Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 8)

— Напевне.

— На нас чекатимуть, отож поквапся.

— Стараюсь як можу.

— Деміена вже одягли?

— Сподіваюся, що так.

— Нам не можна спізнюватись.

— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.

— Я не хочу снідати.

— А я хочу.

— То поквапся, будь ласка.

Гортон уже підігнав лімузин до під’їзду. Торн вийшов на ганок і жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.

За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав’язуючи поясок на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:

— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!

У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній, швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.

— Місіс Бейлок, — сердито сказала Кетрін, — я ж просила вас, щоб хлопчик був одягнений не пізніш як…

— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в парку.

— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!

— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого погідного дня.

Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.

— Ви вже даруйте, — Кетрін намагалася говорити спокійно, — але нам дуже важливо бути в церкві вчасно.

— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде там капризувати, — стояла на своєму місіс Бейлок.

— Ви, здається, не розумієте мене, — рішуче сказала Кетрін. — Я хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.

Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.

— Він уже бував у церкві? — спитала місіс Бейлок.

— Я не розумію, яке це має значення…

— Кеті! — гукнув знизу Торн.

— Іду! — озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.

Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.

— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?

Кетрін аж дух забило з обурення.

— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!

— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками, — відрубала жінка.

Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.

— Ну ось що, — нарешті мовила вона якомога спокійніше. — А вам доведеться якнайшвидше одягти мого сина і через п’ять хвилин вивести його надвір. А ні — то шукайте собі іншого місця.

— Можливо, так я й зроблю.

— Це ваша справа.

— Я подумаю.

— Сподіваюсь.

Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.

— А щодо церкви… — мовила місіс Бейлок.

— Ну-ну?

— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.

Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п’яти хвилин, як Деміен, чистенький і вичепурений, стояв біля машини.

Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.

— Щось сталося? — запитав Торн, позирнувши на дружину.

— Та нічого особливого.

— Ти начебто дуже сердита.

— Пусте.

— А все-таки?

— Та так…

— Ну-ну, розповідай.

— Місіс Бейлок… — зітхнула Кетрін.

— Що там з нею?

— Поговорили…

— Про що?

— Вона хотіла повести Деміена до парку.

— То що в цьому поганого?

— Замість церкви.

— Як на мене, то й я б не проти цього.

— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.

— Мабуть, їй без нього нудно.

— Я не певна, що це добре.

Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони ледве посувалися серед тисняви та реву машин.

— А об’їхати ніяк не можна, Гортоне? — спитав Торн.

— Ні, сер, — відповів Гортон. — Але, якщо дозволите, я теж хотів би сказати дещо про місіс Бейлок.