Роберт Уэйт – Дивовижна історія Мері Стенз (страница 18)
Він востаннє обвів поглядом операційну і вийшов у коридор. Над дверима павільйону все ще світилася червона лампочка, — отже, зйомки, як видно, тривали. Затамувавши віддих, Дарк натиснув на клямку й почав поволі прочиняти двері, аж поки утворилася щілина, що дозволяла зазирнути всередину. Та побачив лише зворотний бік якогось великого панно, підпертого дерев’яними стояками. Він прослизнув до павільйону, крадькома перейшов до краю панно і висунувся з-за нього.
Всі присутні метушилися біля камер та освітлювальних приладів у протилежному кінці кімнати. Мері теж була там, у самому центрі яскравого світла, і видавалася ще вродливішою, ніж звичайно. Вона тримала в руках букет квітів і повільно походжала перед декорацією, що, як видно, мала зображувати паркову терасу. Далі стояла група з шістьох чоловіків, а пересувна камера повагом повзла вперед на рейках.
— Усе! — пролунав чийсь голос. — Можна проявляти.
Хтось гучно плеснув у долоні.
— На сьогодні досить. Завтра о тій же годині кольорові зйомки.
Люди, що стояли групою, розбрелися по кімнаті. Мері ступила вперед до камери й віддала букет комусь із них. Дарк визнав за краще ретируватися. Він нишком вибрався з павільйону, пройшов назад тими самими коридорами й знову опинився за фабричною брамою, у сірих надвечірніх сутінках. У небі громадилася важка темна хмара, накрапав дощ. Фургончик уже поїхав, зате біля головного входу на когось чекав розкішний чорний лімузин.
Дарк швидко повернувся до машини і ввімкнув мотор, даючи йому прогрітися, потім закурив сигарету й став чекати. Хвилин через три з бічних дверей вийшли четверо і рушили до автомобільної стоянки на фабричному подвір’ї. І раптом з головного входу появилася Мері. З лімузина враз вискочив шофер, відчинив перед нею дверцята. А за кілька секунд машина з дівчиною на задньому сидінні вже виїжджала на шосе, що вело до Лондона.
Дарк почекав, доки вона віддалиться метрів на триста, тоді ввімкнув швидкість і поїхав слідом. Ближче до Північного кільця, де рух став жвавіший, він поступово скоротив розрив і наблизився до лімузина. На якусь мить виразно побачив знайоме чарівне обличчя, що дивилося на нього крізь заднє скло, але не подав знаку, боячись, щоб його не помітив шофер, коли б ненароком глянув у своє дзеркальце. Вона повинна була впізнати машину, це майже напевне, подумав він, а може, побачила і його, хоч їй заважало миготіння щіток на вітровому склі.
Обличчя більше не показувалось, але Дарк уперто не відставав од лімузина, що набирав швидкість на вільній ділянці дороги.
Все сталося так швидко й несподівано, що він не встиг навіть опам’ятатися. З бічного вікна лімузина на мить висунулася рука, і клаптик паперу затріпотів на вітрі. Дарк інстинктивно натиснув на гальма І, поступово сповільняючи швидкість, пропустив уперед машини, що їхали слідом. Тоді зупинився, провів очима лімузин, а коли той зник удалині, вийшов з машини й побрів під дощем назад по дорозі.
Знайти невеличкий клаптик паперу було нелегко, але Дарк усе-таки побачив його, мокрий і зібганий, у траві на узбіччі дороги. Він підняв і розправив його на руці. Записка була коротка, поспіхом надряпана рукою Мері:
“
Він замислено згорнув папірець і поклав його в портфелик. Тоді повернувся до машини й поїхав додому в Найтсбрідж.
Розділ чотирнадцятий
— Я розкопав того добродія, якого ви просили знайти за номером машини, — сказав Роджерсон, сидячи на краю Даркового столу й протираючи окуляри брудним носовиком, — Його звуть Ерік Віллербі, живе в Хемстеді, в Швейцарському кварталі. В телефонній книзі значиться як приватний агент розшуку.
— Саме те, що треба, — пробурмотів Дарк, закурюючи сигарету. — Найняли приватного сторожа, щоб віднаджував газетних вовків.
— І всяких інших. Але послухайте, це ще не все. Після того, як Бренда Мейсон сказала, що ця дівчина Стенз в “Онікс-Асторії”, я знову сів на телефон, і що б ви думали?.. Добродій Віллербі також наймає кімнату в “Оніксі”!
Дарк буркнув щось незрозуміле.
— Але завважте, — вів далі Роджерсон, — у цьому немає нічого протизаконного, якщо все воно робиться за згодою дівчини. Оті ділки з “Черіл” мають позне право захищати свої інтереси і її також. Навряд чи змогли б вони вдержати її силою в такому місці, як “Онікс”, Ви розумієте, до чого я веду? Ладен битись об заклад, що вона вже на гачку — живе, мов кінозірка, має персонального охоронця і все таке інше. Я б і сам залюбки скуштував такого життя.
— Шлунок зіпсуєте, — похмуро мовив Дарк. — Усе, що ви кажете, достобіса слушне, але є ще одна дрібна, зовсім мізерна деталька: якось воно так сталося, що Мері Стенз працює передусім на “Очевидець”.
Роджерсон глузливо посміхнувся.
— Це ви так гадаєте. А погляньмо на речі практично, Поле. Що вона коли мала з “Очевидця”?
— Десять фунтів і гарантований гонорар з розрахунку один фунт за кожне надруковане слово.
— Все це зводиться до тих-таки десяти фунтів, — сказав Роджерсон, хитаючи головою. — Поки що ми не надрукували жодного слова і, може статися, й не надрукуємо Ще невідомо, що скажуть редакційні еооисти, — може, вся ця справа й не варта заходу. Пам’ятаєте останній судовий позов за наклеп? Це дільце влетіло нам у двадцять тисяч фунтів. Надто дорога ціна за викривальну історію.
— Кожне слово мого репортажу буде правдиве і захищатиме громадські інтереси, — заявив Дарк. — Ми маємо більш ніж досить фотографій, щоб це довести.
— Що ж, хай так, — мовив Роджерсон, розводячи руками, — Я тільки пробую глянути на все це очима самої дівчини. Фірма “Черіл” зробила її вродливою і платить їй хай і не бозна-які гроші, але, в кожному разі, більші, ніж вона заробляла доти, і вже ж напевне не оті жалюгідні десять фунтів, якими її ощасливив “Очевидець”. Вони убрали її, мов принцесу, поселили у фешенебельному готелі, дали розкішний автомобіль, що возить її на роботу й з роботи. Мало того, коли її краса почала привертати загальну увагу, вони найняли приватного детектива, щоб віднадити надміру цікавих. Чого ще може бажати дівчина? І що ви могли б запропонувати їй натомість?
— Роджерсоне, ви старий цинік, — уїдливо промовив Дарк. — Мері Стенз не зрадниця. Я надто добре її знаю.
— Можливо, що й так, поки вона не мала ні краси, ні грошей. Та люди міняються, Поле. Всі ми служимо тим, хто нас годує. На вашому місці я поставив би хрест на всій цій історії і дав дівчині спокій. Якщо ви спробуєте надрукувати памфлет на “Черіл”, це може занапастити все її майбутнє.
— У неї є краса, — уперто сказав Дарк. — І ця краса залишиться при ній незалежно від того, викрию я фірму “Черіл” чи ні. Поки вона вродлива, її майбутнє забезпечене.
Роджерсон здвигнув плечима.
— Робіть як знаєте. Зрештою, ви редактор. Коли я зможу чим допомогти, скажіть тільки слово.
Дарк вдячно кивнув головою.
— Спасибі. Ви хороший хлопець, Роджерсоне, от тільки якби ви трохи менше мудрували. Я не маю жодного сумніву, що репортаж слід надрукувати, але для більшої певності пораджуся зі Старим. Я ще не знаю випадку, коли б він зарізав цікавий викривальний матеріал.
— Маєте рацію, — зауважив Роджерсон, зіскочивши зі столу й рушаючи до дверей. — Бувайте.
— На все добре, — озвався Дарк.
“Старий” був особою, яку рідко хто бачив у редакційних відділах серед повсякденної метушні, проте саме його тверда рука весь час лежала на пульсі “Очевидця”. Звали його Везіл Бомон, і він займав посаду відповідального редактора. Його службові обов’язки полягали в тому, щоб контролювати й узгоджувати діяльність численних галузевих редакторів, які відповідали за окремі відділи, й таким чином підтримувати постійний напрям редакційної політики. Практично він втручався в їхню роботу надзвичайно рідко, хоча й доскіпливо прочитував гранки кожного номера журналу, перш ніж віддати його до друку. Це невтручання мало означати, що загалом редактори відділів виконують свої.обов’язки цілком задовільно.
Час від часу той чи той редактор звертався до Бомона за порадою з приводу матеріалу, що був пов’язаний з політикою чи міг спричинитися до звинувачення в наклепі. Відповідальний редактор був найвищою інстанцією в цих питаннях, проте й він, у свою чергу, підлягав раді директорів видавничого концерну. Чарлз Хеннінгер, голова ради, мав розкішний кабінет поряд з Бомоновим і звідти керував усіма справами концерну “Стайн — Хеннінгер”, який, окрім “Очевидця”, видавав ще з півдесятка великих газет та журналів. Бомон був своєрідною сполучною ланкою між Хеннінгером, що репрезентував раду директорів, і редакторами, які, кожен у своїй галузі, фактично робили журнал.
Вибравши часинку, Дарк неохоче пішов до Старого, щоб поговорити з ним про свій репортаж. Він розумів, що питати схвалення в шефа — це не що інше, як спроба зняти з себе відповідальність, — адже він і сам добре знав, що можна друку вати в “Очевидці”, а чого не можна. Та, зважаючи на те, що репортаж зачіпав досить складні проблеми, а також на можливість (або, точніше, неминучість) втрати солідного рекламодавця, він визнав за краще заручитись Бомоновою згодою, хоч і знав наперед, що скаже Старий: давайте, мовляв, дійте, і начхати на всі наслідки.
Бомон був високий на зріст, років десь за п’ятдесят, з надто буйною, як на його вік, темною чуприною; він завжди носив світлі костюми й окуляри без оправи, що робили його трохи схожим на американця. Він привітно зустрів Дарка й уважно вислухав зміст майбутнього репортажу.