Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 18)

Відповів Дубровський:

— Десь я читав: на триста чи чотириста мільйонів доларів.

— За неповними даними. Візьміть півмільярда, не помилитесь. Стихійне лихо… Більше половини всіх справ, які ведуть мої колеги по Інтерполу, припадає на торгівлю наркотиками. Світова проблема — і тут нам підставляють ніжку кожного дня. А ви питаєте, чи пошивали мене у дурні? Колись мені довелося брати участь у великій операції. Ми точно знали, що наркотики транспортуються через Ліван. Підняли на ноги митних чиновників, агенти поліції перевіряли всі вантажі, що вам сказати, різали навіть шини автомобілів — і нічого. Потім вдалося встановити деяку закономірність: наркотики з'являлися на ринку після того, як через ліванський кордон проходили каравани верблюдів. Довелося обшукати і погоничів, і пасажирів, буквально обнюхувати кожного верблюда, а це процедура не з приємних. Поки вашому покірному слузі не стукнуло в голову просвітити цих тупих тварин рентгеном. Коротше, у шлунку першого ж верблюда ми знайшли два контейнери з опіумом — такі загострені з одного боку металеві капсули. Гангстери примушували верблюдів ковтати їх. Кожна тварина цього каравану несла у шлунку приблизно по кілограму наркотиків, а кілограм героїну в Америці — це тридцять п'ять тисяч доларів. То була, — коротко реготнув, — одна з найуспішніших наших операцій: ми перерізали артерію, по якій наркотики з Китаю і Таїланду транспортувалися до Європи та Америки. До речі, Китай і Таїланд — одні з найбільших постачальників опіуму. Офіційно там заборонені курильні, переслідується все, що пов'язане з вирощуванням опіумного маку. Але наша секція, котра бореться з розповсюджувачами наркотиків, має дані, що у Північному Таїланді, наприклад, більшість селян під час сівби опіумного маку переселяється в гори. Десять-п'ятнадцять днів потрібно їм, щоб дістатися до основних полів цієї культури. Потім повертаються додому й чекають, коли настане час знімати врожай.

— Але ж ви казали, що це заборонено законом, — озвався Анрі.

— Власті дивляться на це крізь пальці, дещо перепадає і їм. На цьому бізнесі наживаються всі, починаючи з селян і кінчаючи поліцейськими. Сільському поліцейському невигідно перешкоджати сіянню опіумного маку, на цьому він нічого не заробить, мак сам по собі ще не опій. Потім, коли сировину з сіл переправлятимуть у Бангкок, поліцаї соватимуть свого носа всюди: розпаковуватимуть тюки з бавовною, розрізатимуть апельсини, розламуватимуть дахи автобусів, простукуватимуть дверцята й крила автомобілів. Тепер почався їхній час — за виявлені наркотики непогано платять.

— Якщо так солідно поставлена боротьба з торгівлею наркотиками, то як опіум усе ж потрапляє до нас? — здивувався Анрі.

— Все роблять гроші, — не задумуючись відповів Дубровський.

— Так, — ствердив Бонне, — колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.

— Справді пекельний бізнес! — зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. — І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.

— Чому ж, — не погодився комісар, — щороку ми конфісковуємо тонни опіуму, багато морфію, героїну, маріхуани… У нас є колосальні зрушення!

— А гангстерські корпорації не складають зброю. Гра варта свічок…

— Звичайно, — погодився Бонне, — і тоді, в цій історії з верблюдами, спекулянтам опіумом вдалося на деякий час перехитрити нас. Ми просвічували верблюдів і були спокійні, а кляті тварини знову несли в своїх шлунках сотні кілограмів наркотиків. Тільки тепер — у м'яких каучукових кулях. Поки хтось не додумався давати верблюдам проносне.

— Дотепно, — оцінив Сергій. — Але ж це не вихід із становища. Поки існуватиме попит на наркотики, вам нічого не вдіяти. У нас нема наркоманів, і цим все сказано.

— Зараз ви твердитимете, що вашій молоді не потрібні наркотичні марення й забуття, — відрізав Бонне. — Про це я читав у газетах і, слово честі, радий за вас. Але чим ви можете пояснити, що один з шляхів, яким транспортується в Європу опіум, пролягає через соціалістичну Югославію?

— Напевно, неуважністю тамтешніх митників.

— І, можливо, попитом на героїн, — підморгнув Бонне. — А соціальний устрій, між тим, стоїть на сторожі моральності.

— Там багато своїх складностей…

— У вас пишуть: пережитки капіталізму… — Анрі допив свій мартіні, очима пошукав кельнера, та не знайшовши, продовжував, тримаючи бокал поміж долонями. — Але ж капіталізм — не лише наркомани й гангстери. Наша прогресивна література, наші наука і мистецтво, наша студентська молодь сприяють прогресові, європейська інтелігенція завжди виступала проти мракобісся й фашизму. Та й що казати, ти сам знаєш, закон охороняє в нас…

— Але ж цей закон, — м'яко перебив його Сергій, — не перешкодив якимось мерзотникам вкрасти у тебе Генрієтту.

— Так, — схопився за голову Савіль, — нема межі між правдою і кривдою!

— І під егідою цього ж закону процвітають такі міста, як Танжер, — продовжував Дубровський. — Неначе все тут пристойно. А бачив сам: місто-притон, місто контрабандистів, злодіїв, шпигунів та авантюристів… Свобода відкривати доми розпусти і тримати в неволі Генрієтту… Тобі потрібно таке?

— Це — піна, мсьє Дубровський, і ми знімаємо цю піну, — мовив з досадою Бонне. — У вас також є злодії…

— А ви цікавилися процентним співвідношенням карних злочинів у нас і у вас?

Анрі поклав руку на коліно Бонне.

— Тебе, Люсьєн… — вказав на кельнера, що робив якісь знаки.

— Ага, — підвівся комісар, — пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.

Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх:

— Справа ускладнюється тим, панове, що утримувачі місцевих притонів, — скоса глянув на Дубровського, — і тут ви, мсьє Серж, на жаль, маєте рацію, підтримують контакти з деякими представниками місцевих органів влади…

— Скажіть прямо, Люсьєн, купили поліцію! — відрубав Анрі.

Бонне поморщився.

— Дещо прямолінійно, та сенс у цьому є. Саме тому я змушений був діяти тихо й обережно… Коли б вони відчули, що ми наступаємо їм на хвіст, я маю на увазі зграю, котра вивезла сюди французьких дівчат, заховали б кінці в воду. Тому в місцевому поліцейському управлінні — а ми цілком залежимо від нього — я більше натискав на формальну сторону справи і тримався так, наче вірив кожному їхньому слову і покладаюсь лише на їхні зусилля… — комісар відсунув недопитий мартіні й налив собі води. — В цей же час надійні люди працювали за моїм завданням, та й дні, проведені нами у злачних місцях, панове, не минули марно. Оце, — поклав на стіл маленький папірець, — список найдорожчих притонів Танжера та околиць. Деякі з них маскуються під готелі, ресторани, нічні клуби. Мої друзі вибрали тут, повторюю, найбільш фешенебельні, бо саме з їхніми власниками могли контактуватися люди, що мають можливість літаком вивозити дівчат із Європи. Не треба пояснювати чому?

Анрі нетерпляче замахав руками.

— Далі, далі, Люсьєн…

— Зрозуміло, найшикарніші з них змушені постійно оновлювати контингент. Дівчата там — не офіційні повії, зареєстровані в поліції. Коли б це було так, ми б дуже легко встановили по картотеці, склад яких притонів оновився, і це б значно полегшило наше розслідування. І все ж ми маємо ще один список — тут позначені кишла, де за останні два місяці з'явились нові дівчата. Це — найважливіший папірець для нас зараз, панове. Готелі «Мадрід», «Рожева вілла», «Синій берег», нічний клуб «Грайливі лялечки», ресторан «Перлина» та інші. Маємо їхній адреси. Список, як бачите, не дуже великий, і це звужує коло наших пошуків. Я не можу твердити, що саме тут замкнеться коло, але здоровий глузд підказує, що ми йдемо вірним шляхом. — Бонне витяг авторучку. — Допишемо сюди казино «Дівчата в червоних панчохах». Мені радив відвідати його один кельнер. Пам'ятаєте, вчора ввечері обслуговував нас. Ще — нічне кабаре «Квітка сходу». Мабуть, поки що все…

— Ну, і?.. — очікувально втупився в нього Анрі.

— Категорично вимагаю від вас не вдаватися до власної ініціативи, — твердо відповів комісар. — Найменший прорахунок може зіпсувати все. По цих притоках піду я сам.

Анрі не здався.

— Але ж в них можна потрапити лише ввечері і, якщо рахувати по одному на добу, то…

— Іншого виходу нема.

— Я і Серж могли б… Невже ви думаєте, що в нас не вистачить такту і спритності, щоб розвідати…

— Ви бували в тутешніх притонах, мсьє? — різко обірвав його Бонне. — Я певен, ні. Вас розкусять одразу, а ви знаєте, що трапляється там з непроханими гостями? Не поспішайте, Савіль, і врахуйте, це не порада, а вимога.

— Я можу не поспішати, — знітився Анрі, — але Генрієтта…

— Ми зможемо допомогти їй, якщо будемо розсудливими. Саме тому я й просив би вас і надалі вештатись по ресторанах і бістро. Можна й найгіршого гатунку. Навряд чи в місцевій поліції вірять, що ви — журналісти, напевно, вважають агентами Інтерполу. Розмовляйте, розпитуйте, цікавтесь, чим хочете, — це напустить диму і заспокоїть кого треба. А зараз ми продовжимо наші мандри, панове…