Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 3)

Пірфорд була садиба респектабельна, що сягала глибоко в історію Англії. Колись у тутешніх підвалах тривалий час переховувався один засуджений на заслання герцог, аж поки його розшукали й стратили; навколо буяв ліс, у якому король Генрі П’ятий полював на вепрів. Були там і похмурі підземні переходи, й потаємні лазівки, але нагорі, в самому будинку, завжди панувала радість, і часто-густо він був повен веселого гамору та гостей.

Для ведення господарства Торни найняли поденну прислугу; крім неї, в будинку мешкало й двоє постійних слуг, подружжя Гортонів — жінка куховарила, чоловік відав гаражем. Обоє були достеменні англійці, з неповторним почуттям власної гідності. Коли Кетрін мала свої справи, Деміена доглядала няня — молоденька пухкенька англійка на ім’я Чесса. Сама ще майже дитина, вона була, проте, розумниця, знала багато ігор і любила Деміена так, наче то було її власне дитя. Вони проводили разом цілі години: Деміен чи то дріботів за нею на великій лісовій галявині, чи то тихенько сидів біля ставка, поки Чесса ловила йому пуголовків та бабок, що їх вони потім приносили в скляницях додому.

Хлопчик підростав і був прегарний, навіть як на доскіпливий погляд художника. Йому виповнилося три роки, і священикове запевнення щодо його доброго здоров’я цілком справджувалося. До того ж Деміен вражав усіх своєю неординарною силою і дивовижною зрівноваженістю та спостережливістю, що дуже рідко трапляються в дітей такого віку, і гості в домі не раз почували себе ніяково під його допитливим поглядом. Якщо вимірювати розум здатністю до зосередженого споглядання, хлопчика цілком можна було вважати генієм — він міг годинами сидіти на кутій лавочці під яблунею і роздивлятися людей, що ходили повз нього, і його пильний погляд не проминав жодної деталі. Гортон, сімейний шофер, їдучи кудись з тим чи тим дорученням господарів, часто брав Деміена з собою. Йому подобалася мовчазна присутність малого, і він щораз дивувався з Деміенового хисту так уважно й вдоволено пізнавати навколишній світ.

— Він скидається на маленького марсіанина, — сказав одного разу Гортон своїй дружині. — Так наче його прислано сюди, щоб вивчав людську породу.

— Хазяйка душі в ньому не чує, — відказала та. — Гляди, не ляпни при ній чогось такого.

— Та я ж нічого поганого не кажу. Просто дивний він якийсь.

І ще одне було незвичайне: Деміен дуже рідко подавав годос. Радість він виказував широкою усмішкою, і тоді на щоках у нього з’являлися милі ямочки. А коли почував біль чи кривду, то плакав зовсім безгучно. Якось Кетрін з тривогою сказала про це лікареві, але той заспокоїв її і розповів про одного хлопчика, який до восьми років зовсім не говорив, а одного дня за обідом раптом заявив: «Я не люблю картопляного пюре». Вражена мати запитала, чому ж він досі й словом не озивався. На це малий відказав, що просто не було такої потреби, бо картопляного пюре ще ніколи не подавали.

Кетрін засміялася й заспокоїлась. Зрештою, Альберт Ейнштейн не говорив до чотирьох років. А Деміенові всього три з половиною. І коли не брати до уваги отієї його мовчазності та недитячої зосередженості, то з усіх інших поглядів він був чудовою дитиною, гідним паростком ідеального подружжя Торнів.

Габер Дженнінгс народився під сузір’ям Водолія. За гороскопом виходило, що при його народженні відбулося зближення двох небесних тіл — Урана та Місяця в половинній фазі. Дженнінгс завжди відзначався вкрай недбалою зачіскою і надзвичайною, часом просто-таки безтямною непосідливістю. У своєму фоторепортерському ремеслі він був справжнім фанатиком. Наче кіт, що вистежує мишу, він міг цілий день чатувати в засідці й вичікувати слушної нагоди задля одної-єдиної фотографії. Зате якої фотографії! Марчелло Мастроянні сидить на унітазі. Королева-мати зрізає мозолі. Джекі Онассіс блює за борт власної яхти. За це його й тримали на роботі — як майстра «оригінального жанру». Він завжди знав, де й коли треба бути, щоб зробити такі знімки, яких ніхто з його колег не зробить. Дженнінгс мешкав в однокімнатній квартирці у Челсі й рідко дозволяв собі розкіш носити вдома шкарпетки. Але в своєму ділі він був не менш скрупульозний, ніж доктор Солк у пошуках засобів проти поліомієліту.

Останнім часом репортерову увагу привернув американський посол у Лондоні. Він являв собою привабливий об’єкт хоч би вже тому, що мав бездоганно фотогенічне обличчя. Цікаво, чи полюбляє він займатися сексом зі своєю дружиною, і коли так, то в який спосіб?.. Дженнінгс завжди казав, що прагне виявити в людях їхні суто людські якості, хоч насправді йому кортіло виставити всіх у щонайгіршому освітленні. Чим-бо вони кращі за нього?.. Може, цей посол купує непристойні журнальчики, а може, має якусь дівулю на стороні? Отакі-от питання й цікавили Дженнінгса, і хоч відповідей на них поки що він не мав, проте залишалася надія і був сенс вичікувати й спостерігати.

Сьогодні він мав їхати до Пірфорда. Можливо, ніяких фотографій він і не зробить, бо там і без нього вистачатиме репортерів та гостей, але буде нагода рознюхати всі входи та підходи й подивитися, кого із слуг можна купити за два-три фунти.

Дженнінгс устав рано-вранці, перевірив камери, протер лінзи фланелькою, потім нею ж таки видушив прища на обличчі. Він мав уже тридцять вісім років, одначе прищі на шкірі й досі дошкуляли йому. Певно, то був наслідок його фаху — адже репортерові майже весь час доводиться тримати камеру впритул до обличчя. Видобувши з-під ліжка закинуту туди ввечері одежу, він напнув її на своє кощаве тіло, що аж ніяк не могло похвалитися тугими м’язами.

Перед тим як вийти з дому, Дженнінгс покопався в паперах на столі, відшукуючи запрошення. У Пірфорді мало відбутися святкування з нагоди дня народження сина Торнів — йому виповнювалося чотири роки, — і з усіх злиденних районів у той бік уже їхали автобуси з сиротами та дітьми-каліками.

Вести машину передмістям було легко, і Дженнінгс вирішив покурити «травички», щоб трохи розслабитись. Через деякий час йому почало здаватися, що дорога сама котиться під колеса, а машина стоїть на місці, і він абстрагувався від дійсності й віддався на волю темних закутків своєї підсвідомості. Уява малювала йому такі собі картинки химерного кольорового коміксу, де головною дійовою особою був він сам. Ось він перетинає полюс собачим запрягом… ось пестить ніжне тіло Софі Лорен…

За милю від садиби Торнів стояли полісмени, стежачи за машинами й перевіряючи запрошення. Поки вони розглядали запрошення, Дженнінгс байдужно дивився перед себе. Він уже давно звик до таких процедур і знав, що не слід напускати на себе надмірну гідність, так наче твоє запрошення не може виявитися підробленим. Та це вже стало частиною його єства. Йому треба було спостерігати за людьми, однак їм, тим людям, зовсім не доконче знати, що він тут, з ними поруч.

Нарешті Дженнінгс спинився перед великою кутою брамою, зусиллям волі скинув з себе наркотичне очманіння і в ту ж мить усвідомив, що майже такі самі видива можливі й у реальному житті. На всій садибі буяв пишний карнавал: лужки були барвисто прикрашені й вирували життям, дітлашня снувала між цирковими наметами та каруселями, скрізь походжали лоточники, пропонуючи всім солодощі та фрукти. Їхні голоси заглушала вальсова музика, під яку дітлахи, вчепившись за шиї рожевих коней і лебедів, злітали вгору на гойдалках. Було там і шатро провісниці майбутнього, і чимало відомих у Лондоні людей уже стояли в черзі до нього. По всій садибі вільно бігали коники-поні, а маленьке слоненя, розмальоване червоними яблуками, охоче брало горіхи просто з дитячих рук. Серед натовпу никали ошалілі від надміру вражень фоторепортери, але Дженнінгсові фотографувати тут не було чого. Хіба що кам’яний фасад будинку, який не привертав нічиєї уваги.

— Чого це ти без діла, колего? Плівка скінчилася?

Це був Гобі, що незмінно представляв «Геральд ньюс». Спершись на високий столик з гарячими ковбасками, він квапливо заправляв у камеру нову касету. Дженнінгс підійшов до нього й недбало загріб собі чималу порцію. А тоді, напхавши рота їжею, відказав:

— Чекаю висвячення.

— Як тебе розуміти?

— Не збагну, кого тут ушановують: спадкоємця Торнових мільйонів чи самого Ісуса Христа?

— Дурний ти чоловік, усе пропустиш! Не щодня ж нам випадає бувати на таких святах!

— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.

— Знов полюєш на щось особливе?

— А іншого мені й не треба.

— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась «смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім’я за межами Монако.

Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби ж то можна було зазирнути всередину!..

— Гей, нянечко! Нянечко, — раптом закричав Гобі. — Ви отуди гляньте!

Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно винесли з будинку.

Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена й розмазувала по ньому свій грим.