Роджер Желязны – Рушниці Авалона (страница 20)

Мабуть, вона не знала, що таке втома, і це теж наводило на роздуми. Я втратив відлік часу, пересуваючись взад і вперед по березі струмка. Сталь дзвеніла.

Врешті-решт вона опустила рапіру, зробила крок назад, стукнула каблучками чобіт, з'єднавши ноги, і відсалютувала непохитною рукою.

— Спасибі. — Дихала вони таки важко.

Я відсалютував у відповідь, зняв маску, розстебнув застібки жилета і зовсім не помітив, як вона підійшла до мене і несподівано цмокнула в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Не даючи мені отямитися, дівчина взяла мене за руку і повела за собою.

— Я принесла кошик для пікніка, — повідомила вона.

— Чудово. Я голодний, як вовк. І цікавий, як…

— Я відповім на будь-яке твоє запитання, — весело заявила вона.

— У такому разі, як тебе звати?

— Дара. Мені дали це ім'я на честь моєї бабусі. — Вона кинула на мене багатозначний погляд, немов я повинен був розуміти, про що йде мова, і не бажаючи її розчаровувати, я кивнув.

— Дара, — повторив я. — Скажи, чому ти вирішила, що я — Корвін?

— Але ж ти — Корвін! Я тебе одразу впізнала!

— Звідки?

— Ось він де! — Дівчина відпустила мою руку, нахилилася і підняла кошик, що стояв на виступаючому з землі корінні дерев. — Сподіваюся, мурашки туди ще не забралися. — Вона підійшла ближче до берега, вибрала місце в тіні і розстелила на землі рушник.

Я повісив фехтувальний костюм на найближчий кущ.

— Як ти примудрилася притягти на собі стільки речей? — Запитав я.

— Мій кінь прив'язана за поворотом струмка. — Вона хитнула головою і прийнялася розпаковувати кошик.

— Чому?

— Я хотіла підійти до тебе непомітно. Якщо б ти почув стукіт копит, відразу б прокинувся.

— Логічно.

Вона зробила вигляд, що глибоко задумалася, але не витримала і захихотіла.

— А в перший раз ти мене не помітив. Я…

— У перший раз? — Перепитав я. Адже їй дуже хотілося, щоб я поставив це питання.

— Так. Я мало на тебе не наїхала. Ти так солодко спав! Я тебе одразу впізнала і повернулася додому за кошиком для пікніка та фехтувальними костюмами.

— Зрозуміло.

— А тепер сідай до скатерті. І відкрий пляшку з вином, якщо не важко.

Вона поставила пляшку поруч зі мною, розгорнула велику серветку і дістала два кришталевих келихи.

— Це — улюблені келихи Бенедикта, — зауважив я, сідаючи і відкорковуючи пляшку.

— Так. Наливай обережніше. Цокатися не будемо.

— Згоден.

Я наповнив келихи, і вона тут же вимовила тост:

— За зустріч друзів!

— Яких друзів?

— Нас з тобою.

— Ми ніколи не зустрічалися.

— Не будь занудою, — сказала вона і випила.

— Що ж, за зустріч друзів!

Потім ми дружно взялися за їжу. Вона так захоплено грала роль загадкової жінки, що мені мимоволі захотілося їй підіграти.

— Де ж ми все-таки зустрічалися? — Задумливо запитав я. — При дворі великого царя? Або в гаремі…

— Або в Амбері, — відповіла вона. — Ти…

— В Амбері?! — Я вчасно згадав, що тримаю улюблений келих Бенедикта, і висловив охоплююче мене почуття голосом. — Скажи мені, хто ти?

— Ти був таким гарним, впевненим у собі, тобою захоплювалися всі дівчата. А я стояла в сторонці, така сіренька, маленька мишка, і вклонилася тобі здалеку. Сіренька, маленька, непоказна Дара, бридке каченя — поспішу відмітити, що перетворилася на білого лебедя, — закохана по вуха, з розбитим серцем…

— І з… — Я сказав непристойність, а дівчина розсміялася.

— Хіба ми не там познайомилися? — Невинно спитала вона.

— Ні. — Я взяв бутерброд з яловичиною. — Здається, вперше я побачив тебе в публічному домі. У мене боліла спина, я був в устілку п'яний…

— Ти не забув, коханий! — Скрикнула вона. — Але там я тільки підробляла. Вдень доводилося об'їжджати диких коней, щоб не померти з голоду.

— Здаюсь, — сказав я і налив собі повний келих вина.

Найбільше мене дратувало, що ця дівчина дійсно здавалася мені знайомою. Але і по поведінці, і по зовнішньому вигляду їй не можна було дати більше сімнадцяти. Ми не могли зустрічатися.

— Фехтувати тебе навчив Бенедикт? — Запитав я.

— Так.

— Хто він тобі?

— Звичайно, коханець. Він обдарував мене хутрами, обсипав діамантами і між справою навчив фехтувати. — Вона знову засміялася.

Я продовжував вивчати її обличчя.

Так, це було можливо…

— Сумно мені, — сказав я.

— Чому?

— Бенедикт не дав мені пиріжок.

— Пиріжок?

— За кмітливість. А зараз — пізно. Адже ти його донька, вірно?

Вона почервоніла.

— Ні. Але ти майже вгадав.

— Внучка?

— Е-е-е… Не зовсім.

— Пробач, не розумію.

— Він любить, коли я називаю його дідусем. Насправді Бенедикт мій прадід, батько моєї бабусі.

— Ось воно що. А з ким ти живеш в маєтку, коли Бенедикт їде?