Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 21)

Шаттіх замкнув кабінет, клацнув вимикач, і нарешті Бонне насмілився переступити з ноги на ногу. Але ховався за шторою ще кілька хвилин, прислухаючись до затихаючих голосів. Ще постояв біля дверей, вдивляючись у тьмяну далечінь коридора, пробіг його, тримаючись чомусь попід стіною, — так людина інстинктивно пробирається попід парканом, хоча її видно з усіх усюдів, — і шмигнув у туалет. Тут знову вимив руки і витер їх, уже не відчуваючи свіжості рушника. Здалося, хтось дивиться йому в спину. Непомітно скосив очі на дзеркало — нікого. Засунув руки до кишень і рушив до залу непевною ходою підпилого.

Дубровський зустрів Бонне запитливим поглядом — видно, прочитав щось на комісаровому обличчі. Бонне зробив заспокійливий жест — мовляв, нічого не трапилось. Він устиг уже обміркувати все.

Комісар не сумнівався, що Шаттіх мав на увазі дівчаток, вивезених Ангелем із Франції. По-перше, ще сьогодні Ангель їздив у машині Шаттіха, по-друге, у розмові з Фріцом ішлося про партію француженок, яку вивезли звідси до Леопольдвіля і за яку Шаттіх платив гроші. Щоправда, Ангель зараз виїжджає з Танжера — Бонне зиркнув на годинник — хвилин через двадцять, Фріц ледь встигав передати йому чек. Навряд чи поліція зуміє затримати Ангеля — двадцять хвилин і лише словесний портрет… Та й підстав для арешту нема.

Комісар підвів очі на Дубровського, і на секунду йому зробилося заздрісно: у Сергієвій країні справедливість восторжествувала б одразу, і тільки божевільний міг би випустити гітлерівського злочинця. Боже мій, ось тобі і демократія, на сторожі якої йому доводиться стояти!.. Отже, Ангель поки що вислизає з рук Інтерполу, але не варто казати про це Дубровському — для чого псувати чоловікові настрій? Через три дні дівчата будуть у Леопольдвілі, і головне, зрештою, — визволити їх. Потім можна пошукати і Ангеля…

Бонне озирнувся на Ірен, підморгнув їй, і дівчина пересіла до їхнього столика.

Дубровський нічого не запитав, тільки дивився здивовано. Бонне притиснув йому коліно — мовляв, знає, що робить, — і налив дівчині повний келих. Вона випила до дна, потім другий, третій, і після третього комісар довідався, що Елеонору щойно покликав кудись Фріц — метрдотель, а Фанні зникла ще годину тому з багатим череванчиком. А якщо її повіз череванчик, то раніше, ніж завтра ввечері, Фанні не повернеться — так уже було кілька разів, вони розважатимуться всю ніч, а вдень спатимуть. У череванчика вілла за містом, поки дістанешся до Танжера — вечір…

Бонне попросив рахунок. Ірен сподівалася на інше, спробувала образитись, та асигнація, яку Бонне поклав до її сумочки, задовольнила її, і дівчина провела щедрих відвідувачів аж до вестибюля.

Ангель поставив автомобіль так, щоб добре проглядалися всі підходи до готелю. Ще вчора він узяв у мадам Блюто «форд» старого випуску — пошарпану машину невизначеного зеленкуватого кольору із завісками на вікнах. Влаштувавшись на задньому сидінні разом із Грейтом, Франц відкинувся на спинку.

— Вони вже поснідали і зараз вийдуть…

— Ви спритний, — пробуркотів полковник, — та, слово честі, не подобається мені вся ця історія, і я волів би бути зараз подалі від Танжера.

— У вас прямолінійно-злодійський характер, Кларенс: бажання накивати п'ятами властиве всім, починаючи від жалюгідного кишенькового злодюжки; та вищий клас — спокійно стежити за ходами противника і сміятись з нього. Я не заперечував би проти обіду в кампанії цього комісара Інтерполу і розпив би з ним пару пляшок.

— Брешете все ви, — ліниво заперечив полковник. — Хизуєтесь, а, либонь, згодні зі мною.

— Не люблю залишати боржників, — пояснив Ангель. — Почекаємо ще кілька днів, мадам Блюто розрахується з нами і… Здається, Танжер також набрид мені.

— Мерзотне місто! — погодився полковник. — Невже ця стара карга не має грошей?

— Можна розрахуватися з нею, так би мовити, умовно…

— Я ж казав вам: лише готівкою, — перервав Ангеля полковник. — Люблю, коли долари лежать у мене в кишені. Знаю тисячі випадків коли банк не оплачував найнадійніші чеки.

— Саме зважаючи на це, я підшукав покупців на наш літак.

— Ви це серйозно? Але ж це єдиний засіб…

— Швидко робити рейси на Близький Схід? Ви це хочете сказати? — Полковник не відповів. — Ми купимо новий літак, Кларенс, кращий за цей. «Дуглас» — не пачка сигарет, і я не певен, що шпики не докопалися, кому насправді належить він.

— Надійна машина, звик до неї. Та біс з нею… — Грейт сперся підборіддям у спинку переднього сидіння. Сказав, наче скаржився: — Десь ми схибили… Сам по собі Інтерпол не напав би на наші сліди, і слава богу, що у ваших знайомих такі зв'язки з поліцією.

— Нам би одержати свої гроші, а там — нехай мадам Блюто виплутується, як знає.

— Ділова жінка, — похвалив Грейт.

— Скаржилась, що кілька дівчаток виявилися з характером. Але ж вона з ними панькатися не буде — перепродасть не без вигоди, звичайно.

— Кожен хоче мати свій процент, — погодився полковник, — а мадам Блюто все ж ризикує. Вона казала мені…

— Хвилинку, — перебив його Ангель, — ось він! Бачите? Біла сорочка й темна краватка… Комісар Бонне. Ви бачите його, Кларенс?

— Як і вас.

— З ним прилетіли двоє журналістів. Француз і росіянин. Чесно кажучи, не можу зрозуміти, чому росіянин? Припустимо, що вони також замасковані агенти Інтерполу, але такого не було, щоб у гру вплутували росіян. Та й вони ніколи не співробітничають із нашою поліцією.

— Я бачу біля комісара тільки одного, — перебив Грейт.

— Так, чорнявий і довгоносий. Типовий француз. Сідають у таксі…

— Значить, росіянин вже пішов чи залишився у готелі.

— Біс із ним. Ми пустили їх по фальшивому сліду, і я показав вам комісара, Кларенс, так, про всяк випадок…

— Не подобається мені ця історія. Російський журналіст?.. — Полковник подумав. — Скажіть, Франц, ви добре замели сліди там, на сході?

Згадки про його есесівське минуле завжди тривожили Ангеля. Відповів неохоче:

— Є документи, які неспростовно свідчать, що я загинув під час авіаційного нальоту. Правду знає лише моя родина та дехто з колишніх керівників управління імперської безпеки. Я шкодую, що у хвилину відвертості проговорився вам, Кларенс. Для всіх я тільки Хаген, Франц Хаген — і ніхто інший!..

— Будьте обережні, Франц, — поплескав його по плечі полковник. — Ці російські журналісти мають нюх на політику, і чи не спливло щось на поверхню з вашої біографії?

Ангель зіщулився.

Він сам думав про це, та відганяв полохливі думки. Вони знову напливали, і йому робилося страшно — сам собі не зізнавався, що боїться, бадьорився, та десь у шлунку ссало, і серце починало боліти, наче на переміну погоди. Так бувало з ним у перші роки після війни, коли погано спав і мало не в кожному зустрічному бачив шпика. Потім все почало забуватися, і вже не хотілося бігти, коли незнайомий підходив до нього на вулиці, аби прикурити чи запитати щось. Але справді, чому тут росіянин?

Ангель завжди відчував неприязнь до Росії. Не лише тому, що червоні перемогли. Зрештою, він влаштувався краще, ніж могло бути в разі перемогу рейху. Ну, дослужився б до штандартенфюрера, можливо, генерала СС — і що? Гарна форма й пошана підлеглих, а гроші? Звичайно, краще, ніж у багатьох, він не мріяв колись про більше, але ж що він розумів тоді у житті? Тепер не проміняв би свій банківський рахунок у Цюріху на десять генеральських мундирів — ще рік-два, і заслужений відпочинок, участь у солідній корпорації, загальна повага, сімейне щастя…

Але ж Радянський Союз?

Вони нічого не забули, і десь у них і досі згадується ім'я Франца Ангеля.

Чорт, до чого ж тут російський журналіст? Знаючи, що ця думка все одно повертатиметься до нього, Франц все ж зробив спробу відкинути її. Перейшов на переднє сидіння, включив мотор.

— Чекайте, Хаген, — зупинив його полковник, і в його словах, вимовлених зовсім просто, Ангель відчув якесь збиткування, хоча сам хвилину тому просив називати його лише Хагеном.

— Ну?

— Під три чорти гарантії місцевої поліції. Я знаю, чого варті ці гарантії, і хочу потурбуватися сам про себе. Нам слід сьогодні ж кинути готель і зняти десь невеличку віллу. На околиці міста, аби я бачив все навколо, а мене не бачили.

Цього разу Ангель не перечив полковникові.

— Слушна думка, Кларенс. Мадам Блюто влаштує нам це за кілька годин. — Рвонув «форд» з місця так, що полковник вдарився головою об стійку сидіння. Коли виїхали на центральну магістраль, порадив: — В готель вертатися не варто. Густав сам перевезе речі.

— Ви зараз куди?

— До «Грайливих лялечок».

Полковник мовив рішуче:

— Висадіть мене, поблукаю в місті. Я подзвоню до мадам і дізнаюсь про нашу нову адресу.

— Не напивайтесь, Кларенс, — порадив Ангель. Втім, мовив це так, за звичкою: полковник — справді бездонна бочка. Чорт з ним, нехай п'є!

Ангель вгадав: Грейтові хотілося напитися.

Полковник завернув у перший же ресторан, сів біля стойки бармена і замовив склянку віскі з льодом. Випив ще дві чи три, поки душевна рівновага повернулася до нього, та все ж не міг вгамувати того черв'ячка, що давно свердлив його мозок, отруював радість від успіху перших операцій…

Грейт випив багато і, певно, сп'янів, бо довго стояв у вестибюлі, погойдуючись і втупившись у швейцара. Тому, набрид п'яний відвідувач, і він запитав, чи не потрібно чогось панові, можливо, таксі? Та полковник насварився на швейцара пальцем і вийшов на вулицю. Затримався біля входу — денна спека перепинила дихання, він закашлявся, схопившись за груди.