагував на підтекст Хетель. — Ми поставимо її в гаражі разом із контейнерами.

— Ні, — категорично заперечив Ангель і вказав на куток кімнати, — золото лежатиме тут!

— Через три-чотири дні, коли одержимо телеграму від Штайнбауера, знову доведеться переносити його до машини.

— Контейнери лежатимуть тут! — повторив Ангель. — І не треба умовляти мене!

— Ніхто, вас не умовляє, — знизав плечима Хетель, — робіть, як хочете. До речі, Штайнбауер телеграфуватиме сюди?

— Ми не знали, як складуться обставини, — пояснив Грейт, — і домовились, що телеграму адресуватимуть на пошту в Блю-Альм. Це, здається, недалеко звідси? На ім'я вашого слуги. Штайнбауер уже в Берні, йому потрібно три-чотири дні, щоб владнати справу з літаком.

— Літак сяде в районі штольні?

— Поблизу від неї, в Долині конвалій, — там є зовсім непоганий майданчик. Штайнбауер добре запам'ятав його: в долині чекав на нього «фізельєр шторх», щоб вивезти з «Альпійської фортеці». На жаль, Штайнбауерові так і не вдалося потрапити на літак…

— Кляті комуністи! — процідив крізь зуби Хетель. — Тоді вони думали, що взяли бога за бороду!

— Але ж і зараз ви мусите зважати на них. Інакше Штайнбауер сам прилетів би в Австрію. До речі, — Грейт умостився в кріслі напроти Хетеля, — хто це вимагає голови Штайнбауера? Я чув про якісь його гріхи в Чехословаччині. Що це за історія?