Роберт Шекли – Пастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок (страница 4)
Чоловіки у чорних капелюхах розграбували крамницю та з галасом подалися геть. Флейм зі Стівом усамітнилися в темряві й безлюдді занедбаного ресторану Говарда Джонсона. Там, серед руїн більш делікатнішої доби з її мертвим гуманізмом, і мала би розігратися зворушлива любовна сцена. Однак відбулася лише коротка й невимовно гірка інтермедія. А далі Стів Бакстер знову поринув у ворожу атмосферу міста.
8
Уперто просуваючись уперед, він мружився від їдкого смогу, стиснувши побілілі губи в тонку риску. Прямував до рогу Сорок дев'ятої вулиці та Восьмої авеню. Раптом умови змінилися з блискавичною швидкістю, природною для міст-джунглів.
Перебігаючи вулицю, Бакстер почув глибоке, лиховісне ревіння і зрозумів — це перемкнувся сигнал світлофора. Водії, розлючені днями очікування у заторах, не зважаючи на жодні перешкоди, одночасно натиснули на педалі акселераторів. Стів Бакстер опинився просто на шляху в зграї механічних хижаків.
Тепер перетнути широчезну вулицю в будь-якому напрямку було неможливо.
Та Бакстер зреагував миттєво: відкинув накривку люка й зник під землею. І саме вчасно, можливо, за якусь частку секунди до неминучої загибелі. Згори почулося скреготіння металу й важкі удари від зіткнень автомобілів.
Чоловік просувався вперед каналізаційними тунелями. Ця мережа, хоч і щільно заселена, виявилася менш небезпечною за дороги на поверхні. Стів нара-зився лише на єдину неприємність, коли його накрила хвиля смердючих відходів біля відстійника.
Врахувавши сумний досвід, Бакстер відвоював у одного з місцевих мешканців каное — вкрай необхідне для подорожі під землею. Нарешті дістався рогу Сорок другої вулиці та Восьмої авеню, де ударом хвилі його винесло на поверхню.
Тепер заповітна мета була вже близько. Залишився один, лише один квартал — і він буде на Таймс-сквер біля Земельного управління!
Та саме цієї миті на його шляху постала остання, непереборна перешкода, що ставила хрест на всіх мріях.
9
Посеред Сорок другої вулиці на північ і на південь, скільки око сягало, простягалася стіна без кінця і без краю. Циклопічна споруда виникла за одну ніч — зі швидкістю, майже нереальною для тодішньої забудови Нью-Йорка. Як згодом дізнався Бакстер, та сті-на була частиною нового колосального проекту житлового будівництва для осіб зі статками, вищими за середній. На час будівництва весь трафік до Таймс-сквер спрямували тунелем Квінс-Беттері та Східну тридцять сьому вулицю Шанпіку.
Стів прикинув, що новий маршрут займе не менш ніж три тижні, причому йти доведеться недослідже-ним районом Гармент. Він зрозумів, що перегони для нього скінчилися.
Сміливість, непохитність і доброчесність не допомогли. Стів Бакстер стояв на межі самогубства, та виявився добрим вірянином. З неприхованою гіркотою він увімкнув свій маленький транзисторний приймач, аби прослухати останні повідомлення.
Четверо учасників уже досягли Земельного управління. П'ять інших опинилися за кілька сотень ярдів від мети, рухаючись з півдня відкритим шляхом. І, що найбільш вразило Стіва — він почув, що Фрей-хофф Сент-Джон, помилуваний губернатором, наближається до Таймс-сквер зі сходу.
Цієї найважчої в його житті миті Стів відчув чиюсь руку на своєму плечі. Він повернувся й побачив Флейм. Смілива дівчина спершу вирішила облишити його, та зненацька змінила рішення. Цей м'який спокійний чоловік важив для неї більше, ніж її гордість, більше, можливо, й за саме її життя.
Що робити зі стіною? Просте завдання для доньки ватажка бандитів! Якщо не можна обійти навколо стіни чи під стіною, то чому б не перелізти її? Для цього Флейм принесла линви, черевики, гаки, скоби, молотки, сокири — повний комплект альпіністського спорядження. Вона вирішила, що Бакстер має отримати ще один шанс на здійснення своєї мрії — і що Флейм О'Роурк Стейнмец має бути поряд з ним на цьому шляху, навіть якщо він відмовлятиметься!
Вони видиралися гладенькою поверхнею. Їх підстерігали безліч небезпек — птахи, літальні апарати, снайпери, хулігани — всі ризики непередбачуваного міста. Далеко внизу стояв старий Пабло Стейнмец із закам'янілим від жаху обличчям.
Здавалося, у цьому страшному напруженні минула вічність, поки вони досягли вершини й почали спускатися іншим боком стіни…
І раптом Флейм схибила!
Бакстер із жахом дивився, як тендітна дівчина летить на Таймс-сквер, просто на вістря автомобільної антени. Бакстер, нетямлячись, спустився і впав біля Флейм навколішки, божевільний від горя.
По той бік стіни старий Пабло відчув: сталося непоправне. Він затремтів, болісно скривився й у відчаї схопився за пляшку.
Дужі руки підвели Бакстера. Нічого не розуміючи, він дивився в червоне обличчя Федерального земельного інспектора.
Бакстер досі не тямив, що завершив перегони. Без жодних емоцій слухав повідомлення про те, що нахабство Сент-Джона спричинило бунт у гарячому бірманському кварталі Східної сорок другої вулиці й що зухвалець мусив шукати порятунку в лабіринтах руїн Публічної бібліотеки, звідки й досі не може вибратися.
Та Стів Бакстер зроду ні з кого не зловтішався, навіть якщо кара видавалася цілком заслуженою. Важливе було єдине: він переміг, діставшись Земельного управління вчасно, щоб отримати останній акр землі.
Усе це коштувало страшенних зусиль і страждань, ба більше — життя молодої дівчини.
10
Час, як то мовиться, лікує. Кілька тижнів потому Сті-ва Бакстера вже не так переслідували спогади про трагічні події під час перегонів. Урядовий реактивний літак перевіз його з родиною до міста Корморан у горах Сьєрра-Невада. З Корморану вертоліт доправив їх до призової ділянки. Худорлявий представник Земельного управління привітав їх і показав їхню нову власність.
Перед ними за огорожею, на майже вертикальному схилі, відкрилася їхня земля. Її оточували так само обгороджені ділянки, їх було багато, вони тяглися, скільки сягало око. Донедавна тут видобували корисні копалини. Нині плато мало вигляд безлічі гігантських ровів, видовбаних у ґрунті брудно-сірого, мишастого відтінку. Ні деревця, ні стеблини будь-якої трави. Був там і обіцяний будинок, точніше — хижа, що могла би простояти хіба що до першої серйозної зливи.
Бакстер кілька хвилин мовчки споглядав картину. Нарешті Адель промовила:
— Ох, Стіве.
— Я бачу, — озвався Стів.
— Оце така наша нова земля.
Стів кивнув:
— Не надто гарна, — пробурмотів він невпевнено.
— Не надто? Що ж тут вдієш? — відповіла Адель. — Вона все-таки наша, Стіве, і її цілий акр! Ми зможемо щось вирощувати тут, Стіве!
— Ну, мабуть, не відразу...
— Звичайно, я розумію! Але ми дамо раду цій землі, а потім засіємо і будемо збирати урожай! Ми будемо жити тут, Стіве! Ти ж згоден?
Стів Бакстер мовчки дивився на свою ділянку, здобуту дорогою ціною. Його діти — Томмі й маленька білява Амелія — гралися грудками землі. Державний представник прокашлявся і сказав:
— Ви й досі можете змінити своє рішення. Це вам відомо.
— Що? — стрепенувся Стів.
— Ви ще можете змінити своє рішення і повернутися до свого помешкання в місті. Я маю на увазі, дехто гадає, що тут надто вже все занедбане, типу не те, чого очікували.
— Ох, Стіве, ні! — застогнала Адель.
— Ні, тату, ні! — й собі закричали діти.
— Повернутися назад? — повторив Бакстер. — Мені таке й на думку не спадало. Я просто дивився на все це. Зроду не бачив стільки вільної землі в одному місці!
— Я вас розумію — м'яко мовив чиновник, — я тут уже двадцять років, і все одно це видовище мене вражає.
Бакстер та його дружина захоплено глянули одне на одного. Чиновник почухав носа й додав:
— Гадаю, ви більше не потребуєте моїх послуг, — і делікатно попрощався.
Стів та Адель дивилися на свою землю. Нарешті Адель озвалася:
— Ох, Стіве-Стіве! Це все наше! І все це ти виграв для нас, ти зміг зробити це сам!
Бакстер насилу розтиснув губи, щоб ледь чутно відповісти:
— Ні, люба, я зробив це не сам. Мені допомогли.
— Хто, Стіве? Хто ж допоміг тобі?
— Я колись розповім тобі про це, — сказав Бакстер, — а зараз ходімо в наш дім.
Рука в руці вони ввійшли до хатини. Вдалині, в них за спинами, сонце сідало в густий лос-анджелеський смог. І це кінець історії, найщасливіший з усіх можливих у другій половині ХХI століття.
Жертва космосу
Хадвелл із радісним збудженням розглядав планету внизу — чарівний світ зелених рівнин, червоних гір і бурхливих синьо-сірих морів. Прилади корабля швидко зібрали інформацію — виявилося, що планета цілком придатна для людей. Хадвелл вивів корабель на орбіту, ввімкнув гальмівну систему й розгорнув свій записник.
Він був письменником, автором книг «Білі тіні в поясі астероїдів», «Сага глибокого космосу», «Подорожі міжпланетного волоцюги» та «Теріра — планета загадок!».
Хадвелл записав: «Переді мною нова планета, приваблива та загадкова. Що знайду тут я, міжзоряний блукач? Які дивовижні таємниці ховаються під її зеленим покривом? Чи зустрінусь я там із небезпекою? Чи, може, з коханням? Із новими звершеннями? Чи знайдеться там місце для відпочинку втомленого мандрівника?».
Річард Хадвелл був високим, тонким, рудоволосим молодим чоловіком. Він отримав від батька чималий спадок та інвестував його у космічну шхуну CC-класу. На цьому старому судні він подорожував протягом останніх шести років і писав захопливі книги про місця, у яких побував. Але чудові пригоди здебільшого вигадував, бо чужі планети найчастіше розчаровували його.