Роберт Шекли – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 (страница 10)
— Народилась я не на Україні, і, здавалося б, що мене може туди тягти, — розповідала вона. — Але от стояла на кручах біля лаври і дивилась у задніпровські далі. Замислилась, забулась… І раптом мені до щему виразно здалося, що все це я вже бачила, що все це колись було в моєму житті, в давньому, дотеперішньому. Був Дніпро, були кручі, були блакитні далі. Звідкіля таке почуття?… Боже, як мені не хотілось їхати з України. Аж до того часу, коли пройшла митний контроль, підсвідомо сподівалася: щось трапиться непередбачене і я нікуди не поїду. І така туга огорнула душу, що я, не соромлячись, заридала. Досі уявляю себе то на Хрещатику, то в Софії, то в лаврі. З першого ж дня після повернення мрію про нову поїздку додому.
Додому…
З родиною Пирогіва зустрічався і в Мельбурні, і в Києві: три місяці Галина та Дмитро гостювали в рідних. Проводжав їх на поїзд. Галина Пирогів не соромилася сліз: “Уже три дні очі не висихають…” А після повернення до Австралії написала нам у листі: “Як ми вам заздрили, що ви залишилися вдома, а ми мусили їхати…”
Ми в себе, захоплюючись чужоземними переповненими крамницями, добробутом і благополуччям аашях заокеанських співвітчизників, часто забуваємо, що ма& мо таке багатство, вартість якого нічим не виміряти, — Батьківщину.
Василь Сліпачук
ПОМСТА ВАРЯГА[3]
Сутичка була неминучою. Ольг одразу це збагнув, угледівши на протилежному схилі три постаті. Вони рішуче прямували до них. Ольг штовхнув брата, який сидів поруч із заплющеними очима, втомлено притулившись до нагрітого за день валуна. Елз рвучко й легко, ніби й не дрімав, підхопився, крутонув головою, зиркнув туди-сюди, вишукуючи небезпеку. Помітив незнайомців, якусь хвилину видивлявся на них, потім, перевалюючись на коротких, товстих ногах, підійшов до вогнища, намірився підкласти сухого галуззя під казан, але передумав. Нахилився над купою бойового спорядження, яке вони поскидали у безладі, виснажені цілоденною гонитвою за двома оленями, самцем і самкою. Забити вдалося лише олениху. Її велике й кістляве о цій весняній порі тіло лежало біля ніг Ольга, йому раптом видалося, що воно ворухнулося, ніби судомне тремтіння перебігло від голови до напівзігнутих ніг.
— Будь напоготові! Тримайся так, щоб камінь був за спиною, — Елз подав Ольгові свого списа, довгого й важкого, окутого біля вістря залізом.
— А ти? — здивувався Ольг.
— Руки маєш довші, не підпускатимеш їх близько. Нехай покрутяться поміж валунами… На мене їх підштовхуватимеш. А я їх зустріну, — махнув над головою залізною булавою із шпичаками, аж засвистіло повітря.
Незнайомці тим часом перейшли вбрід глибоченький струмок, що збігав з Орлиної гори. Звичаї цього краю веліли, щоб чужинці зупинилися на тому березі, бо на цьому починалася земля Ольгового роду. Ні, не зупинилися. Навпаки, ще пришвидшили ходу. Тепер уже не залишалося жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Брати стали поруч між двома величезними уламками скелі, їм уже теж нетерпеливилось. Елз важко дихав, похитувався, вимірюючи очима відстань до тих, хто ступив непроханим на його землю, Ольг, навпаки, зовні поводився спокійніше, лише примружив очі та легенько постукував ратищем списа по землі.
Тільки тепер вони помітили, що сонце зайшло за гору, з її вершини повільно спадав серпанок вечірніх сутінків— тінь огортала сосни, скелі. Нападники поспішали — камінчики розліталися з-під їхніх ніг, широкі чорні плащі чіплялися за кущі, із зловісним тріском обламуючи сухі гілочки.
Ольг з Елзом і гадки не мали відступати. Хто б не прийшов на їхню землю, вони зуміють дати відсіч. Брати тут господарі й верховоди. Після загибелі батька усі визнають їх ярлами,[4] князями цієї землі — звідси аж до берега моря, до скелястого фіорда Семи Вітрів. “Поспішайте, поспішайте! — подумки заохочував нападників Ольг. — Гадаєте, що натрапили на неуків, хлопчаків, які лишень зіп’ялися на ноги, взяли до рук зброю. Швидше, швидше, я не схиблю!”
Ніхто й ніщо не могло їх настрахати, адже брати були варягами. Змалечку привчалися володіти мечем і списом, будувати міцні й великі лодії, щоб на них вирушати морськими шляхами в далекі землі. Йшли вони туди не прохачами, брали все силоміць, під брязкіт мечів та волання переможених ворогів. Усю зиму під виття холодних морських вітрів та вовчих зграй Ольг із братом згадували про літній похід на франків, запальних і гоноровитих. Та варязькі мечі виявилися гострішими…
Думка урвалася, бо непрохані гості вже вихопилися зовсім близько.
— Глядіть, не перечепіться… ноги підіймайте вище! — гукнув до них Ольг і зблиснув глузливою посмішкою.
Ті зупинились на якусь мить, наче й справді виважували, чи варто прислухатися до цієї поради, а потім зірвалися з місця, розлючені й шалені.
Елз схвально зиркнув на брата, мовляв, дратуй ворога, нехай піниться й казиться, а ми вичікуватимемо. Затим гукнув:
— Дай знати нашим, що якісь здирники до нас добиваються! — помовчав, а тоді докинув: — Може так статися, що ми нескоро з ними впораємося. Чуєш?
Ольг, високо підвівши голову, напружився, аж напнулися жили на довгій, ще по-юнацькому худій шиї, засурмив у ріг. Густі, протяжні звуки важко, мов вгодовані птахи, полинули долиною до перевалу, за яким серед похмурих скель тулилися хутори Ольгового клану. Там, почувши цей клич, знак тривоги і бойовиська, мусять облишити домашні справи й поспішити на поміч своїм ярлам.
Нападники, зачувши ці звуки, вихопили мечі, лиховісно наближаючись. Один із них, зачепившись за кущ глоду полою плаща, смикнувся туди-сюди, а потім розлючено зірвав його з себе, відкинув геть.
— Еге, та це ж Скольд! — вигукнув Елз. — То ось хто нас так пильно вистежує. Остерігайся його прямих ударів! — зронив до брата.
Той зосереджено надягав бойові рукавиці з металевими пластинками. Затис ратище, махнув списом, призвичаюючись до нього.
— Кинь головешку, тільки погаслу, — хрипкувато попросив Ольг. — Натру рукавицю, а то слизько, незручно тримати…
Не змовляючись, брати порозумілися щодо суперників: Ольгу випадало битись із Скольдом. Що ж, кращої нагоди звести рахунки, вибороти мечем своє право на міцнотілу Рогніду з хутора Скеррів, вони не матимуть. Обом вона припала до серця, коли вгледіли її струнку постать, біляві коси й блакитні очі на святі, яке влаштував, повернувшись із походу, її войовничий батько Йоунс. Ольг майже цілий день крутився біля дівчини, запопадливо ловив її погляд, відчуваючи в собі незвичну непевність. А під вечір, коди він, схвильований і замріяний, прямував із сідлом на плечах до свого коня, шлях йому заступив Скольд:
— Гей, хлопче, чи не здається тобі, що ти за, надто часто витріщаєшся на декого з цього хутора? Я порадив би тобі дивитися в інший бік.
Ольг якийсь час ніяк не міг второпати, чому присікався до нього цей високий білявий воїн, чого так гостро, незмигно дивиться й тримається за руків’я меча.
— Хто? Я? — перепитав, ще світячись усміхом.
— Не прикидайся дурником! — Скольд підступив іще ближче, світлі вусики наїжачились, а в очах — лихі вогники: — Я тут усеньку зиму товчуся, а ти раз з’явився, очима повів туди-сюди, мов теля на вигоні, й гадаєш, що маєш право на когось…
— А чом би й ні, — відказав Ольг, уже здогадуючись, про що йдеться. — Хіба дорогу на цей хутір закупив хтось іще, крім господаря, хіба комусь іще доводиться платити за проїзд?
— Саме так, платити, тобі доведеться платити, — Скольд штовхав Ольга рукою в груди, відтісняючи його за ворота, всіляко виказуючи перед присутніми, перед щебетливою Рогнідою свою хвацькість.
Ольг зрозумів, звідки походить така сміливість, завваживши позаду Скольда двох здорованів, які тінями сунули за ним. Пошкодував, що не поїхав із ним Елз, подався перевіряти мисливські капкани. Поруч із ним він почувався б певніше. Та відразу й облишив про це думати, щоб марно не відволікатися. Його вже проймала дрож близького герцю, неминучого й затятого. Хтось залишиться після нього лежати на землі. Тільки не він. Уже вибирав слушну мить, щоб стусаном відкинути Скольда, вихопити меча.
Та тут з’явився опасистий і владний Йоунс, гарикнув:
— Ви що це тут затіваєте, геть, розходьтеся! — став поміж ними: — Не надибали зручнішого місця, щоб пустити один одному кров? Ідіть собі в гори, до моря, вимірюйтесь там силою. А тут зась, це я вам сказав…
Скольд тільки зубами скреготнув, рвучко крутонувся, з розгону стрибнув на коня. Троє вершників вилетіли з воріт, і за хвилину їх поглинув туман, що наповзав із моря. Йоунс, зиркнувши на Ольга, наказав своїм синам:
— Проведіть його! Не хочу, щоб моє свято стало причиною чиєїсь смерті, особливо ярлового сина…
Того вечора Ольг приїхав на свій хутір у супроводі Йоунсових хлопців; він аж палав од сорому й люті, що не зумів дати гідну відсіч бундючному задираці.
А тепер ось Скольд сам квапиться наштрикнутися на вістря списа. Зупинився перед ним, аж піт з-під шолома котиться, задихався.
— Ти знаєш, Скольде, що чекає на того, хто непроханим переступає межу родунашого!? — Ольг намагався мовити спокійно, але голос тремтів і зривався.
— А що? — Скольд обіперся ліктем на руків’я меча, але був насторожі, пильнував супротивника.
— Я йому відповім, — гукнув Елз, обличчя якого побагровіло, а очі палахкотіли таким несамовитим вогнем, що супутники Скольда воліли триматися подалі від його залізної палиці. — Ти прибув із-за гір, з того боку, куди заходить сонце, а тому не відаєш наших законів. Отож слухай уважно і затям: той, хто непроханим бродить по цій землі, ляже у неї навіки. Не знаю, може, в своїх краях ти й звався князем, але в наших тобі місця немає…