Роберт Уэйт – Дивовижна історія Мері Стенз (страница 14)

— А далі?

— Далі ви зможете влаштувати своє життя на власний розсуд. Перед вами, жінкою рідкісної вроди, відкриваються чудові перспективи. Можливо, час від часу вам доведеться звертатись до доктора Престона, щоб підтримувати красу, так би мовити, на сталому рівні, але то вже буде справа чисто грошова. І ще одне… — Місіс Белл млявим рухом тонких пальців поклала недокурок у велику скляну попільницю. — Можливо, фірма “Черіл” у майбутньому захоче скористатися вашими послугами з метою реклами того чи іншого виробу. Ви повинні підписати контракт, що залишатиме це право за нами. Адже цілком зрозуміло, що не в наших інтересах дозволити вам рекламувати косметичну продукцію іншої фірми. Отож, сподіваюся, це буде справедливо.

— Так. — погодилася Мері. — Це справедливо. Коли я маю переїхати в готель?

— Сьогодні.

— Мені треба забрати з дому деякі речі.

Місіс Белл зробила заперечливий жест рукою.

— Забудьте про це. Вони нікуди не дінуться. Все необхідне ви дістанете. Запам’ятайте, від сьогодні й надалі ви Лора Смайт, красуня-манекенниця, яка щойно повернулася… ну, скажімо, з Америки. Приватного детектива звуть Віллербі. Ерік Віллербі. Поводьтеся з ним чемно. Це надійна людина.

— Гаразд.

— Ви не повинні зустрічатися ні з ким, крім мене, містера Фасберже, міс Лурі та містера Роуза з рекламного агентства. Розумієте?

— Є ще одне, — сказала Мері, нахмурившись. — Я маю приятеля, з яким зустрічаюся щодня. Адже мені можна буде бачитися з ним?

— Єдина відповідь — ні, — коротко відказала місіс Белл. — Йому доведеться на кілька тижнів відмовитись од вашого товариства. Кажуть, розлука тільки зміцнює почуття.

— Але ж маю я право на якесь особисте життя?..

Місіс Белл нетерпляче постукала пальцями по столу.

— Міс Стенз, через кілька тижнів ви зможете мати стільки особистого життя, скільки вам заманеться, — мовила вона. — Наша фірма зробила для вас чимало, цілком змінила ваше майбутнє. Думаю, ми можемо сподіватись і на деякі невеликі жертви з вашого боку. Зрештою, від цього виграємо ми всі.

— Що ж, гаразд, — похмуро озвалася Мері. — Я зроблю так, як ви хочете.

— От і добре, — сказала місіс Белл, підводячись, — А тепер — зніматися.

Дівчина пішла за нею до павільйону.

Розділ одинадцятий

Того ж вечора вдягнений в уніформу шофер одвіз її в лискучому чорному лімузині з Стенмора до модерного висотного готелю “Онікс-Асторія”, спорудженого в Мейфері лише за рік перед тим. У вестибюлі її зустрів сам Еміль Фасберже. На його булькатому жаб’ячому обличчі був такий вираз, неначе він тільки й чекав нагоди накинутись на дівчину і проковтнути її живцем. Він прудко підскочив до Мері, владно стиснув їй руку і повів до американського бару. Вони сіли за невеличкий круглий столик під пальмою, і запопадливий офіціант у смокінгу подав їм напої. Світло різноколірних ламп, схованих у заглибинах протилежної стіни, веселкою мінилося в струменях мініатюрного водограю. Повітря було прохолодне, з легким запахом парфумів,

— Я подумав” що мені слід самому побачити, як вас тут влаштували, — пояснив Фасберже. — До того ж скоро має з’явитися Віллербі, і я вас познайомлю.

— Дякую, — пробурмотіла Мері, намагаючись приховати невиразну підозру. — Тут дуже гарно.

— Один з наймодерніших готелів у Європі. Чудові бенкетні зали. Гарна кухня. Я певен, що вам сподобається.

Вона поволі надпила свою чарку, шкодуючи, що замовила джин, а не херес.

— Я тільки не зовсім розумію, містере Фасберже, чому фірма “Черіл” раптом надумала оточити мене таким піклуванням — наче яку заїжджу кінозірку. — Вона на мить затнулася, тоді додала: — Я хочу сказати, що цілком вистачило б і номера в якомусь невеличкому готелі на тихій вулиці…

Фасберже солоденько всміхнувся і ніжно поплескав її по руці,

— На це є кілька причин. По-перше, преса, здається, вже дещо рознюхала про вас. Отож, коли їм пощастить дізнатися ще що-небудь, то задля нашого престижу треба, щоб усе виглядало цілком солідно. Нехай краще обложать “Онікс-Асторію”, аніж оту вашу квартиру… де це вона?.. ага, в Саут-Кенсінгтоні. Це питання психології.

— Так, розумію, — погодилась вона.

— А потім ще й ваша зовнішність, голубонько… Щиро кажучи, ми не сподівалися таких разючих наслідків. Ми гадали, що доктор… е-е… Престон зробить вас гарненькою, так би мовити, на рекламно-телевізійний зразок, і ні на мить не припускали, що він і справді зможе вчинити таке неймовірне, фантастичне перетворення… — Він замовк і втупився в неї жадібним, майже хтивим поглядом. — Факт залишається фактом, він обернув вас на сліпучу, казкову красуню. Не можу собі навіть уявити, яка ви станете, коли скінчиться дослід. Мені бракує фантазії.

— Я дуже вдячна докторові Престону і фірмі “Черіл”.

— Так от, ви повинні зрозуміти, як не до речі зараз те, що вами почала цікавитися преса. Єдине, що ми можемо зробити, це поставити вас в умови, гідні вашої краси, — немовби покласти перлину на чорний оксамит. — Він лукаво позирнув на Мері. — Певна річ, усе це коштуватиме фірмі набагато дорожче, ніж передбачалось, але я з превеликим задоволенням погодився на ці видатки. Мене весь час не залишає якесь таке відчуття, нібито це я сам вас сотворив. Отож мені дуже приємно чути від вас слова подяки. — Він побожно згорнув руки. — Теперішня молодь так рідко вміє по-справжньому виявляти вдячність.

Мері обережно всміхнулася до нього, але нічого не сказала.

— Давайте ще вип’ємо, — весело мовив Фасберже, жестом підкликаючи офіціанта.

Замовивши напої, він заговорив далі:

— Це нам уперше випала нагода побалакати отак віч-на-віч, Лоро. — Він тихенько осміхнувся сам до себе. — Даруйте, що я зважився вас так назвати, але ж, зрештою, це ім’я вам теж дала фірма “Черіл”.

— Гарне ім’я, — погодилась Мері.

— Прекрасне ім’я, — з притиском докинув Фасберже. — Прекрасне ім’я для прекрасної жінки. — Він якусь хвилю помовчав, немовби оцінюючи її поглядом. — Думаю, що тепер, коли ми дали вам усе, чого тільки може забажати жінка, ви високо сягнете. Але ніколи не забувайте, що світ складається з людей, а життя — із стосунків між ними. І врешті важливіше те, кого ви знаєте, аніж що ви знаєте, а тому треба цінувати друзів. Чим впливовіший друг, тим краще…

Офіціант повернувся з напоями. Фасберже, розплатився і надпив свою чарку, промовисто позираючи на дівчину.

— Ви доросла й розумна, — нараз мовив він. — Інакше я й думати не наважився б про те, що хочу вам зараз запропонувати. — Він посміхнувся масними губами. — Ви вже, певно, знаєте, що я маю на думці.

— Ні, не знаю, — насторожено відказала Мері.

Він непевно здвигнув плечима.

— Що ж, Лоро, давайте подивимось на речі просто…

Невідомо, що то були за речі, але він так ї не встиг на них подивитися. До бару зайшов високий на зріст, атлетичної будови чоловік і допитливо оглядівся довкола, неначе когось шукаючи. Уздрівши його, Фасберже замовк і підвівся з місця.

— Це Віллербі, — сказав він і подивився на свій коштовний годинник. — Трохи зарано він… — І рушив назустріч прибулому.

Віллербі, як спостерігла Мері, був кремезний, чорнявий і досить суворий чоловік, років десь під сорок. На ньому був строгий сірий костюм, біла сорочка і проста темно-червона краватка. Криси його м’якого капелюха трохи обвисали, хоч це й не справляло поганого враження, а невеличкі темні щіточки вусів зовсім не пасували йому. Загалом же, розважила Мері, він надто скидався на детектива, щоб бути ним насправді й щоб носити такий дорогий, доброго крою костюм. Тримався він скромно, говорив гарно. В скісному освітленні бару Мері помітила в нього на щоці довгий блідий рубець — певне, слід від леза бритви.

Фасберже належним чином відрекомендував детектива. Віллербі елегантно вклонився, і в очах його майнув подив. “Мабуть, йому казали, що я вродлива, — подумала Мері, — але він не гадав побачити таку красуню”. Вона раптом Почула себе певніше. Та разом з невиразною довірою до Віллербі проймалася дедалі більшою неприязню до Фасберже. “Чого це я маю бути вдячна фірмі “Черіл”? — невдоволено питала себе. — Все, що вони зробили, зроблено задля зиску, з чисто корисливих міркувань, а тепер це гладке одоробало вдає з себе благодійника, сподіваючись, що я покірливо пущу його до себе в ліжко. Вони кидають бозна-які гроші на рекламу, а мені платять жалюгідні дві сотні фунтів за весь дослід, і тепер, коли небезпека розголосу примусила їх величати мене так, як уже давно слід було б, він хоче вигадати ще й на своїй облудній щедрості. Ну дарма, скоро я вже зможу стати сама собою і жити так, як мені забагнеться. А тим часом…”

“Треба зустрітися з Полом, — нараз сяйнула думка. — Вони припнули мене в цьому розкішному готелі, ще й цербера приставили для охорони, але над усе я зобов’язана йому…”

“А чи так це? — зашепотів ледь чутний голос десь у закутку її свідомості. — Хіба зробив Пол Дарк що-небудь таке, що розбігалося б з інтересами “Очевидця”? Насправді Фасберже зробив для тебе куди більше, ніж Дарк: він дав тобі вроду”.

“Але ж я люблю Пола, — переконувала вона себе. — Якби не він, я б ніколи не дізналася про цей дослід і не стала б красунею. Якщо він схоче, я належатиму йому”.

“Ти йому не потрібна, — не вгавав ледь чутний голос. — Йому потрібний тільки сенсаційний репортаж з фотографіями. Єдине, що він може, — це заплатити тобі за шпигунство. Оце і все! Ти просто шпигунка, найнята за гроші, аби зрадити людей, які змінили твоє життя…”