Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 17)

— Ти справді приведеш нас до своєї домівки?

— А ти привів би? — просичав той у відповідь.

— Я відітну тобі язика за такі слова…

Погроза не подіяла на Моня, бо витягнув худу шию, майже впритул наблизив обличчя до варяга:

— А я жити хочу… Жити, навіть скутим. І помститися… — примружився по-змовницьки, ще й ніби співчуття промайнуло в очах: — А ти хіба не тому забився так далеко?

Колись за такі слова Ольг нагримав би на Моня, вважаючи принизливим для себе, щоб раба, упослідженого і скаліченого, бентежили такі ж почуття, як гордовитого варяга. Десь на денці душі й цього разу ворухнулася зневага, але упокорив гнів, не дав вибухнути, притлумив думкою: “А чому й справді не скористатися з мстивості цього раба? Чи не краще пустити його по сліду Скольда, наче мисливського пса? Нехай винюхує, кусає за п’ятки, а я з’явлюсь несподівано й зітру його на порохняву”. Тому теж примружився, сховав хитрування під насупленими бровами:

— Ти йдеш додому, а ми — в невідому землю. Моя дружина прокладає собі путь мечами, а ти — хитрістю. Бачу, не обійтися нам одне без одного, не вполюємо нарізно таку хижу здобич, зв’язані ми міцно.

Монь лише гмикнув:

— Не знаю, хто до кого припнутий, поки що я ось до неї, — кивнув на щоглу. — Далеко не подамся, не встигну за тобою, ярле. Якщо не маєш до мене довір’я, то нічого й у спільники брати.

Якийсь час варязький ватаг пильно-пильно у нього вдивлявся, — кострубатий ніс ще більше випнувся, хижо затремтіли ніздрі, але Монь не відвів погляду. Тоді Ольг неквапом натягнув бойові рукавиці, нахилився, міцно ухопивсь за ланцюг, смикнув, легко розірвав.

І так, ніби нічого й не сталося, спокійно звелів:

— Покличте коваля, нехай зіб’є ланцюга з цього… руса!

З радощів Монь не знав, як поводитись, лише розгублено посміхався й вдячно зазирав у вічі ярлові; потім заговорив мовою свого племені:

— Ти добре вчинив, бо прикутий раб діяв би з принуки, зі страху. Тепер я служитиму тобі, князю Олег, вірою й правдою. Віднині можеш звіритися на мене в усьому.

Варязький ярл, важко й повільно добираючи слова, відповів Моню його мовою:

— Чому ти назвав мене так дивно? Що за ім’я Олег? У ньому сховане й моє.

— Так мої родовичі вимовляють твоє ім’я.

— О-о-лег… О-о-лег! — кілька разів повторив варяг. — Що ж, воно мені до вподоби. Можеш мене так кликати!

…Тільки на двох човнах пливли тепер варяги. Одного довелось залишити в драговинні, коли перетягали їх туди, де починалася велика річка Дніпро. На берегах її мешкало плем’я Моня. Десь там був Киян-град, куди втік Скольд. При згадці про нього Ольг ставав похмурим і дратівливим, присікувався до воїнів, наказував, аби поспішали. Дехто з вояків уже ледь ноги переставляв, стогонами й прокльонами всю дорогу, поки волоком тягли човни, встеляв, бо рани кривавились, вогнем горіли. Двох несли на жердинах, ще живих, але посічених так, що й місця цілого на тілі не знайти. Хотіли покинути, але Монь завадив, пообіцяв, якщо доб’ється до своєї домівки, то вилікує травами. “Меча більше до рук не візьмуть, а ногами по землі ходитимуть”, — запевнив Ольга. Той повірив, звелів забрати поранених із собою. Монь, вказуючй”дорогу, дибав попереду, мов чапля, високо піднімаючи довгі худі ноги.

Вивів їх на похилий берег; витягли на зелену траву й човни, що, вистромивши над водою гострі носи, чорні й забагнючені, були схожі на якісь чудовиська, виплоджені в глибоких і смердючих тванях. Лише тоді, коли скотили на колодах їх на воду, повсідалися й відштовхнулись од берега, варяги зрозуміли, що їм не доводилося ще бувати на такій могутній річці. Зда’валося, що ось-ось від необережного удару весел випорсне вона з-під днища човнів, і полетять варяги кудись у безодню. Ольг нерухомо стояв попереду, на носі човна, замислений і збентежений. Ніхто й ніколи не казав йому, що в землі русів тече така широка й повновода річка. Якою ж вона стає далі? Й куди несуться її води? Та хіба їм, міцноруким варягам, яких від народження і до смерті супроводжує грімкотіння морських хвиль, виказувати страх перед річкою? Ні, не лякали його ні її стрімка течія, ні вири, що, перебігали від одного берега до іншого, ні мінливий норов. Ольг остерігався людей. Багато їх наше па цих берегах, вони дужі й непоступливі, але тримаються нарізно, подалі один від одного, А якщо об’єднаються колись в один великий рід? Не пробитись тоді крізь їхні щити варязьким мечем, хоча б й усі ярли скандінавські зібралися.

Тепер варяги пливли обережно, не зупинялися відкрито біля поселень, не заходили до хиж, а хоронилися в прибережних лозах до вечора. Отоді, під прихистком темряви, наставав їхній кривавий час — налітали зненацька, навально, мало кому вдавалось порятуватися. Вогонь, спільник врягів, перетворював на попіл усе, що вціліло після них. Ревіла худоба, валували собаки, кружляло сонне гайвороння, але людських зойків не долинало, бо не було кому подати голос. Дядько Олаф міг бути вдоволеним своїм племінником, який мстився за його смерть жорстоко й нещадно.

А навкруг усе квітувало, наливалося живильними соками. Здавалось, на очах дерева вкриваються листям. На плесах скидалася риба, особливо перед грозами. Вони гуркотіли тут по-іншому, не так, як в їхніх північних краях, були несподівані й якісь… веселі, навіть птаство не лякалося, лише здіймало несусвітенний гамір.

Якогось дня, коли влаштувалися на недовгий перепочинок у тихій заплаві, стався з ним дивний випадок. Поманив до себе береговий пісок — чистий, теплий і ніжний, мов заморська тканина. Ліг молодий ярл, зіперся на лікоть, пробіг поглядом по річці — дивиться й не зрозуміє, чи то вода перед ним, чи золота дорога, встелена сонцем. Аж ось уже на ній стіна отієї далекої фортечки звелася, й постать батька — короткий меч стримить позаду за поясом. Затамував подих Ольг: “Як так, адже він давно поплив у царство мертвих?”

А батько раптом обернувся, очі його наблизилися, великі й осудливі. Тільки вони були перед Ольгом, та ще голос долинув: “Навіщо вигублюєш чужих людей і палиш їхні хижі? Чому йдеш руйнівником по берегах цієї річки? Мій брат Олаф загинув у чесному двобої й свого месника забрав із собою. А твій брат лишається невідомщеним, сосна на його могилі ще й досі тліє. Ти мусиш зробити цих людей своїми спільниками супротив Скольда, а не ворогами. Перед смертю мені відкрилася велика таїна життя: людина мусить нести людям не меч, а розум, тоді вони приймуть її, скажуть: живи з нами і будь таким, як ми.

Знай, в кожній землі є свої боги, які карають і милують тих, хто по ній ходить. Боги русів могутні й справедливі. Не гніви їх, бо тобі судилося залишитись на цих берегах. Опам’ятайся, не чини зла та насильства, княже Олег!”

І знову вразило молодого варяга це ім’я. Так назвав його нещодавно Монь. Десь близько перекотився грім, хмара насунулася на сонце, й воно забрало свою позолоту з річки. Ольг озирнувся — позаду стояв покалічений рус.

— Це ти… ти говорив щойно? — запитав його непевно. — …Про богів своїх?

Монь тільки заперечливо похитав головою. Тоді Ольг, зібравши воїнів, сказав їм:

— До мене приходили боги цієї землі й пообіцяли перемогу над Скольдом, якщо ми не сіятимемо смерті на берегах ріки. Олаф-Січовик вдоволений нашою помстою, тому далі підемо мирно. Мечі вийматимемо тільки для захисту й помсти вбивцеві ярла Елза.

Через кілька днів шлях їм заступили високі пагорби. Ріка звернула й погнала свої води далі, а човни варягів прибилися до острівця, довгого й вузького, мов плазом покладений меч.

Монь прикипів поглядом до того берега; весь виструнчений, здається, ось зараз схопиться й побіжить по воді туди, де серед зелених куп дерев виднілися оселі.

— Де град? — Ольг став поруч.

— Отам найвища місцина, яругами з усіх боків оточена, не підступитися…

— Де Скольдова схованка, як гадаєш?

— Не знаю… Якщо вість про тебе докотилася сюди, то міг і далі по річці податися… Або й до кочових людей завернути. Вони бродять навкруги града, мов вовчі зграї, хапають усе, що під руку трапиться. З’являться зненацька, а потім зникають надовго…

Домовилися, що Монь до града ввійде, все вивідає нишком. А Ольг чекатиме на нього отам, нижче града, де на пагорбі суціль липовий гай росте. Там бджіл багато, тому люд київський борти тримає, мед добуває. Місце безпечне, та й зручне, бо шлях угрів неподалік пролягає, все чути й видно. Монь же, коли з’явиться, то тричі зозулею голос подасть.

Старий варяг Ярмінг, досвідчений воїн, намагався застерегти Ольга від необачності, мовляв, негаразд воєначальнику кидати дружину й самому йти вивідувачем. Та того годі було й думати зупинити, близькість Скольда, якого він уважав призвідцем усіх своїх лихих пригод, випалювала вогнем помсти душу. Він сам хоче впевнитися, що убивця тут, вивідати, де він прихисток знайшов і як його заскочити зненацька. Це його право месника. Так велить звичай варягів. Хіба воїни його дружини не відають про це? Пообіцяв тільки, якщо йому загрожуватиме небезпека, подасть сигнал рогом, засурмить.

Узяв із собою чотирьох веслярів, Моня й подався човном до протилежного берега. Течія прибила їх до того урвистого місця, куди тицяв своєю безпалою рукою Монь. Він увесь час крутився на лаві, перехилявся через борт, намагаючись зачерпнути води, забуваючи, що пальців у нього немає. Збуджено підганяв гребців: