Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 39)

— Те, що ви побачили, — нарешті подав голос керівник Центру, — в сумі зветься душею. Її складові: ефірне тіло — другий показ, астральна аура — третій показ, фізична аура — четвертий показ і ментальна аура — п’ятий показ. Це те, що відокремлюється від тіла після фізичної смерті людини… Є ще астральне тіло. Але, як і матеріальне, воно смертне — спочатку відлітає з душею, та потім душа відкидає його і воно певертається до місця поховання трупа й там розкладається. Власне, цю астральну оболонку в нічній пітьмі на цвинтарі сприймають за привид. А втім, облишмо астральне тіло — воно нам не знадобиться… Так от, аура-душа утримується плоттю з різною силою. Зразу ж зауважу, що в переважної більшості людей душа з тілом пов’язана дуже міцно. — Іван Іванович ковзнув поглядом по батареї відеокасет ка стелажі і, вибравшії одну, встазив у гніздо на місце вийнятої. — Ось приклад.

Тищенко на мить сторопів. Він знову опинився перед “комісією”. Оператор, либонь, знімав з того місця, де годину тому сидів батько “Експарки”. Видиво зникало і поновлювалося ще тричі, демонструючи щоразу новий вид духовної аури. Впадало в око, що всі види аури в осіб з “комісії” були густими і при самому тілі; кольорова ж — і ментальна аура довкола голів світила живим пурпуром в червоно-чорній облямівці. Здавалося, художник, створюючи лики святих, намалював їм усім той самий ореол… Тищенко завважив подумки, що енергетичні оболонки його замовників відрізнялися від таких у людей на вулиці цільністю і більшою спорідненістю з тілом. Раптом зображення зникло. Керівник Центру змінив касету, і на екрані виник бетон злітного поля, потім гігантський літак, у череві якого один за одним зникли три восьмиосні тягачі; за навантаженням спостерігала група людей… Оператор перевів об’єктив на обличчя і Тищенко і відчув, як замлоїло в грудях. То були організатори І “Експарки” — він і вісім його товаришів. Живим лишився тільки він. Тим часом око об’єктива зупинилося, на ньому — керівникові новоутвореного кооперативу. З екрану дивився широколиций, міцної статури молодий чолов’яга. В очі впадала могутня шия борця (хоча боротьбою він ніколи не займався) і такі ж плечі, на яких, здавалося, тільки дивом не розлізалася сорочка, його збентежив колір очей. В житті вони були чи то гірчичні, а чи кольору хакі, а на екрані — жива зелень… Відеозапис тривав стільки ж хвилин, скільки й тоді, багато років тому, коли його, озвучений, показували по телебаченню.

— Відома вам картина, — прокоментував Іван Іванович. — Цей матеріал відзняв для телестудії наш оператор… Спеціальною апаратурою.

Тим часом на екрані з’явилися ті ж самі кадри, але люди на них були вже в променевому “одязі”. Тищенко звернув увагу, що його еліпсоїд був на нього ніби завеликий — він не зростався з тілом, як у тих з “комісії”, та і в його друзів. Здавалося, дмухне вітрець — і ефірна оболонка зразу ж відлетить…

— Сподіваюся, ви вже збагнули, чому вибір упав саме на вас? — озвався керівник Центру, вимикаючи апаратуру. — Ваша духовна оболонка не надто тісно пов’язана з матеріальною, і отже відокремити її від тіла буде не так уже й важко.

— А ці… духовні оболонки… Вони не розлетяться врізнобіч, щойно відокремляться від тіла? — поцікавився Тищенко.

— Ні, — запевнив Іван Іванович. — Вони являють собою щось на зразок матрьошок: одна в одній. Тільки уявити собі такий вибір важко, бо там менша матрьошка ховає в собі більшу… Власне, це складно зрозуміти тут, у нашому вимірі. Там же, де вам доведеться працювати, це здаватиметься природним. — У низькому хрипкуватому голосі керівника Центру відчувалися впевненість і спокій професора, який пояснює студентові відомі наукові істини.

— Гаразд, припустімо, що моє Я опинилося в тому — іншому світі… — озвався “виконавець”. — Але ж він безмежний. Як у безмежжі можливо відшукати одну-єдину душу?

— Ось ми й підійшли до деталей… — усміхнувся Іван Іванович. — Ви чули коли-небудь про постулат Гаутами? Не чули… Відповідно до цього постулату кожна точка простору-часу знає абсолютно все про інші точки простору-часу, тільки в послабленому вигляді. Що далі точки одна від одної, то слабкіше вони знають, але знають все… Проникнувши в той світ, ваше Я вмить стане його складовою, воно буцімто підключиться до пам’яті Вселенського комп’ютера.

— Ну, от і добре, — сказав Тищенко, імітуючи в голосі легковажність. — Залишається тільки отримати путівку.

— Мабуть, що… А тільки путівку ви отримаєте не тут, а по той бік дзеркала.

Обличчя господаря, яке на час втратило стандартний для представників “Порядку” вираз, знову стало вимогливим. Надто це впало в око по тому, як він сів до столу, котрий був ніби фрагментом баченого Тищенком в офісі. Його, здавалося, відпиляли від тієї споруди і разом з головою, торсом та невидимою, схованою за поліровкою, частиною тіла, перенесли сюди. Тільки великий ніс між повних пещених щік вносив якусь невідповідність у “стандарт”. Він здавався випадковою деталлю, позиченою з чужого обличчя.

Кімната, куди Іван Іванович завів Тищенка, була вмебльована двома кріслами з високими бильцями. Звичайні крісла, в яких при бажанні можна було б і покуняти, але тільки стояли вони під арками, подібними до тих, крізь які проходять авіапасажири в пунктах огляду. В одному кріслі вже сидів чорнявий молодий чоловік, котрий доставив Тищенка в офіс “Порядку”, а потім — до Центру.

— Познайомтеся ближче, — сказав керівник. — Я з’явлюся за півгодини.

З вулиці долинав якийсь гомін, чулися голоси й тупіт.

— Все мітингують, — зауважив осудливо Іван Іванович перед тим, як причинити за собою двері.

Ввічливий вираз, що його Тищенко завважував раніше на обличчі молодика, кудись зник; зараз воно було відчуженим і холодним. Тільки чорні очі, якими він окинув свого майбутнього супутника, виблискували неначе неземним вогнем; вони здавалися двома вікнами в пекло. “Авжеж, — подумав Тищенко, — мало радості поступатися комусь своєю чергою жити…” А вголос сказав:

— Послухай-но, друже, чому це твоїй конторі прикрутило викидати такі шалені гроші? Чи не простіше дочекатись, поки та особа сама нас відвідає? Адже рано чи пізно вона з’явиться…

— Вся справа в тому, — сказав серйозно чорнявий, — що коли ми кажемо рано чи пізно, то маємо на увазі не дні, не місяці і навіть не роки, а покоління. Якщо припустити, що душа тієї особи втілиться в народжене цієї миті немовля, то заявить вона про себе в кращому випадку років через тридцять. Я вже не кажу про те. шо з’явились вона може де завгодно — в Австралії, Африці або багатомільярдній, багатоликій Азії. А нам вона потрібна зараз і тут.

— Але ж незамінних немає, — вихопилось у Тищенка. — Хіба не можна відшукати серед живих?

— Щодо немає незамінних — це казка для тих, — молодий чоловік кивнув на відкрите вікно, звідки долинав усе голосніший гомін. — Незамінні особи є, бони приходять у цеп світ тоді, коли в них виникає потреба.

Попри молодий вік, чорнявий виявляв переконаність людини, яка бувала в бувальцях. У свідомість Тищенка закрався сумнів: чи насправді тіло, що сидить у кріслі навпроти, належить молодому чоловікові? А якщо його підозра слушна, то яким чином сталася заміна душ — з обопільної згоди чи насильницьким шляхом? Уперше подумав, що “Порядок”, витягнувши з нього общянку про нерозголошення таємниці, сам жодних гарантій про його повернення не дав. В уяві виникли обличчя дружини і двох їхніх синів; вони постаааяи щораз, як він ішов на ризиковану акцію, і були нагадуванням тога яку велику ціну йому доведеться сплатити за необачність… Він подивився на годинник. З хвилини на хвилину мав прийти керівник Центру.

Раптом Тищенко відчув, що арка над ним начебто ожила. В ній не видно було ні індикаторних вічок, ані якихось інших прикмет, що свідчили б про те, що її ввімкнули, але від неї линуло щось таке, чого не вловлювали органи чуття. Він кинув погляд на супутника: той, попри зовнішнє відчуження, чогось очікував. “А де ж Іван Іванович?” — подумав Тищенко і раптом побачив його — у своєму кабінеті (передпокої відеозалу) з напруженим серйозним обличчям. На ньому був сталевого кольору кітель — не військовий, а цивільний. У такому ж кітелі Тищенко бачив колись на фото свого діда. “Коли він устиг убратись!?? — подумав здивовано. — І з якої нагоди?” Раптом зрозумів — керівник Центру приготувався до зустрічі тієї поважної особи. Тищенко хоч і бачив Івана Івановича, але водночас перебував у кріслі і відчував на собі дію якогось поля. Воно позбавляло тіло ваги і занурювало в сон, але то був дивний стан, коли сон не заважав яві. Те ж саме відбувалося і з супутником; він швидко-швидко кліпав очима, конвульсійно здригався в кріслі; його аурі, мабуть, важко було покидати тіло. Тищенко ще встиг подумати: якщо мені судилося повернутися в цей світ, то навряд чн я зустріну те, що так важко відділяється зараз від илоті чорнявого. Тієї ж миті аобачяш себе, сидячого нерухомо під аркою. Він начебто дивився в дзеркало. Ні, із задзеркалля на своє матеріальне відображення, котре здавалося йому таким же уявиш, як і тоді, коли він дивився з матеріального світу. Раптом побачив (хоча це поняття лише умовно відбивало значення слова “бачити”) ще одну пару по обидва боки “дзеркала”. То був чорнявий молодий чоловік, що тепер уже нерухомо сидів у кріслі дід аркою, і те, що недавно в ньому ховалося. Але в всій парі вгадувалося щось дивне — з задзеркалля на тіло молодика дивилася якась інша сутність, начебто хтось бачив у люстрі не своє, а чуже лице.