Ростислав Самбук – Дияволи з "Веселого пекла" (страница 12)
«Який мерзотник!»
А інша, не підводячись, сказала байдуже:
«З вас поганий жартівник, мсьє Жан…»
«Якщо ви так сприймаєте мою відвертість, то я мовчу… Але прошу зважити, ми не панькатимемося з непокірними!»
Тепер зрозуміли всі. Хтось заплакав, а висока брюнетка, що сиділа в першому ряді, раптом кинула рожевощокому в обличчя зібганий договір й істерично закричала:
«Ви — негідник!.. Ми скаржитимемося! Ви не маєте права!..»
«Маємо, кізочки… Зверніть увагу на пункт чотирнадцятий: фірма може використовувати вас на інших роботах. Вам ясно, мадемуазель? На інших роботах… А ця робота іноді буває і приємною…»
«Пошляк!.. Жалюгідний пошляк!..» — дівчина закрила обличчя долонями і заплакала.
«Вам не вдасться нас обманути! — підхопилася її сусідка й рушила на Франца з піднятими кулаками. — Ми заявимо в поліцію!»
Полковник зробив крок уперед, і дівчина відступила перед ним, наче наштовхнулася на прямовисну стіну.
Полковник підняв кулак, буцімто хотів стукнути когось, та лише потримав його перед собою. Мовив загрозливо:
«От що, райські гурії, я з вами не розводитиму церемоній! Я тут і поліція, і закон! Хто не слухатиметься… голову зверну!..»
«Саме так… — підтвердив Франц. — Але повинен нагадати вам, кізочки, що ми пропонуємо чудові умови. Матимете вдвоє… можливо, і втроє більше, ніж обумовлено контрактом. За три роки можна зібрати пристойну суму. Повернетеся до свого Парижа багатими нареченими… Врахуйте, фірма гарантує повну секретність».
«Який мерзотник!» — не витримала сусідка Генрієтти, рвонулася поміж сидіннями, занесла над головою сумочку, та Франц перехопив її руку, штовхнув у груди. Дівчина заточилася, але втрималась на ногах, вхопившись за спинку крісла, затим плюнула просто в рожевощоке обличчя.
Франц підняв руку; ще мить, і вдарив би — навіть ляпас приніс би йому задоволення, — та стримався.
«Я пригадаю це вам, мадемуазель… — просичав із злістю, обтираючись. — Густав! Наведи порядок!»
Той просунувся у вузькому проході, поклав дівчині на плечі руки, легко і зовні ліниво підм'яв її, скрутив руки назад і кинув у крісло так, що та вдарилася головою в бік Генрієтті.
«Ну? — запитав Густав. — Кому ще не подобається?»
Всі мовчали.
«Нічого, кізочки, звикнете, — мовив рожеволиций благодушно. — Ми влаштуємо вас в один із кращих борделів. Чудові умови: окрема кімната, гарний кравець, смачна їжа… Мадам — суцільна доброта і респектабельність. Вам просто пофартило, мої дорогі…»
Він вимовляв ці слова за звичкою, не вдумуючись у їх зміст. Злість за плювок — ні, не за плювок (що плювок, витерся — і вся справа), за образу, за те, що не злякалась — якась паршива паризька лялька, — пекла його, і, певно, це проявлялося в блазенському тоні, у бажанні познущатися хоч трохи і в цьому знайти полегшення.
«Я заплачу тобі за ніч двадцять доларів, крихітко, — зупинився перед Генрієттиною сусідкою, — і можу закластися, що через місяць ти й сама кликатимеш мене…»
Генрієтта підвелась. Вловила в очах дівчини щось таке, що вимагало негайного втручання, — у такі секунди люди йдуть з голими руками на звіра. Сперлася на плече сусідки, просунулась до виходу.
«Що тобі? — затримав її Франц. — Куди?»
Генрієтта лише махнула рукою в бік туалету.
«А-а… — рожевощокий пропустив її, та, коли вона вже взялася за ручку дверей, зупинив різким окриком: — Чекай!»
Зазирнув сам до туалету, огледів усе пильно. Генрієтта сперлася на стіну, витягла з сумочки хусточку, затиснула рот.
«Йди!..» — підштовхнув її Франц, і Генрієтта одразу схилилася над умивальником і закашлялась.
Ангель постояв кілька секунд і причинив двері.
Дівчина, кашляючи, швидко витягла із сумочки блокнот, нерівним почерком накидала кілька рядків, видерла сторінку, поклала в конверт і написала адресу. Заклеївши конверт, засунула його під блузку й вийшла з туалету.
Супутниці сиділи тихо, з острахом зиркаючи на Густава, що походжав поміж кріслами.
Генрієтта впала на своє місце і глянула в ілюмінатор. Десь далеко внизу, де морська блакить зливалася з блакиттю небесною, проступила темна смужка, літак уже йшов на посадку…
Франц вистрибнув на землю перший. Генрієтта дивилася, як він робив комусь знаки, розмахуючи руками. Скоро з-за кущів повільно виповзли легкові автомобілі.
Франц озирнувся.
«Виходьте ж, мадемуазель Лейє!» — гукнув.
Мовив, наче добрий знайомий, що зараз подасть руку і допоможе збігти східцями. І Генрієтта спіймала себе на думці, що ледь не подякувала. Вона озирнулася на дівчат. Франц витлумачив цей жест по-своєму:
«Про багаж не турбуйтесь, його привезе грузовик».
Генрієтта відійшла за хвіст літака, роздивилася навколо. Вікна в автомобілях закриті шторками. Вона зламала гілочку на кущі, зиркнула спідлоба: чи ніхто не дивиться? Затамувавши подих, витягла конверт, аби наколоти на довгу колючку, та не встигла: поруч загальмувала довга сіра машина. Прикрила конверт сумочкою і перша полізла на заднє сидіння, щоб сісти скраю.
Автомобілі вже від'їжджали, коли Франц плюхнувся на переднє сидіння. Їхали по вибоїнах, хилитаючись на всі боки.
Вибравши зручний момент, Генрієтта натиснула коліном на ручку — дверцята відчинились, і конверт впав у щілину.
«Причиніть двері, — різко обернувся Ангель. — Тікати тут нема куди!»
Генрієтта витримала його погляд.
«Вони просто були погано зачинені», — посміхнулася.
Сергій голився у ванній, коли задзвонив телефон. Так рано його рідко хто турбував, і Дубровський, вимкнувши електробритву, поспішив до письмового столу. Спочатку нічого не зрозумів — якийсь стурбований голос повідомив про лист із Танжера… про небезпеку…
— Пробачте, нічого не збагну. Хто це?
— Боже мій, це ж я, Анрі!.. Анрі Савіль. Щойно одержав листа від Генрієтти… з Танжера., Вона в небезпеці, і я хотів би… Ти зараз будеш вдома? Беру таксі, буду за кілька хвилин…
Сергій трохи постояв біля столу, але так нічого й не втямивши, пішов доголюватися.
Анрі буквально вдерся до нього: розпатланий і неголений, краватка перекосилася — завжди акуратний і підтягнутий Анрі. Тремтячими пальцями совав Сергієві брудний, пожмаканий конверт, і, здавалося, зараз або заплаче, або кричатиме в нестямі.
Дубровський тут же, у передпокої, пробіг очима лист. Розкарякуваті літери, рядки роз'їхались у різні боки, та все логічно, буцімто людина завчасно продумала, що і як писатиме:
«Рятуйте, бога ради, рятуйте! Якщо Цей лист не дійде за адресою, зазначеною на конверті, передайте його поліції. Моє ім'я Генрієтта Лейє. Людина, яка назвалася Жаном Дюбюї, завербувала в Парижі мене і ще 14 дівчат на роботу до Африки. Вилетіли літаком з аеродрому поблизу Марселя. Нас збираються продати до публічного дому Дюбюї і полковник Кларенс. Справжнє Ім'я Дюбюї — Франц. Під час війни він служив есесівцем у концтаборі в Польщі. Середнього зросту, рожевощокий. Анрі, розпитай у Сержа Дубровського — він був у тому ж таборі. Наш літак тримає курс на Танжер. Це все, що я знаю. Хто б ви не були, рятуйте нас!»
— Неймовірно! — тільки й спромігся сказати Дубровський. — Чекай, але ж ти казав, Генрієтта виїхала з Парижа три тижні тому?
— Я нічого не знаю! І взагалі більше нічого не розумію… — ледь не заплакав Анрі.
— Вона, певно, викинула лист десь дорогою чи передала кимось.
— Я одержав його годину тому…
— Заходь, — Сергій пропустив Анрі до кімнати, — і давай міркувати.
— У мене голова йде обертом… Боже мій, бідна Генрієтта!..
— От що, — розсердився Дубровський, — поплакати ти завжди встигнеш. — Подав Анрі бритву. — Голись і будемо вирішувати, що і як робити.
Певно, рішучість Дубровського вплинула на Савіля чи просто перебував у такому стані, коли людина з задоволенням підкоряється іншим. Покірливо увімкнув бритву і почав голитися, очікуюче дивлячись на Сергія.
Той розмірковував уголос:
— Три тижні тому… Отже, приблизно п'ятнадцятого травня Генрієтта Лейє підписала контракт і попала до рук гангстерів, які вивезли з Франції п'ятнадцятеро дівчат для продажу в борделі Танжера. Можна встановити, який літак відлітав приблизно в цей час з району Марселя. Хоч навряд чи цей Франц і полковник Кларенс — так називає їх Генрієтта — залишили нам свої візитні картки…
Раптом Дубровський, задихнувшись, сів на тахту.
— Рожевощокий… рожевощокий… — беззвучно ворушив губами. — Напевно це він. Точно він! І як я одразу не здогадався?..
Він потер чоло, ніби намагався відігнати зловісні видіння, та з-перед очей не зникали сторожові вишки з кулеметами, огорожа з колючого дроту, похмурі цегляні бараки…
З неба сіється холодний і дрібний дощ, та вони, промоклі й посинілі, не помічають його. Вони — це Володимир Гнатович Заболотний, робітник з білоруського міста Мозир, і він, Сергій Дубровський, який лише півроку тому був старшим сержантом, але, попавши у полон, став в'язнем оцього табору смерті — людиною за номером 110182.
Сивоголовий Володимир Гнатович зумисне викликав до вбиральні Сергія як одного з учасників табірного руху опору, і тепер вони розмовляли, — не боячись третіх вух.