Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 34)

— Марія Сантойя, — пояснив Дженнінгс, показуючи на надгробок. — Тут лежать мати й дитина.

Торн непевно похитав головою, ще не усвідомивши змісту його слів.

— Подумайте, — сказав Дженнінгс, — ви ж питали Спіллето, де мати. Ось вона, мати. А можливо, тут-таки й ваша дитйна.

— Але чому тут?.. У такому місці…

— Цього я не знаю.

— Чому на цьому страшному кладовищі?..

Дженнінгс дивився на Торна. Він і сам нічого не розумів.

— Є лиш один спосіб усе з’ясувати, Торне. Коли вже ми знайшли ці могили, то зможемо докопатися й до решти.

Він заніс ломика й увігнав його в землю. Ломик угруз майже до руків’я і, глухо вдаривши у щось, спинився.

— Це буде не дуже важко. Домовини всього за фут чи півтора під землею.

Дженнінгс роздовбав ломиком злежану землю, тоді заходився розгрібати її руками.

— Ви не хочете допомогти? — спитав він Торна.

Той знехотя взявся до роботи. Від холодної землі пальці в нього одразу почали дубіти.

Через півгодини, брудні, мокрі від поту, вони відкинули з бетонних домовин останні грудки землі. І лиш тоді розігнули спини.

— Дух чуєте? — спитав Дженнінгс.

— Еге ж.

— Мабуть, ховали поспіхом, не дотримуючись правил.

Торн промовчав. Душу йому краяв біль.

— Котру першу? — спитав Дженнінгс.

— А може, не треба цього робити?

— Треба.

— Якось воно не по-людському…

— Коли хочете, я покличу шофера.

Торн зціпив зуби й похитав головою.

— Тоді берімося, — сказав Дженнінгс. — Спершу велику…

Він підважив бетонне віко ломиком і трохи посунув його вбік, рівно настільки, щоб можна було вхопитися пальцями за край.

— Ну, беріться ж, хай вам абищо! — гримнув він на Торна.

Торн узявся йому допомагати, і вони, чимдуж напруживши м’язи, на превелику силу почали піднімати важенну плиту.

— Ох ти ж чорт, з добру тонну буде! — крекчучи, видушив із себе Дженнінгс.

Урешті, наваживши всім тілом, вони поставили віко майже сторч і вдержували так, поки очі їхні досліджували темну домовину.

— Боже милий! — вихопилось у Дженнінгса.

В домовині лежав труп шакала.

Черва та якісь комахи обліпили його з усіх боків, копишачись на рештках падла й шкури, що зоставалися ще на кістяку.

Торн здригнувсь і відсахнувся назад. Край віка вислизнув йому з рук, і важка бетонна плита лунко гримнула об домовину й розкололася на кілька частин. Хмара мушви шугнула вгору. Дженнінгс сполохано кинувся до Торна, послизнувся й мало не впав, але зрештою схопив його і потяг геть від могил.

— Ні! — загорлав Торн.

— Ходімо звідси!

— Ні! — не вгавав Торн. — Другу!

— Навіщо? Ми побачили все, що нам було потрібно.

— Ні, другу теж! — відчайдушно опирався Торн. — Може, й там звір!

— Ну то й що?

— Тоді, може, моя дитина ще жива!

Його безтямні очі змусили Дженнінгса спинитися й повернути назад. Він підняв з землі ломика й підважив ним менше віко. Торн нахилився, вхопився пальцями за край плити, і за секунду вона стала сторч. Обличчя Торнове спотворив біль. У маленькій домовині лежали рештки немовляти. Його крихітний череп був розтрощений на шматки.

— Голівка!.. — похлинувся слізьми Торн.

— О Боже!

— Вони вбили його!

— Ходімо звідси.

— Вони вбили мого сина! — заволав Торн несвоїм голосом.

Раптом бетонна плита впала назад на домовину, і обидва з жахом втупилися в неї.

— Вони вбили його! — ридав Торн. — Убили мою дитину!..

Дженнінгс ривком випростав його й силоміць потяг геть. Та нараз і сам зупинився й з жахом прикипів до місця.

— Торне, погляньте!

Торн повів очима туди, куди показував Дженнінгс, і побачив попереду голову великого чорного собаки-вівчарки. Його близько посаджені жовті очі хижо світилися, з розтуленої пащеки текла слина. Пес злісно загарчав. Торн і Дженнінгс стояли, мов скам’янілі. Тоді звір поволі висунувся з-за кущів, і його стало видно від голови до ніг. Він був худющий, весь у рубцях, на боці виднілася свіжа рана. Заворушились і кущі трохи збоку, й показалася ще одна собача морда, сіра й спотворена. Потім вигулькнула третя, четверта, потім ще і ще, по всьому кладовищу. Звідусіль насувалися темні тіні, і тепер їх було вже не менш як десяток — оскаженілих з голоду псів. З їхніх морд скапувала слина…

Торн і Дженнінгс так і стояли на місці, боячись не те що поворухнутись, а й поглянути один на одного. Тим часом собача зграя ще трималася на відстані й лиш моторошно повискувала.

— Вони чують… трупи… — прошепотів Дженнінгс. — Треба йти назад…

Затамувавши віддих, вони почали помалу задкувати, і в ту ж мить собаки рушили в їхній бік, низько пригнувши голови й неначе вистежуючи здобич. Торн спіткнувся й мимоволі скрикнув. Дженнінгс підхопив його і, намагаючись не виказувати тривоги, прошепотів:

— Ні в якому разі не бігти… їм потрібні… тільки трупи…

Одначе, порівнявшися з розкритими могилами, собаки не зупинились, а неухильно посувалися вперед, і далі не спускаючи з ока їх двох. Відстань між тваринами й людьми щомить зменшувалася, пси підступали все ближче. Дженнінгс озирнувсь і з тривогою побачив, що до огорожі лишається ще не менш як сотня кроків. Торн знову спіткнувся й ухопивсь за нього, обох бив нервовий дрож. Вони позадкували далі, аж поки вперлися спинами в щось тверде. Торн здригнувся й позирнув назад. Вони стояли біля підніжжя кам’яного ідола, і тепер були наче в пастці. Собаки оточили їх з усіх боків, закривши будь-які шляхи до втечі. На якусь хвилю й хижаки, і їхні жертви, оточені вискаленими пащеками, немовби застигли. Сонце вже підбивалося над обрієм і кидало на надгробки довкола своє червонясте світло. Собаки завмерли, ніби чекаючи сигналу до нападу. Так минали секунди, Торн і Дженнінгс усе тісніше притискались один до одного, а собаки вже й пригнулися, наготувавшись до стрибка…

З войовничим погуком Дженнінгс замахнувся ломиком на чорного ватажка зграї, і пси враз порвалися до них. Дженнінгса вмить повалили, й хижі пащеки потяглися до його шиї. Він качався по землі, ремінець фотоапарата здавлював йому горло, а собаки тупцяли навколо, шукаючи нагоди вгризтися в нього зубами. Безпорадно відбиваючись, Дженнінгс притис до горла камеру і в ту ж мить почув, як у собачих зубах захрускали лінзи, — пси гризли камеру, намагаючись одірвати її від Дженнінгсової шиї.

Тим часом Торн устиг добігти до огорожі, але тут на нього кинувся ще один величезний собака й уп’явся зубами йому в спину. Торн як міг відбивався від звіра, але той учепився в нього мертвою хваткою. Джеремі впав на коліна, і в цю мить на нього напалися ще кілька псів. Клацали щелепи, бризкала слина. Торн відчайдушно одбивався, водночас намагаючись відповзти до огорожі. Скулившись мало не в клубок, він раз у раз відчував люті, пекучі укуси. Мигцем, краєм ока побачив Дженнінгса, що качався по землі, захищаючи від собачих зубів шию. Торн не зважав на біль, ним володіло лиш одне палке бажання — будь-що врятуватися. Він став рачки і, полишивши на поталу псам спину, побрався в такий спосіб далі до огорожі. Раптом рука його натрапила на щось тверде й холодне. То був ломик, якого Дженнінгс метнув на собак при самому початку сутички. Торн затис його в руці й навмання тицьнув назад. Почулося дике скавчання, і він зрозумів, що влучив. На плечі йому бризнула кров, і, обернувшись, він побачив, що в одного пса вибито око. Це додало Торнові хоробрості, він почав бити ломиком на всі боки й невдовзі спромігся зіпнутись на ноги.

Тим часом Дженнінгс відкотився до стовбура дерева. Собаки й далі люто наскакували на нього, роздираючи зубами ремінці та футляр фотоапарата. Раптом несподівано, сам собою, спалахнув бліц, і звірюки сполохано відскочили назад. Цієї хвилини Торн був уже на ногах і, несамовито вимахуючи ломиком, відступав до огорожі. Дженнінгс і собі позадкував туди, виставивши перед себе бліц, і щоразу, як пси намірялися напасти, відлякував їх спалахом. Зрештою йому пощастило дістатись огорожі.

Ще раз натисши кнопку бліца, він перебіг до Торна. А той видерся на огорожу, але, невдало повернувшись, зачепився пахвою за гострий шпичак; тоді з болісним зойком шарпнувся, подавсь уперед і важко гепнувся на землю по той бік огорожі. Дженнінгс поліз за ним, раз у раз блискаючи бліцом, а перед тим, як зіскочити з огорожі, пожбурив камерою в собак. Торн ледве тримався на ногах. Дженнінгс насилу доправив його до машини. Таксист, заціпенівши з жаху, дивився на них. Потім спробував увімкнути мотор, але ключів на місці не було. Аж тоді він вискочив з машини й допоміг Дженнінгсові втягти Торна на заднє сидіння. Дженнінгс подавсь до багажника по ключі, і тут його погляд знову впав на собак. Вони кидалися на огорожу й вили з люті, а один спробував навіть перескочити, і ще трохи — й доконав би свого, але наразився шиєю на шпичак, з пробитого горла зацебеніла кров, і він так і лишився висіти на огорожі. Решта собак, знавіснівши від духу крові, налетіли гуртом на свого ще живого товариша і вмить роздерли.

Машина рвонулася вперед. Хряснули непричинені задні дверці. Водій із жахом дивився у дзеркальце на своїх пасажирів. А вони здавалися одною суцільною купою закривавленого лахміття. Притисшись один до одного, Торн і Дженнінгс плакали, як малі діти.

У Римі таксист довіз їх до найближчого пункту невідкладної допомоги, виставив з багажника їхні речі та й поїхав. Торн ще не цілком отямився після всього, що сталося, і на неминучі запитання довелося відповідати Дженнінгсові. Він назвав вигадані прізвища й розповів історію, яка здалася медикам досить правдоподібною. Мовляв, вони вдвох добряче випили й забрели на приватні угіддя, знехтувавши застережні таблички, що територію охороняють сторожові собаки; це було десь у передмісті, але де саме, він не пам’ятав — пригадував тільки, що там була висока шпичаста огорожа, об яку поранився, падаючи, його приятель. їм обробили рани, впорснули протиправцеву сироватку й звеліли з’явитися через тиждень на контрольний аналіз крові. Вони перевдяглися в те, що мали у валізах, і пішли собі. Потім надибали скромний готельчик і записалися під вигаданими прізвищами. Портьє зажадав плату наперед і тільки тоді дав їм ключа від кімнати.