Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 92)

Хоча на бенкет, влаштований на її честь, сама дона Естер не з’явилася, свято вдалося на славу. Місцевий старожил Педро Циган не пригадував, щоб мешканці Великої Пастки веселилися так безтурботно. Передусім, Кастор Абдуїн і Бастіан да Роза так і не зчепилися між собою, як віщував прикажчик Дурваліно. Кастор і Бастіан не лише приязно гомоніли, а й разом пили, цокаючись з Лупісиніо, чоловіком винуватиці торжества.

Зате в іншому Дурвеліно не помилився: адже всі вже бачили, котрого з двох залицяльників уподобала сержипанка. Квітуча п’ятнадцятирічна дівчина перев’язала своє розпущене волосся широкою рожевою стрічкою; така сама стрічка охоплювала її стан, затягнутий у атласову сукню із збористою спідницею і прикрашеним рюшами корсажем, виріб дони Наталини. Краса, та й годі!

Хто ж така ця дона Наталина, що ім’я її не згадувалося в історії Великої Пастки, а тепер зринає в розпалі свята? Про кого мова, звідки вона взялася? А йдеться про вдову Жоана Медейроса — цей неговіркий алагоанець був управителем на фазенді Бом-Ретиро і недавно загинув у сутичці, затіяній з доброго дива. Застара для найдавнішого ремесла, вона вміла шити й мала машинку «Зингер», тож приїхала до Великої Пастки і стала модисткою. Звичайно, за всіма подіями, що відбувалися в містечку, не вженешся; але випадок з доною Наталиною заслуговує окремої розмови.

Негр Факел уже збагнув, кого вподобала Діва, і не сушив більше голови загадковою поведінкою мароїмки. Він зрозумів усе тоді, як спробував поцілувати її, а вона, обурена до краю, зацідила абебе йому в обличчя. Рубець на щоці — можна й колючкою поранитись, Факеле, пусте; куди більша рана зяє у нього в грудях, ниє і кривавить, від болю, аж скімлиш, як собака. Проте Кастор заховав свою муку глибоко в серці — зовні це був той самий веселун, серцеїд і бабодур.

На вечірці на честь дони Естер, — ці гулянки мені вже в печінках сидять, заявила дона Естер, коли Педро Циган передав їй запрошення, тож туди ні ногою, — ніхто не міг зрівнятися з Кастором Абдуїном. Ідея свята належала йому, і він старався всіх розворушити. Танцював невтомно цілу ніч, не пропускав ні польки, ні мазурки, ні коко, ні шоте і вів кадриль. Хай у його суперника вигляд грінго, зате команди «балансе» і «ан аван» віддавав по-чужинецькому гучним голосом саме він. По-європейському він навчився цвенькати ще тоді, як виніжувався на пухових перинах, на шовкових простирадлах мадам баронеси, цієї золотистої блондинки, що вже білої, то білої, як молоко.

Спершу він запросив на шоте Зилду. Вона прийшла в супроводі вісьмох дітей — п’ятьох народила сама, а трьох виростила. Найменший, хрещеник полковника Боавентури Андраде та дони Ернестини, гасав собі по галпану, але двоє десятирічних дівчаток, таких схожих між собою, що здавалися близнючками, та ще одна, дев’ятирічна, не мали відбою від кавалерів. Капітан вирушив до Аталаї: почалася сафра, він наглядав за збором урожаю. З цієї причини Зилда не дочекалася кінця гульок. Зібрала дівчаток і найменших хлопців — Еду й Пеба іти відмовились — і подалася додому.

Із Зилдою Кастор відкрив танці, проте не обминув увагою жодної з присутніх, панночки чи дівки. Літав по залі, чудовий і невтомний, з Меренсією й Рессу, з трьома дочками Зе дос Сантоса, з Сан і Бернардою, — та навіть польку танцювала з немовлям на руках, — з Дінорою і Ліа, з усіма кралями, навіть найнижчого штибу. Не танцював лише з Дівою, Бастіан да Роза майже її не відпускав, її збориста сукня й рожеві стрічки лише зрідка майоріли в обіймах інших чоловіків. Тільки на кадрильному контрдансі Кастор, не підводячи очей, торкнувся руки Діви пучками пальців.

Надвечір, вертаючись під дрібненькою мжичкою з дочкою від Дівочого Біде, де вони прали й купалися, Ванже ніби знічев’я докинула:

— Дім сеу Бастіана готовий. Я бачила, гарний.

— Я вже чула.

Запала мовчанка, проте Ванже вирішила довести розмову до кінця:

— Сеу Бастіан людина щира. Він поговорив зі мною і з Амброзіо.

— Про що, мамо?

— Зараз дізнаєшся, — набравшись духу, промовила стара.

Вони зупинилися перед хатою, спорудженою на палях; внизу був свинарник, свині виривали з землі рештки жака і плодів хлібного дерева. Ванже мовчала, ніби забула про доччине запитання. На помості запхикала дитина Ліа та Агналдо, і вона наважилась:

— Тут доводиться робити все не так, як у Мароїмі. Там ми щонеділі ходили до церкви слухати обідню і проповідь священика. Якби якийсь нахаба захотів жити з моєю донькою без вінчання, без шлюбної угоди, я б йому так одрізала! А він ось надумав. Але тут хто ж одружується? Ні священика, ні каплички. Зате землі удосталь. Не так, як там, де ми обробляли чужу землю. Живеться нам непогано, хоча й глушина…

Вона старалася дивитися на життя тверезо. Проти рожна не попреш, її п’ятнадцятирічна донька вже на порі. Треба одружуватися або жити з кимось на віру. А згайнуєш час, то докотишся до панелі. У Мароїмі вони пішли б до священика, як годиться. Але вони у Великій Пастці, тут ні падре, ні церкви. Ліпше стати коханкою, ніж ловити мужчин на Жаб’ячій Косі.

— Бастіан хоче зійтися з тобою. Він дав мені слово, що ви одружитеся, як тільки в Такарас прибудуть місіонери, за це я спокійна. Дім його — повна чаша, хіба пташиного молока бракує. Залізне ліжко, широке, подружнє, з Ітабуни привезене. На стіні дзеркало. — І повторила знову, переконуючи дочку й саму себе: — Бастіан — людина щира.

Діва потупила очі, всміхнулася кутиками вуст:

— Одружуватися? Навіщо це мені, мамо?

Ванже зітхнула: з полегкості чи з досади? Очі її прикипіли до барака, де вони жили в страшенній тисняві, мов ті свині в сажі. Вона ще не все сказала: коли добудують місток, Бастіан обіцяв поставити їм нову хату; славний хлопець цей Бастіан да Роза.

Леле! Чому б Всевишньому не послати місіонерів у Такарас, і то негайно: Всевишній усе може, аби тільки захотів. Але йому вистачає клопотів, адже в нього царство небесне й земне, стане він слухати благання якоїсь старої баби. Якби хоч натякнув, коли прибудуть братчики ченці на такарасівську станцію, з розп’яттям у руці, щоб боротися з гріхом, накладати єпітимію, хрестити немовлят, вінчати тих, хто живе на віру. Ванже ще раз зітхнула.

Співжиття, придумають же таке! Але що вдієш? Просити Бастіана, щоб зачекав? А доки? Діва не єдина у виселку дівчина на відданні. Он старша Зе дос Сантоса, кривоока Рикардина, липне до кожного, хто в штанях, не приймає на Жаб’ячій Косі лише з остраху перед батьком — тому потрібна помічниця на плантації. А старші, Ізаура та Абігайл, так і пускають бісики каменяреві, безсоромниці. Всі у Великій Пастці знають, що Бастіан да Роза побілив світлицю і ванькирчик, викопав водойму і змурував піч, бо хоче взяти в дім господиню. Охочих вистачає, помани тільки пальцем, і дівчат набіжить ціла зграя. Вони не в Мароїми. У Великій Пастці ні церкви, ні панотця, який тут законний шлюб?

Ванже стільки журилася-побивалася, а Діва розв’язала все просто. Навіщо одружуватись, сказала вона, зняла тягар з материного серця; Бастіан да Роза шанобливо попросив у Амброзіо й Ванже дозволу забрати Діву до себе в неділю після базару. Якби ж то вони жили в Мароїмі… Що ж, дійся воля Божа. Вона зітхнула ще раз.

Вечірні тіні згущалися, затоплюючи чорнотою річку й плантації — вечір упав на долину зненацька. Діва спустилася хисткими східцями, в руці клуночок, і підступила до матері, яка все ще стояла на тому самому місці.

— Благословіть, мамо.

— Куди ти?

— Йду від вас, мамо.

— Бастіан же сказав у неділю, після базару. Чого квапишся?

— До Факела йду. З ним житиму.

В попелясто-сірому небі зайнялися перші бліді зірочки. На вигоні з’явилися перші обози; на кладь і голови чоловіків накинуті десятчані мішки. Під водяним пилом мжички, з клуночком під пахвою, Діва перебралася через річку і рушила до ковалевого дому, кузні й водночас оселі. Мурованої печі в нього немає, зате є горно й жаровня, щоб готувати їжу. Щодо дзеркала Діва не знала. У клуночку вона несла металеве віяло — це її дзеркало і її портрет, вигадав же таке ворожбит негр! Подумавши про це, вона всміхнулась.

Саме його вона прагнула, відколи прийшла у Велику Пастку, закурена, заболочена, натомлена, і вгледіла його: широке веселе обличчя, голий торс, набедреник з вепрячої шкури. Сподівалася зустріти турка, а зустріла свого судженого. В гамаку вночі їй запаморочив голову його запах.

Бастіан да Роза — хлопець гарний, голубоокий блондин, грінго, та й годі, дім його — повна чаша. Але її суджений, той, хто їй снився, хто запалював її кров, — це негр Кастор Абдуїн, коваль на прізвисько Факел. Ось чому самохіть несла вона у правій руці клунок, а у лівій — своє серце.

Факел саме міцно тримав копито мула Прочухана, прибиваючи нову підкову. Еду, ковальчук, подавав вухналі, а хлопчак Гавана, підручний погонича, милувався вправною роботою. Діва стала перед ними й всміхнулася. Кастор теж усміхнувся: якщо він і здивувався, то не показав цього. Вони не обмінялися й словом; він опустив молоток на голівку вухналя. У супроводі Горюхи й Дамки Діва переступила поріг, ввійшла в оселю, свою оселю.

У горні палав вогонь. Діва взяла каганець, оглянула світличку, де ніколи не була: на підлозі мата, у кутку гамак, у ящику одяг. До штанів і сорочок, убогого скарбу Факела, вона додала дві спідниці, дві блузки, ситцеве плаття й капці. Задула каганець, забралась у гамак і затихла. Віднині ніяких суперниць, це ложе належить їй. Господиня тут вона.