Роберт Уэйт – Дивовижна історія Мері Стенз (страница 24)
Він промовчав.
— Ви
— Що ви! Хто б не схотів вас бачити!..
— Не будьте циніком, — докірливо мовила Мері. — Ви говорите точнісінько так, як усі. Мені набридло захоплення чоловіків. Їх цікавить тільки моя зовнішність. Вони говорять мені компліменти, залицяються, упадають коло мене, але все це таке пусте! Кілька тижнів тому жоден з них не поступився б мені місцем в автобусі. А так хочется поговорити з ким-небудь, хто знає мене такою, яка я є, кому байдуже до моєї зовнішності.
— Приміром, зі мною, ви це хотіли сказати?
— А хіба я помиляюся, Поле?
Він увімкнув зчеплення, і машина рушила.
— Не знаю, Мері. Я бачив усе від початку до кінця, якщо це й справді кінець. То була зовсім непогана вистава, поки вона тривала. Сподіваюся, що зрештою ви матимете з неї зиск.
Мері нахилилася до нього.
— Ви чимось пригнічені, Поле.
— Можливо, що й так, — погодився він.
— Це через мене?
Дарк збентежено всміхнувся.
— Коли ви тут, поруч, я почуваю себе менш пригніченим.
— Ви говорите загадками, — мовила Мері. — Я не розумію вас.
— Мене самого оточують загадки, — озвався він. — Чесно кажучи, я б з охотою перехилив чарчину.
Далі вони їхали майже мовчки. До квартири в Найтсбріджі дісталися о пів на другу. Дарк налив обом випити, і вони легенько торкнулися чарками.
— За найвродливішу в світі жінку, — промовив він.
— За найдивовижнішого в світі чоловіка, — відказала Мері.
Він сумно похитав головою.
— Я думала, може, ви схочете зробити останні фотографії, — сказала вона. — Завтра я відлітаю до Ніцци. Повернуся тільки десь за місяць.
Дарк закурив сигарету і замислено подивився на дівчину.
— Хто вас супроводитиме?
— Я їду сама. Торговельні агенти Фасберже в Канні приготували віллу десь біля Антіба[2]. А через тиждень до мене приєднається Тоні Лурі — вона керує відділом збуту фірми “Черіл” і приїде трохи відпочити. Як я зрозуміла, там уже є друзі Фасберже. Адже він француз, ви знаєте.
— Усе це виглядає дуже звабливо. А що буде, коли ви повернетесь до Лондона?
— Не знаю, Поле. Це залежатиме од вас. Від того, що станеться, коли в “Очевидці” з’явиться ваш репортаж про “Врододій”. Від того, як реагуватиме на нього Фасберже, коли дізнається, яку роль я відіграла…
— Не дізнається, — з притиском мовив Дарк. — “Очевидець” не виступить з викриттям. Надійшло розпорядження зняти мій репортаж.
Дівчина недовірливо втупила в нього очі.
— Ви хочете сказати…
— Хочу сказати, що хтось натиснув кнопки, і голова концерну “Стайн, — Хеннінгер” заборонив його друкувати. Усе, як бачите, дуже просто. Репортаж поховано. Фасберже радіє, доктор Рафф у безпеці, і вам зовсім нема чого турбуватися.
— Мені дуже прикро, — сказала вона. — Я знаю, як багато це для вас важило.
Дарк знизав плечима, силкуючись удати байдужого.
— Е, нічогісінько воно не важило. Просто це був добрячий репортаж, ото й тільки. Я згаяв на нього силу часу. Коли хочете, мене більше обурює сам факт — те, що якийсь можновладець має право отак свавільно забороняти правдиве слово. Але будьмо щирі — таке діється завжди і скрізь: оця спритна корупція, скрадливі телефонні розмови, випивки у вишуканих клубах, дружні поплескування по плечу. Я працюю в “Очевидці” вже п’ять років і звик вважати, що наш журнал незалежний і вільний від будь-якого впливу. Мені й досі важко повірити, що це неправда. Мері лагідно торкнулася його руки.
— Поле, не треба брати це так близько до серця. Зрештою, може, воно й краще і для вас, і для мене. Яка шкода від того, що фірма “Черіл” безкарно здійснить свою рекламну авантюру? Жінки купуватимуть “Врододій” і тільки радітимуть з цього. Як косметичний засіб він буде не ліпший і не гірший від будь-якого іншого. Скільки кругом роздмуханої і облудної реклами, тож навіщо чіплятися саме за “Черіл”? Бо вони зробили мене вродливою і тепер твердитимуть, що такою зможе стати кожна жінка, яка вживатиме “Врододій”? Та це ж цілком природне явище в світі, в якому ми живемо, — бреши, перекручуй, роби все, що можеш, аби лиш заманити покупців. Це знає майже кожен.
— Може, ви й маєте рацію, — знехотя визнав Дарк. — У мене не лишилося ніяких ідеалів.
Мері легенько обняла його рукою за плечі.
— Вам треба відпочити, Поле, — прошепотіла вона. — Чому б вам теж не поїхати до Антіба? Ми були б там тільки вдвох — ви і я. І забули б і про фірму “Черіл”, і про “Очевидець”. Чому ви не хочете, любий?
Дарк довго дивився на неї, марно силкуючись побороти вагання, тоді знову наповнив чарки.
— Ні, — коротко й рішуче мовив він.
— Ви не любите мене?.. Анітрохи? — спитала вона.
— Якщо й люблю, то зовсім не тому, що ви така неймовірно вродлива. А втім, люблю я вас чи ні — це не має аніякісінького значення. На сьогодні ви козир у руках Фасберже. У цьому розумінні я намагався знищити вас, але Фасберже переміг. Він зумів натиснути потрібні кнопки.
— Чому ви ніяк не можете забути про Фасберже? Тепер уже все це позаду, ми обоє вільні й нічим не зв’язані.
— Їдьте в Антіб і відпочивайте, — сказав Дарк. — Це дасть нам обом час подумати. А зараз, якщо не заперечуєте, я зроблю останні знімки. Мені буде приємно згадувати вас такою, яка ви сьогодні.
Він наготував камери й освітлення і зробив кілька чорно-білих та кольорових знімків. Було пів на третю ночі.
— А тепер я відвезу вас, — мовив він.
Вони повернулися до готелю “Онікс-Асторія”, і Дарк, не виходячи з машини, по-дружньому поцілував дівчину.
— Їдьте, розважтеся трохи, — сказав він.
— Постараюсь, — озвалася вона. — Ви не приїдете?
— Може, й приїду. Я дам вам знати.
— Якщо ми не побачимось до мого повернення, я розшукаю вас, коли повернуся.
— Навряд чи в мене стане снаги так довго чекати, — похмуро всміхнувся він.
Отак вони й розлучились, обоє свідомі того, що було сказано, і зовсім не підозрюючи, які страшні й драматичні події чекають на них у майбутньому.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
КРАX
Розділ вісімнадцятий
Вілла Лорен являла собою великий кубічний будинок, пофарбований у рожевий колір, з традиційними на середземноморському узбережжі зеленими жалюзі на вікнах. Вона стояла в гарному місці, біля підніжжя гірського пасма на захід від Антіба, над самісіньким голубим морем. Незважаючи на трохи старомодний вигляд, то була цілком сучасна будівля з такими вигодами, як кондиційоване повітря та штучно охолоджена вода, що під час літньої спеки ставали у великій пригоді. Вілла складалася з чотирнадцяти приміщень, включаючи шість спалень, три ванни і три туалети.
Садок був зовсім невеличкий, бо крутий схил утруднював обробку землі. Відразу ж за будинком у безхмарну блакить неба стрімко здіймалися гори. Від парадних дверей між деревами та кущами збігала донизу звивиста доріжка, що, перетнувши прибережне шосе, впиралася в маленьку кам’янисту бухточку, куди майже не заглядали туристи. Від Антіба сюди було кілька кілометрів.
Вілла належала мсьє Жанові Лайє, який розбагатів на алжирських винах та коньяках і від багатолітньої дегустації власних виробів став і салі схожий на винну бочку. Коли він не жив у своїй віллі, то майже напевне робив інспекційну подорож по своїх чотирьох величезних виноградниках у Північній Африці, біля самого туніського кордону. Він мав розкішну квартиру в Парижі, якою вони з дружиною користувалися завжди нарізно. Ходили чутки, ніби ця квартира являє собою притулок для позашлюбних пригод, що ними Жан завдячував своїм грошам, а Клодетта — своїй вельми показній зовнішності. На це між подружжям існувала неписана угода, добре перевірена на практиці; атмосфера на віллі Лорен завжди була щира та приязна, а часто й весела, і ніхто з їхніх знайомих не міг пригадати, щоб вони коли-небудь сварились.
У літні місяці (а по змозі й протягом цілого року) Жан Лайє надавав помешкання вибраному колу гостей за наперед обумовлену платню, і, отже, вілла Лорен являла собою невеликий неофіційний готель з обслугою та вигодами, розрахованими на десять-дванадцять чоловік. Таким чином будинок сам покривав витрати на утримання і ремонт та ще й давав цілком відчутний прибуток; до того ж Лайє діставали змогу зустрічатися у домашній обстановці з широким колом людей, що мали вагу в потрібних їм сферах. Жан Лайє високо цінував такі зв’язки й добре вмів їх використовувати. Еміль Фасберже, приміром, хоч вони познайомились за кілька років перед тим, уже був непрямим призвідцею трьох великих експортних операцій Лайє в Англії, Німеччині та Швеції. У відповідь на це Жан Лайє був ладен допомогти Фасберже чим тільки міг, а надто коли мова зайшла про місячний притулок для одної дуже вродливої молодої жінки.
Серед вісьмох гостей, що мешкали в той час на віллі Лорен, був і якийсь містер Сем Вассерман з дружиною, із Лос-Анжелеса. Вассерман був не тільки другом Еміля Фасберже, а ще й якимсь його далеким родичем, хоч визначити ступінь цього споріднення він міг не менш як півсотнею слів. Виходило, ніби його дружина мала сестру в перших, свекор якої мав племінницю, що була сестрою в других покійної Черіл Фасберже, — або щось на зразок того. Сем Вассерман був незалежний кінопродюсер, діяльність якого, здавалося, полягала головним чином у тому, щоб якнайдешевше купити право на екранізацію тої чи тої книжки або новели, а потім перепродати це право одній з великих голлівудських кінофірм якнайдорожче. Час від часу він сам ставив якийсь фільм, і хоч жоден з його фільмів поки що не здобув “Оскара”[3], справи йшли непогано, і він міг дозволити собі курити найдорожчі сигари й пити найліпші коньяки. То був середнього зросту чоловік, худий, наче висушений, з коротко підстриженим волоссям і в окулярах без оправи; він одягався в дорогі сірі костюми та білі шовкові сорочки. Його дружина (яку він звав Фіс, що, певне, означало скорочене Філіс) була досить приваблива, хоч і надміру опасиста блондинка; до того вона мала ще одну рису: могла перебалакати иайбалакучішого папугу.