Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 9)

Пул постукав по плитах у коридорі:

— Мабуть, його поховано десь тут, — промовив він, дослухаючись до звуку.

— Або ж він зміг урятуватися втечею, — промовив Атерсон, вивчаючи зсередини задні двері, що вели на вуличку. Двері були замкнені, але неподалік на підлозі вони знайшли ключа, що вже взявся іржею.

— Не схоже, щоб ним користувалися, — зазначив правник.

— Не схоже… — озвався Пул. — Дивіться, сер, ви бачите? Ключ зламаний! Схоже, що на нього наступили.

— Так, — підхопив Атерсон. — І на зламі вже теж іржа… — двоє чоловіків перезирнулися з жахом в очах. — Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами і, боязко зиркаючи на мертве тіло, розпочали ретельніше обстеження кабінету. На одному столі було видно сліди хімічних дослідів, різна кількість якоїсь білої солі була розкладена по багатьох скляних тарілочках, наче відміряна для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

— Це — саме ті ліки, які я постійно йому приносив, — пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник жахливо загудів, сповіщаючи про закипання.

Це примусило їх підійти ближче до коминка, де м’яке крісло стояло саме так, щоб той, хто сидітиме в ньому, міг зручно дотягтися до чашки з чаєм. На поличці стояло декілька книжок, одна з них, розгорнена, лежала поруч із чайним сервізом. Атерсон був здивований, побачивши примірник релігійного трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою були понаписувані страшні блюзнірства.

Далі, обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого дзеркала і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але воно було повернуте так, що вони побачили лише рожеве світло полум’я на стелі та сотні однакових відблисків, що відбивалися на дверцятах скляної шафи, а також свої власні бліді й перелякані обличчя.

— Це дзеркало бачило дивні речі, сер… — прошепотів Пул.

— Напевно, не дивніші, ніж воно саме, — озвався правник так само тихо. — Навіщо Джекілові таке… — він зупинив себе на півслові, але потім, подолавши слабкість, продовжив, — що Джекіл збирався з ним робити?

Вони знову повернулися до письмового столу. На ньому, поміж охайно складених паперів, лежав великий конверт, на якому докторовою рукою виразно було написано ім’я містера Атерсона. Правник зламав печатку, і кілька документів випали на підлогу. Першим із них був документ, написаний так само дивно, як і той, що правник повернув Джекілові за шість місяців до того. Він мав правити за заповіт у разі смерті або ж за дарчу в разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник із превеликим здивуванням прочитав ім’я Гебріела Джона Атерсона. Він поглянув на Пула, потім знову на документ і нарешті — на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

— В мене голова йде обертом, — промовив Атерсон. — Гайд володарював тут кілька днів, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його позбавили спадщини, однак не знищив заповіту!

Правник підняв наступний аркуш. Це була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж його не могли десь заховати в такому маленькому кабінеті. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було тікати? І як він це зробив? І в цьому разі чи зможемо ми повідомити про самогубство? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втягнули вашого пана в якесь страшне нещастя!

— Чому ж ви не читаєте записки, сер? — запитав Пул.

— Бо я боюся, — промовив правник похмуро. — Але дай Боже, щоб мої страхи не справдилися! — Сказавши це, він підніс записку до очей і прочитав:

«Мій любий Атерсоне, коли це потрапить до ваших рук, я вже зникну, за яких саме обставин, не беруся передбачати, але і моє передчуття, і обставини мого неприємного становища підказують мені, що це неминуче станеться, і станеться вже досить скоро. Тоді прошу вас прочитати насамперед той лист, який залишив вам, попередивши про те мене, Леньйон. І якщо ви захочете дізнатися більше, зверніться до сповіді, яку залишає ваш негідний і нещасливий друг

Генрі Джекіл».

— А де третій документ із конверта? — запитав Атерсон.

— Ось він, сер, — відповів Пул, подаючи правникові чималого пакунка, запечатаного в кількох місцях.

Правник опустив його в кишеню.

— Я нічого не скажу про ці папери. Якщо ваш господар помер або ж утік, це принаймні врятує його репутацію. Зараз десята година, я мушу повернутися додому та спокійно перечитати ці документи. Але ще до півночі я повернуся, й тоді ми повідомимо поліцію.

Вони вийшли надвір, замкнувши по собі двері колишнього анатомічного театру. Залишивши хатню обслугу доктора в залі біля вогнища, Атерсон стомлено попрямував додому, щоб у тиші в своєму кабінеті прочитати два листи, які нарешті мають дати пояснення цій таємниці.

Лист доктора Леньйона

Дев’ятого січня, тобто чотири дні тому, з вечірньою поштою я отримав листа на замовлення з поштовою маркою, адреса на ньому була написана рукою мого колеги та давнього шкільного приятеля Генрі Джекіла. Звичайно ж, я був здивований цим, бо ніколи раніше ми не мали звички листуватися. Напередодні ввечері ми з Джекілом бачилися, я був запрошений на вечерю до нього. Та я навіть не міг уявити, яка справа могла б потребувати офіційного листування. Та зміст листа здивував мене ще більше. Ось що там було написано:

«10 січня 18…

Любий Леньйоне, ви — один із моїх найдавніших друзів, і хоч іноді ми з вами розходилися в думках щодо наукових питань, та я не пригадаю, принаймні зі свого боку, щоб моя прихильність до вас похитнулася. Якщо одного дня ви б сказали мені: «Джекіле, моє життя, моя честь, моє здоров’я залежать від вас», я б не вагаючись пожертвував свою ліву руку, аби тільки допомогти вам. Леньйоне, сьогодні моє життя, моя честь, моє здоров’я залежать від вашого милосердя. Якщо ви мені відмовите — я загину. З цієї передмови ви могли припустити, що я збираюся попросити вас про ганебний вчинок. Судіть самі.

Я благаю вас відкласти всі свої справи сьогодні ввечері, навіть якщо вас викличуть до ліжка хворого імператора. Винайміть кеб, якщо ваш екіпаж не чекатиме біля ґанку, і вирушайте до мого будинку, прихопивши цього листа для консультації. Пул, мій дворецький, отримав відповідні вказівки. Він чекатиме на вас разом зі слюсарем. З його допомогою зламайте двері мого кабінету. Зайдіть туди самі. Праворуч стоїть шафа, позначена літерою «Е», відчиніть її, а якщо вона буде замкнена, не вагаючись ламайте замок. З тої шафи заберіть четверту зверху шухляду, або (що те саме) третю знизу, разом з усім її вмістом. Я страшенно боюся дати вам неправильні вказівки через своє погане самопочуття. Та якщо я помилився, ви впізнаєте потрібну шухляду. Та м лежатимуть різні порошки, невеличка пляшечка і зошит. Благаю вас забрати її з собою на Кавендиш-сквер, не чіпаючи в ній нічого.

Це перше, про що я вас хотів попросити. Тепер друге. Якщо ви вирушите до мене одразу, як отримаєте листа, то повернетесь додому задовго до півночі. Та я залишаю вам такий запас часу не лише тому, що боюся перепон, які не можна ані передбачити, ані попередити, а ще й тому, що година, коли ваші слуги спатимуть, якнайкраще годиться для того, що я хочу зробити. Опівночі я прошу вас чекати у власній приймальні на самоті, ви повинні власноруч впустити людину, що назветься моїм представником, і віддати їй шухляду з мого будинку з усім вмістом. На цьому ваша роль закінчиться, і ви отримаєте мою глибоку вдячність. За п’ять хвилин, якщо ви наполягатимете на поясненні, ви зрозумієте, що всі ці перестороги надзвичайно важливі

для мене, і нехтування хоч однією з них (хай як фантастично це звучить) може призвести до моєї смерті чи божевілля, які ляжуть на ваше сумління.

І хоч я впевнений в тому, що ви не знехтуєте цим моїм проханням, та все одно серце моє провалюється в п’яти, а руки тремтять, коли я думаю про таку можливість. Подумайте про мене, в цю хвилину я перебуваю в дивному місці, в пітьмі, поневолений чорним відчаєм, який важко перебільшити, але якщо ви ретельно виконаєте моє прохання, мої страждання розсіються, як ранковий туман. Допоможіть мені, мій дорогий Леньйоне, та врятуйте свого друга Г. Д ж.

P. S. Я вже заклеїв листа, коли новий страх охопив мою душу. Може так статися, що поштова служба підведе мене і цей лист не потрапить до ваших рук до наступного ранку. В цьому випадку, любий Леньйоне, виконайте моє доручення, коли вам буде зручніше впродовж наступного дня. І знову чекайте мого посланця опівночі. Хоча вже може бути запізно. Якщо наступної ночі до вас ніхто не завітає, то знайте, що Генрі Джекіла ви більше ніколи вже не побачите».

Прочитавши цього листа, я впевнився, що мій колега збожеволів, та оскільки невеликі сумніви щодо цього в мене все-таки лишалися, я відчував себе зобов’язаним виконати його прохання. Чим менше я розумів, що означає цей каламбур, тим менше я міг судити про важливість цієї справи; а відмовитись виконати такий відчайдушний заклик означало покласти на себе дуже велику відповідальність. То ж я підвівся з-за столу, сів у екіпаж і рушив прямісінько до Джекілової оселі. Служник уже чекав на мій приїзд. Він також отримав поштою листа на замовлення зі вказівками й відразу ж послав по слюсаря й по теслю. Ремісники прибули, коли ми з Пулом обговорювали ситуацію, і ми рушили до анатомічного театру старого доктора Денмена, з якого (як ви, безперечно, знаєте) найзручніше потрапити до особистого кабінету Джекіла. Двері були дуже міцні, і замок був зроблений бездоганно. Тесля відверто визнав, що з ними буде багато мороки і доведеться їх значно пошкодити. Слюсар також був майже у відчаї. Але він, однак, виявився майстром золоті руки, і за дві години роботи двері нарешті відчинили. Шафа, позначена літерою «Е», була незамкнена, тож я витяг потрібну шухляду, наклав туди пакувальної соломи, загорнув її у простирадло і повернувся з нею на Кавендиш-сквер.