Роберт Стивенсон – Франкенштайн. Ґотичні повісті (страница 13)

Я відчував, що мушу зробити вибір між цими двома. Дві мої індивідуальності мали спільну пам’ять, але всі інші притаманні людині здібності були дуже нерівномірно розподілені між ними. Джекіл (який лишався поєднанням вад і доброчесності) з дедалі відчутнішим розумінням, з дедалі ненажерливішим задоволенням насолоджувався і брав участь у Гайдових розвагах і пригодах. Але Гайд був байдужим до Джекіла чи ставився до нього так, як гірський розбійник ставиться до печери, де мусить переховуватися від переслідувань час від часу. Джекіл почував до Гайда щось більше, аніж батьківську цікавість, а Гайд до Джекіла — щось більше, аніж синівську байдужість. Якби я обрав Джекіла, то мусив би забути про всі задоволення, про які так давно мріяв і які лише недавно почав потроху отримувати. Якби ж я обрав Гайда, то мав би позбутися тисячі планів та зацікавлень, став би вигнанцем і залишився б назавжди без друзів і людської поваги. Такий вибір міг здатися нерівним, але на чашу терезів слід було покласти ще одну обставину: коли Джекіл тяжко мучитиметься у полум’ї стриманого бажання, то Гайд просто не усвідомить того, що він втрачає. Хоч яким дивним видавалося моє становище, однак умови цієї суперечки були давніми і банальними, як сама людина: майже такими самими страхами та застереженнями мучиться ласий до насолоди, але боязкий грішник. Зі мною трапилось те, що трапляється з більшістю людей мого кола, я обрав свою найкращу половину, обрав шлях добра і сподівався, що в мене вистачить сили волі не зрадити своєму вибору.

Так, я віддав перевагу старшому й незадоволеному докторові, який був оточений друзями та плекав шляхетні сподівання, тож твердо розпрощався зі свободою, відносною молодістю, легкою ходою, різкими поривами душі, бурхливими пригодами, таємними задоволеннями, що ними я втішався, мас куючись у Гайда. Але я зробив цей вибір, несвідомо використовуючи запобіжні заходи, розглядаючи можливість до них повернутись, оскільки будинок у Сохо я не продав, а одяг Едварда Гайда і досі лежав напоготові в моєму кабінеті. Протягом двох місяців я був вірний своєму рішенню. Протягом двох місяців, як ніколи доти, я жив бездоганним доброчесним життям, й винагородою мені стало заспокоєне сумління. Але час знищив мої побоювання і застереження, спокійна совість стала чимось звичним для мене. Я знову став мучитися нестерпними бажаннями і спогадами про свободу, яку дарував мені Гайд, і зрештою у хвилину слабкості духу ще раз скомпонував і проковтнув свій трансформувальний препарат.

Не думаю, що пияк хоч один раз із п’ятисот замислюється над тим, що несе для нього власна тваринна фізична некерованість, коли він віддається своїй згубній пристрасті; так само і я не переймався тоді своїм станом — цілковитою моральною нечулістю та безглуздою готовістю чинити зло, що були основними рисами характеру Едварда Гайда. Саме за це мене було покарано. Мій демон надто довго сидів у клітці, й на волю він вирвався з ревом. Ще не допивши свого зілля, я розумів, що набуваю невтримної, несамовитої пристрасті до лихого. Саме тому, на мою думку, в моїй душі розігралася така буря роздратування, коли я слухав люб’язності моєї нещасної жертви. І зараз я заявляю, принаймні перед Богом, що жодна людина при здоровому глузді не може відповідати за злочин, вчинений внаслідок такої нікчемної провокації, бо ж я завдав першого удару, маючи на те не більше причин, ніж має хвора дитина, розбиваючи улюблену іграшку. Але я добровільно позбавив себе інстинктів, що допомагають навіть найгіршим із нас тримати якусь рівновагу між добром і злом, коли йдеться про спокуси, і для мене зазнати спокуси, навіть найменшої, означало вже занепасти.

Негайно в мені пробудився дух пекла, і він був розлючений, дуже розлючений. З якоюсь радістю я заходився бити тіло, що не чинило вже жодного опору, отримуючи насолоду від кожного удару, і лише коли мене почала долати втома, на вершині мого нападу божевілля я раптом відчув у серці крижаний жах. Туман розвіявся, я бачив себе довічно ув’язненим і кинувся тікати з місця злочину, вчуваючи одночасно тріумф і тремтіння; моя пристрасть до зла була заохочена і задоволена, обережність тихенько скімлила, а любов до життя тривожилася десь у дальньому кутку свідомості. Я прибіг до будинку в Сохо і, щоб перестрахуватися двічі, знищив усі свої папери. Звідти я вирушив додому по освітлених ліхтарями вулицях, таємно зловтішаючись спогадами про свій злочин і легковажно вигадуючи нові на майбутнє, та все одно я квапився і пильно дослухався до кроків — чи не пролунає хода месників.

Компонуючи ліки, Гайд наспівував пісеньку, а потім випив їх, наче тост за свою жертву. Навіть гострий біль від перевтілення не викликав у нього сліз, і тільки Генрі Джекіл зі сльозами вдячності й каяття впав на коліна, простягаючи стиснуті руки до Господа. Серпанок потурання своїм бажанням був розірваний із голови до п’ят. Я побачив усе своє життя як воно є: від днів дитинства, коли я гуляв, тримаючись за батькову руку, крізь професійну самовіддану важку лікарську працю, я знову і знову з відчуттям якоїсь неправдоподібності вертався до клятих жахіть цієї ночі. Я голосно кричав, сльозами і молитвами я намагався відігнати від себе юрму бридких образів і звуків, якими закидувала мене моя пам’ять, але й крізь благання та молитви мені в душу витріщалося потворне обличчя мого смертельного гріха. Коли ж гострота каяття почала вгамовуватись, її замінило відчуття радості й задоволення. Проблема вибору була остаточно вирішена. З цього моменту існування Гайда було неможливим; хотів я того чи ні, але відтепер я був обмежений лише кращою половиною свого єства. О, як я тішився, думаючи про це! З якою покірністю приймав я знову обмеження звичайного життя! Як щиро зрікався свого минулого, замикаючи двері, крізь які так часто вислизав і повертався, ламаючи й топчучи ключа!

Наступний день приніс новини про те, що вбивство вже викрито, що провина Гайда очевидна для всього світу, а жертвою стала людина високого суспільного становища. Отже, то був не просто злочин, то була трагічна помилка. Мені здавалось, що я навіть зрадів, коли почув це, мені здавалося, що жах перед шибеницею буде найкращим захистом і надійно охоронить мене від можливих спокус. Джекіл зараз був для мене надійним сховищем. Якщо Гайд надумається хоч на мить визирнути на світ Божий, руки всіх людей простягнуться, щоб схопити його і покарати.

Я твердо вирішив надалі вести таке життя, щоб спокутувати минуле, і чесно можу сказати, що моє рішення породило трохи доброго. Ви самі знаєте, як сумлінно я працював в останні місяці цього року, аби полегшити муки стражденних. Ви знаєте, як багато я зробив для інших, дні для мене пролітали спокійно, тихо, майже щасливо. Не можу сказати, що я втомився від цього доброчесного й безгрішного життя. Навпаки, день у день воно подобалося мені дедалі більше. Та душевна роздвоєність досі була моїм прокляттям, і коли перша гострота каяття трохи стерлася, низький бік моєї натури, який отримував усі задоволення, котрих бажав, і який нещодавно був ув’язнений, став гарчати, вимагаючи волі. Ні, я не мріяв знову оживити Гайда, сама лише думка про таке неймовірно лякала мене. Тепер ішлося вже про мою власну персону, і я знову піддався спокусі обманути власну совість, і зрештою я капітулював, як звичайнісінький прихований грішник.

Усьому приходить кінець, врешті заповнюється навіть наймісткіша ємність, і оте тривале накопичення злого в мені остаточно зруйнувало рівновагу моєї душі. Однак того дня це мене не стривожило. Падіння це видавалося мені природним, наче повернення в ті дні, коли я робив свої відкриття. То був гарний ясний січневий день, коли де-не-де сніг під ногами починає танути і трохи волого, але небо над головою безхмарне. Риджент-парк був повен зимового щебетання й солодкуватих весняних пахощів. Я присів на лаві, що стояла на сонечку, тваринне в мені ласо облизувало спогади, а духовне ж трохи задрімало, обіцяючи щире каяття, але збиралось розпочати каятися трохи згодом, не тепер. Кінець кінцем, думалося мені, я ж такий самий, як і люди, що оточують мене, а потім я вдоволено посміхнувся, порівнюючи власну благочесність із їхньою ледачою безтурботністю. І саме після цієї марнославної думки я відчув напад млості, мене страшенно занудило, і здавалось, тіло моє переламається навпіл. Потім це пройшло, я відчув себе кволим, а коли слабкість минулася, то почав усвідомлювати, що характер моїх думок змінився, з’явилася більша розкутість, презирство до небезпеки, свобода від будь-яких зобов’язань. Я подивився на себе: одяг звисав на моєму зменшеному тілі безформним мішком, а рука на коліні була кістлява й волохата. Я знову став Едвардом Гайдом. За хвилину до цього я був заможною людиною, інші мене любили і поважали, вдома на мене чекав обід, і ось я зробився вигнанцем, якого всі переслідують, бездомним, викритим убивцею, якого чекає лише одне — шибениця.

Мій розум похитнувся, але не полишив мене. Більш ніж декілька разів до того я помічав, що коли я перебуваю в своїй другій подобі, всі мої здібності ніби загострюються, я стаю гнучкішим у своїх рішеннях, і там, де Джекіл, можливо, отримав би поразку, Гайд виявлявся на висоті. Мої ліки залишилися замкненими в кабінеті. Як же мені їх звідти дістати? І я, стиснувши скроні руками, взявся розв’язувати це питання. Я власноруч замкнув бічні двері. Якби ж я наважився зайти через будинок, мої власні слуги відправили б мене на шибеницю. Я збагнув, що мушу діяти чужими руками, й на думку мені спав Леньйон. Тільки ж як до нього дістатися? Як його переконати зробити те, що мені потрібно? Хай навіть мені пощастить і мене не схоплять на вулиці, але ж як я маю поводитися в його присутності? Як я, невідомий і неприємний гість, переконаю славетного лікаря викрасти дослідні матеріали в його колеги, доктора Джекіла? І тоді я згадав, що від мого першого «я» одна риса таки лишається в мене: я можу писати своїм власним почерком. І тільки-но спалахнула ця перша зірочка, весь шлях, за яким я прямуватиму, освітився від початку й до кінця.