Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 49)

Дуже зручна місцина… Полковник Боавентура відчув, як серце його тьохнуло: чи не здатен Натаріо справді читати думки? Від цих людей з індіанською кров’ю чекай чого завгодно. Управитель заговорив саме тоді, коли полковник розмірковував про місце для засідки, головної деталі таємно виношуваного задуму. Полковник уже збирався сказати про своє рішення, коли Натаріо випередив його.

— Зручна для чого, Натаріо?

Незворушне обличчя метиса розпливлося в посмішці. Якби не маленькі проникливі очиці, він зійшов би на людину сумирну й лагідну, ба навіть за простака. Тільки тим, хто знав його близько, хто бачив його при виконанні службових обов’язків, була відома рішучість, розважливість, безстрашність і владність цього флегматика.

— Для великої пастки, полковнику. Кращої місцини не знайти.

Ні, це чистісінький збіг, та й годі. І добре, що збіг: якби Натаріо справді вмів відгадувати чужі думки, полковникові лишилося б одне: прибрати його. А було б шкода: тямовиті служники на дорозі не валяються. Понад п’ятнадцять років служив Натаріо полковникові Боавентурі і не раз доводив свою відданість, а двічі в сутичках рятував йому життя. В Аталаю він утік ще жалюгідним шмаркачем після вбивства торговця в будинку розпусти у Пропрії. А нині ім’я Натаріо знане й шановане, одні його люблять, інші ненавидять, але бояться геть усі. Ледве він розтулить рота, як люди вмовкають і слухають його, а коли вихоплює зброю — тоді молись.

За таку вірність і цінні послуги патрон обіцяв управителеві оформити в нотаріуса дарчу на клапоть землі, щоб Натаріо насадив какаову плантацію, завів фазенду. Ось нехай тільки закінчиться ця сутичка. За свою обіцянку полковник не жалкував: телепат Натаріо чи не телепат, а винагороду заслужив.

— Зачаїтися можна де завгодно. — Полковник уникав слова «пастка». — Досить підшукати зручне дерево й посадити доброго стрільця.

Натаріо посміхнувся ще ширше.

— Воно так, але цього разу треба влаштувати велику пастку. Подейкують, ніби не сьогодні-завтра до Ітабуни вирушають найманці полковника Еліаса. Душ із двадцять… — Він підвищив голос. — Тож одне дерево і один стрілець тут не зарадять.

Вони знали про всі маневри полковника Еліаса, як і про те, що він вербує жагунсо аж у чорта на рогах, аби звести на посаду адвокатика— пустомолота, з благословіння губернатора обраного префектом. Якого дідька той губернатор встряв у суперництво між ними двома, володарями цього краю? Навіщо стромляти носа в те, в чому нічого не тямиш? Сваритися з губернатором полковник Боавентура не збирався, проте ітабунська префектура — справа приватна, і її по-доброму чи по-лихому, мирно чи збройно вирішувати полковникам; хто дужчий чи спритніший, той і призначить свого кандидата. Виборчий фарс проводиться заднім числом, він тільки фіговий листок для узаконення вже прийнятого рішення. Сусід, дурний та хитрий, вирішив діяти дочасно, проголосив адвокатика переможцем і хоче звести на посаду його. Такі бакалаврські штучки у полковника Боавентури не пройдуть.

Єдина рада — це скасувати наслідки голосування. Та яке там у біса голосування! Призначення розчерком пера, капангас[18] замість виборців! Проте щоб досягти цього, самої апеляції до судді замало: як і вибори, скасування їх наслідків має відбутися заднім числом. Перебуваючи в Ільєусі, звідки щойно повернувся, полковник Боавентура піднімав на ноги спільників, обіцяв, погрожував, підмащував нотаріусів і, як звикле, у Лоретиному пансіоні розкошував на м’якій перині і гарячих персах Адріани, своєї шикарної утриманки. План був розроблений в усіх деталях, заходи для його успішного здійснення вжиті; лишалося тільки підшукати підхожу місцину і з’ясувати, коли вирушає сусідова гвардія в Ітабуну. Ти хитрий, а ми хитріші!

За заворотом річки Натаріо зупинив мула.

— Верхи нам туди, полковнику, не дістатися. Бездоріжжя.

Мулів залишили з двома найманцями, а Натаріо добув ножа: таким ножем рубають гілля, прокладають шлях у хащах. Дебелий фазендейро хапався за кущі, спотикався на кам’яних розсипах. Чи ж варто так надсаджуватись? Та коли піднялися на вершину пагорба, він не стримав захопленого вигуку: навколо розкинулася безкрая пуща з річковою долиною — чудовий краєвид, невимовна краса.

— Яка прегарна місцевість!

Натаріо кивнув головою.

— Отут я і зведу свою оселю, полковнику, коли сутичка закінчиться і ви дотримаєте свого слова. А згодом тут виросте ціле місто. Я так вірю в це, ніби бачу його перед собою. — Він утупився в далечінь, немов очі його прозирали простір і час.

Тривога знову кольнула полковника: чи не ясновидець цей метис? Може, і ясновидець, проте сам про те не відає: таке трапляється, дона Ернестина знала не один випадок. У телепатію та ясновидіння вірила й Адріана, в цьому вони обидві, дружина і коханка, мало різнилися.

Натаріо вів далі:

— Вийти до річки, не перетинаючи земель Аталаї, люди полковника Еліаса можуть тільки тут. Бачите, полковнику, оцю стежку? Іншої немає. Дозвольте мені на цьому шпилі розміститися з жменькою людей. Запевняю: в Ітабуну не проскочить жоден кабра[19]. Зручнішої місцини для великої пастки, полковнику, не знайти. Звідси тільки й знай що цілься і відправляй найманців у пекло. — Він знову посміхнувся. — Цю місцину, полковнику, ніби зумисне створив сам Господь.

У полковника Боавентури знову зайшлося серце. Не тільки надприродні сили, а й цей Натаріо іноді жахав його: так просто взяти Бога собі в спільники, в полковникового помагача! Як добре, що він на службі саме в нього! Він вартий десятьох — і в справах, і в задумах.

— Ти народився бійцем, Натаріо. Якби тобі в армію та ще під час війни, ти б дослужився до офіцерських нашивок.

— Якщо ви так гадаєте, полковнику, і якщо я цього заслуговую, то купіть мені капітанський патент.

— Капітана національної гвардії?

— Не пожалкуєте.

— Ну що ж, пообіцяв — виконуй. Віднині вважай себе капітаном.

— Капітан Натаріо да Фонсека до ваших послуг, полковнику.

Зручнішої місцини таки не знайти.

Перш ніж вирушити з фазенди, Натаріо прискіпливо оглянув гвинтівки й мушкетони, карабіни й револьвери: зброя добірна, першокласна, куплена на вагу золота, добре змащена, тільки заряджай. Але треба сім разів відміряти, а раз відрізати, виключити найменшу випадковість. Осічки, збою не повинно бути. Він пообіцяв полковникові Боавентурі з шкури вилізти, а не пропустити в Ітабуну жодної живої душі з фазенди Каскавел; на карту поставлено його честь і капітанський патент. Фазендейро чекатиме звістки в Ільєусі.

Понад тиждень лили дощі. Похід по шляхах, перетворених у багнюку, ставав важким, виснажливим, кожна легуа була варта трьох. Щоб звести сидіння в засідці до мінімуму, Натаріо вирішив підняти своїх людей не раніше, ніж надійде повідомлення, що банда полковника Еліаса Далтро виступила.

Повідомлення не надходило: ті, кому судилося загинути, залишили фазенду Каскавел із запізненням, марно прождавши два дні, поки випогодиться. Злива припустила ще дужче, тож лишалося одне: вирушати, не зважаючи на негоду — час не жде, треба поспішати. Підганяючи — швидше, швидше, не гайтеся! — полковник Еліас проводжав людей і давав Берилу останні вказівки: в Ітабуні він повинен з’явитися до доктора Кастро і віддати себе в його повне розпорядження. Їх поведе Служка: цей скороход і мисливець, досвідчений провідник знає навколишні нетрища як свої п’ять пальців, тож проведе їх так, щоб обминути землі фазенди Аталая. Експедиція готувалась у великій таємниці, крий Боже, щоб звістка або чутка про неї дійшла до вух полковника Боавентури чи його людей. Куди вони простують, окрім Берила та Служки, не знав ніхто. Жагунсо не переконують, не питають, вони гарматне м’ясо, та й годі, чим менше вони знають, тим краще.

— Що з тобою, друзяко? — спитав Берил у Служки, коли той смерком звернув з дороги на стежку. — Ти що, побачив пуцьвірінка? Чи, може, звомпив? Га?

— Та я… дивлюся, щоб не збитися з дороги.

Що ж, може, й так. Дощі розквасили стежку, протоптану звіриною, що йшла на водопій. Служка низько нахилявся, нюхав землю, забігав наперед. Кожен крок коштував зусиль, на крижі навалювався тягар утоми. З-під ніг тікали таяку й агуті, із сичанням розповзалися змії, жараракусу й гримучки. Ночувати Берил з полковником Еліасом збиралися за містком. Виконувати цей план ставало дедалі важче: вечоріє, а вони блукають у дикій пущі, здавшись на ласку не вельми меткого провідника. Берил насторожився, не відставав ні на крок від цього пройди.

А тим часом не бездоріжжям, а по шляху надходили кабри полковника Боавентури Андраде; перехід і їм дався нелегко. А проте на місце прибули вчасно, щоб налаштувати пастку й зачаїтись.

Прислухаючись крізь бурю — ревище вітру, розкоти грому, гупання об землю повалених дерев — чи не чути людського тупоту, мокрі як хлющ, забрьохані тванню, кабри чекають на вершині пагорба за деревами. На що вже звиклі до довгих чатувань у засідках, загартовані небезпеками й колотнечами, поріднені зі смертю, а і їх перед цим шалом стихії охоплює моторошне відчуття агонії, кінця світу. Силкуються зберігати спокій, стримувати дрож, але Натаріо їм страшніший: від негоди ще врятуєшся, а від кулі управителя на втечеш.

Розставивши всіх по місцях, визначивши кожному, як і коли діяти, Натаріо вимагає тиші й граничної уваги: стріляти без промаху! Сам він прилаштувався над прірвою, за стовбуром мулунгу, звідки як на долоні видно всю долину.