Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 24)

Так, Лісовий вилетів з крісла, наче корок з пляшки шампанського. Але залишилися всілякі там товариші Хижняки. Поки Шеремет та кілька його однодумців роздивлялися та обмірковували нову ситуацію, Хижняки першими добігли до трибун, підхопили, підтримали і пройнялися, стали на вахту і поклялися, і виявилось, що знову саме вони знають, що треба та як треба. Лишень не так відверто нав’язували своє, як раніше те робив Лісовий. Не все, що хотілось би Хижнякам, вдалося, однак деякі справи відчутно гальмувалися. А це призводило до того, що чимало людей відмовлялись од своїх свідчень, невідомо звідки випливали нові люди й нові свідчення, що спотворювали попередню картину, підслідні раптом робилися надзвичайно впертими, лунали несподівані телефонні дзвінки. Не так часто, як колись, та й інтонація інша, а все ж лунали. І вельми поважні дзвінки.

Самі Хижняки роботою себе не переобтяжували, курсували з кабінету в кабінет, пахкали цигарками і розводилися про неминучий вибух злочинності, який підкосить перебудову, — і тоді все стане на свої місця, і вони знову хапатимуть кого треба та вправлятимуть мізки…

“Неминучого вибуху” все не було та не було, а от роботи помітно побільшало, бо почали розкручувати тих, кого свого часу намагалися не помічати, кого чіпали тільки у випадках, коли вже переступалися всі межі. Головний удар був спрямований на корупцію, хоча, звичайно, намагалися і все інше контролювати. Однак повільно, дуже повільно розкручувалися юридичні механізми. Стало зрозуміло: доки існує апаратний розподіл, доки не замінено систему професійної безвідповідальності, кардинальних зрушень не досягти. Щонайбільше — можна лише встановити певну динамічну рівновагу, за якої не занадто б страждали чесні громадяни…

…Коли Шеремет підійшов до прокуратури, Вадим уже порався біля своєї улюблениці — сірої “Волги” з тонованими вікнами. Звісно, Матвій Петрович на нього буркнув — мовляв, знаходь собі дівчаток з телефоном, якщо й надалі збираєшся козакувати; затим вони піднялися до кабінету.

Уже понад місяць Вадик розмотував узенські справи. Формальний привід до розслідування — витівки місцевих “ринкових” рекетирів. Офіційно справа так і подавалася, хоча вже було очевидно: або рекетири не дрібні, або річ не тільки в них. Однак подробиці поки що не розголошувалися. Схоже, нікому з третіх осіб не стало відомо, що “чорна” фурнітурна фабричка, яку накрили в Узені тиждень тому, тісно пов’язана з тими ж таки рекетирами. Ніхто навіть не підозрював, що вимальовувалися підступи до десятка узенських чиновників, когрі геть забули, що таке добре, а що таке погано. Останнім же секретом стала попередня гіпотеза про існування компактної районної мафійки, де Георгій Деркач грав чи не першу скрипку.

Сьогодні, в понеділок, Вадим справді мав їхати до Узені — настав час вирішального удару. Першим у переліку осіб, що підлягали арешту, був Георгій Деркач. Але поки що про це не мав знати ніхто, окрім п’яти, щонайбільше, осіб на цілу область. Майор Сагайда в це коло не входив, тож надмірна обізнаність начальника Узенької міліції дуже не сподобалася слідчому Осташкові. А ще помітив Шеремет, що звістка про вбивство Деркача просто-таки приголомшила хлопця. Помітив, але ні про що розпитувати не став. Настане час — сам розповість.

Сигнали з Узені надходили й раніше. Впродовж кількох років повідомляли, хто анонімно, хто відкрито, що там не все гаразд, аби не сказати, що все негаразд. Як то було тоді заведено, сигнали поверталися на місце, найчастіше — до узенського прокурора Череватька. Зрештою чи то кількість перейшла в якість, чи то Деркач уже геть розперезався, чи перші вітри перемін подіяли, та кільком листам дали хід. Як на те в обкомі саме готувалася гостра оглядово-повчальна постанова, і факти справи опинилися у констатуючій частині. Ох і засіпало тоді Узенський райком, який, звісно, щедро поділився своїми болячками з усіма причетними до справ особами, насамперед — з начальником райвідділу міліції Георгієм Деркачем. Злетів Жора з посади, а оскільки не визнав за потрібне хоча б формально покаятись та ще й вів себе зарозуміло, то блискавично втратив і погони, і партквиток.

На тому все й ущухло, гучних скарг із Узені більше не надходило, і досить швидко прізвище “страждальця” перестали згадувати в органах. Та ось, уже за нових часів, на обрії замаячіла постать тренера з боротьби Узенської ДЮСШ Георгія Деркача. Фігурувала вона в справах, дуже далеких від спорту. З’ясувалося, що Жора на популярному узенському ринку принаймні тричі брав досить активну участь у перевихованні кооператорів та індивідуалів, які забарилися зі сплатою додаткового податку, аж ніяк не передбаченого ні місцевою Радою, ні навіть Мінфіном, проте далеко не бездоганного з точки зору кримінального законодавства.

Вадим, якого у зв’язку із змінами в місцевому керівництві відрядили на два тижні до Узені, перший помітив, що Деркач не просто бере участь, а керує; помітив він і те, що рекетом Деркачеві забави не обмежуються.

Справжня професійна розкрутка вимагала звернення до минулого — там напевне є перші вузлики, перші ланцюжки. Однак майор Сагайда, якого щойно призначили в Узенський райвідділ (вважалося, що то — пониження у зв’язку з сімейними негараздами), тільки руками розводив: понад десять справ з архіву зникли, ще в десяти виявили видерті сторінки, порушення нумерації тощо. Та чи варто дивуватись? Адже далеко не всі факти й документи потрібні не лише конкретним Жорам, а й міліції як такій, як породженню свого часу.

…Деркача Вадим розкручував особливо старанно — і намагався не залучати до цього міліцію. Тим більше що в Узенській прокуратурі служив його ровесник і однокурсник Денис Комаров, хлопець надійний та беручкий до роботи.

На очі Вадимові Деркач потрапив чи не в перший день. Саме Жора очолював трьох здорованів, які під час Вадимового таємного стеження налякали, обібрали і образили молоденьку кравчиню. Дівчина привезла на ринок з десяток гарненьких платтячок, швидко й недорого їх продала і, здається, просто не сприйняла всерйоз вимогу рекетирів. Тоді здоровані затягли її в порожній павільйон, брутально обмацали, забрали гроші і пообіцяли наступного разу влаштувати “групняк”, якщо здумає й надалі капризувати.

Багато що в Узені лежало на поверхні. Досить було кілька годин покрутитися на ринку, аби свіжим оком помітити чимало цікавого. Бачив Вадим, як покірно сплачують “податок” бабусі, що торгували самогоном в закатаних літрових банках із свіжими наклейками “Сік березово-яблучний”, як мовчки відраховують гроші “наперсточники”; як знімають клієнтів і обслуговують їх у павільйончику “Взуття” повії. А коли придивився ще уважніше, то зрозумів, що фурнітура в індивідуалів не дуже відповідає звичним уявленням про кустарні вироби. Принаймні ще не надходила інформація про широкий продаж в особисте користування термопласт-автоматів чи, скажімо, гальванічних ванн та устаткування для вакуумного напилення. А вже про те, що у плановій продукції не лише узенської фабрики, але й підприємств трьох найближчих областей не було таких заклепок, застібок, пряжок, ґудзиків, фіксаторів та інших “хіпацьких” прикрас, знав не лише фахівець Вадим, а й багато більш-менш розумних людей.

До речі, рекетири фурнітурників не просто не чіпали, а навіть прикривали й не здирали з них “данину”. В кожному разі, це робилося не на ринку.

На перших порах розслідування просувалося чудово. Передусім далася взнаки ретельна підготовка початку; спрацювало й те, що зовсім недавно загримів Лісовий, а його зами тремтіли і рішуче відбрикувалися од перших узенських “піклувальників”. Сам же Матвій Петрович не прислухався до двох вельми поважних телефонних дзвінків, не став “струнко” і не кинувся виконувати “побажання”; натомість сказав абонентам, що зараз у прокуратурі працює комісія з Москви (чистісінька правда), розслідування взято під особливий контроль (перебільшення, але практично його неможливо перевірити), тож найкраще, що можна тепер зробити, — проводити це розслідування показово.

Добре було й те, що рекетирів взяли на гарячому, ізолювали надійно, допити вели професійно. Вибиті з рівноваги громили й ділки, які досі були впевнені у своїй безкарності, розгубилися й вибовкали зайве…

Потім була пауза, і знову успіх — накрили “чорну” фурнітурну фабричку. І хоч опір міських та обласних владарів помітно посилився, стало зрозуміло, що пожежу вже не загасити. Не ті часи.

Здавалося, що всі злочинні нитки тримає в своїх чіпких лаписьках Жора Деркач. Здавалося, що виявили узенський вузол саме на тій стадії, коли мафія тільки починала формуватися. Здавалося…

А тепер усе враз переплуталося, стало з ніг на голову, щось втратило значення, а щось інше — чи не те, про що мовчить Вадим? — значення набуло…

2

Траса, як і всі південні шляхи улітку, перевантажена машинами. Закіптюжені громаддя тягачів, сріблясті бруски рефрижераторів, різнобарвні краплинки легкових автомобілів — суцільна стрічка на добрий десяток кілометрів. Вадим за найменшої можливості йшов на обгін, та вигравав зовсім небагато. Матвій Петрович його не чіпав: нехай адреналінчик розжене. А сам подумки вкотре “розкладав” вранішню розмову з Сагайдою. Факт його дзвінка — то була несподіванка чи не більша, аніж, власне, зміст повідомлення…