Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 164)

Хай там що казав Чева Скорпіон, однак байки Арґалії мали якийсь стосунок до його порятунку, бо виявилося, що страхітливий адмірал Андреа Дорія мав слабість до них, як кожний тупий велет. Вечорами, коли море ставало чорним, а у небі пропалювали дірки зорі, адмірал, бувало, курить опійну люльку під палубою і кличе хлопця-розповідача.

— Оскільки всі ваші генуезькі кораблі — триреми, — казав Арґалія, — то ви маєте на одній палубі везти сир, сухарі — на другій і зіпсуте м’ясо — на третій. Коли прийдете на острів Щуриний, віддайте їм сир; сухарі задовольнять мешканців острова Мурах; а що стосується зіпсутого м’яса, то воно сподобається птахам з острова Стерв’ятників. Після цього матимете сильних спільників. Щури прогризуть усі перешкоди, навіть гори, а мурахи виконають всю ту тонку роботу, що не під силу грубим рукам людей. Стерв’ятники, якщо ви їх добре попросите, донесуть вас навіть до вершин гір, де б’є джерело вічного життя.

Андреа Дорія лишень бурчав.

— І де ж ці бісові острови? — хотілося йому знати.

— Адмірале, — відповідав хлопець, — ви — навігатор, а не я. Вони мусять бути десь на ваших мапах.

Незважаючи на зухвалість, йому пощастило дожити до того, аби розповісти наступного дня ще одну казку — було собі три помаранчі, і в кожному з них була прекрасна дівчина, яка одразу помирала, якщо їй не давали води в момент її виходу з помаранча, а Адмірал, весь у кільцях диму, у відповідь лишень довірливо бурмотів.

Море аж кишіло всілякою наволоччю. Каравели берберських піратів[92] борознили ті води, грабуючи і забираючи в полон, а після падіння Константинополя тут також промишляли галери оттоманського флоту. Проти всіх цих морських невірних підставив своє подзьобане віспою рябе обличчя адмірал Андреа Дорія.

— Я вижену їх з Mare Nostrum і зроблю Геную хазяйкою морів, — нахвалявся він, Арґалія ж не наважувався вставляти якесь криве чи непоштиве слово. Андре Дорія нахилився до мовчазного хлопця, очі його туманилися від afim.

— Що я знаю і ти знаєш, знає також ворог, — шепотів він, поринаючи у своє опійне марево. — Ворог також дотримується закону сироти.

— Якого сироти? — запитав його Арґалія.

— Магомета, — відповів Андреа Дорія. — Магомет — то їхній сирітський бог.

Арґалія і не знав, що він розділив сирітську долю Пророка Ісламу.

— Мета виправдовує засоби, — повільно вів далі Андреа Дорія хриплуватим низьким голосом. — Розумієш? Ними управляє той самий закон, що й нами. Заповідь перша. Хай би чого це нам вартувало, ми досягаємо своєї мети. Тому їхня релігія така сама, як наша.

Арґалія глибоко вдихнув повітря і поставив небезпечне запитання:

— Якщо це так, то чи насправді вони — наші вороги? Чи можуть наші супротивники не бути нашою повною протилежністю? Чи може обличчя, яке ми бачимо у дзеркалі, бути нашим ворогом?

Адмірал Андреа Дорія вже був близький до непритомносте.

— Цілком слушно, — пробурмотів він, гепнувся у крісло і почав хропіти. — Проте є ворог, якого я ненавиджу понад магометан-піратів.

— І хто вони? — поцікавився Арґалія.

— Венеція, — сказав він. — Я також вимахаю тих гарненьких венеційський байстрючків.

Коли вісім генуезьких трирем попливли бойовим порядком, наздоганяючи свою жертву, для Арґалії стало зрозумілим, що релігія тут ні до чого. Корсарів з берберських держав не обходило якесь завоювання чи поширення віри. їх цікавив викуп, залякування і здирство. А що стосується оттоманів, то вони знали, що виживання їхньої нової столиці, міста Стамбула, залежить від поставок харчів до порту з інших місць, а отже, морські комунікації мають бути відкритими. Вони також ставали дедалі жадібнішими, і їхні кораблі нападали на порти вздовж і поза берегами Егейського моря; вони також не любили венеційців. Влада, багатство, володіння, багатство і влада. Що стосується Арґалії, то вночі його снам не бракувало екзотичної розкоші. Лежачи в каюті на самоті, він сам собі заприсягся: «Я ніколи не повернуся до Флоренції бідняком, але лишень принцом з багатим скарбом». Його прагнення виявилося дуже простим. Природа світу прояснилася.

Коли все здається ясним і зрозумілим, то обов’язково очікуй якогось обману і зради. Після переможної сутички з піратськими кораблями братів Барбаросси з Митайлини адмірал, окроплений сарацинською кров’ю, командував стратою захоплених піратів (усіх їх обмастили смолою і живцем спалили на головній вулиці їхнього рідного міста), а тоді задумав зухвалий план, що полягав у тому, аби зайти в Егейське море і вступити у бій з османцями у їхніх же «домашніх» водах. Але щойно Золота Банда зайшла у легендарне море і лоб у лоб зіштовхнулася з оттоманськими галерами, невідь звідки взявся таємничий туман і застелив увесь світ; так, ніби попрацював якийсь дідько з Олімпу, ніби давні боги того регіону, яким надокучив довгий нудний вік, де вони вже більше не мали великого пошанівку, вирішили побавитися з людьми і знічев’я зруйнувати їхні плани, просто заради старих часів. Вісім генуезьких трирем спробували вишикуватися бойовим порядком, але через туман це їм не вдалося; туман був сповнений завиваннями упирів, зойками відьом, смородом смерти та голосінням потонулих, і навіть загартовані у боях найманці почали панікувати. Система туманних горнів, яку запровадив адмірал саме на такий випадок, невдовзі дала збій. Кожен з його кораблів мав свій власний сигнал довгої й короткої тривалосте, але, панікуючи у ядовитих випарах смерте та ідолопоклонства, їхнє спілкування втратило будь-який зміст, до речі, як і система туманних горнів на оттоманських суднах, аж поки вже ніхто не знав, де він є і хто поруч-друг чи смертельний ворог.

Гарматний обстріл розпочався раптово як з боку трирем, так і з боку потужних обертових гармат, установлених на палубі оттоманських ґалер, а червоне полум’я та яскраві спалахи з товстих гармат у тумані скидалися на невеликі шматки пекла всередині безформного переддвер’я. Звідусіль зацвів рушничний вогонь — мерехтливий сад смертельних червоних квітів. Ніхто не знав, хто у кого стріляє, як слід діяти, тож насувалася величезна катастрофа. А тоді зненацька, ніби обидві сторони зрозуміли небезпеку, точнісінько в той самий момент настала тиша. Жодна гармата не вистрілила, ніхто нічого не вигукував, не сигналив жоден туманний горн. Почався непомітний рух у білій порожнині. Арґалія, самотньо стоячи на палубі флагманського корабля, відчув на своєму плечі руку долі й дуже здивувався, відчувши, що ця рука тремтіла зі страху. Він обернувся. Ні, позаду нього стояв не Фатум, але боцман Чева, вже не жорстокий і страхітливий, а геть позбавлений духу, як той побитий пес.

— Ти потрібен адміралові, — прошепотів він хлопцеві й повів його під палубу, де чекав Андреа Дорія, тримаючи в руці великий горн флагманського корабля флоту.

— Сьогодні — твій день, мій юний оповідачу, — промовив тихо адмірал. — Сьогодні ти досягнеш величі завдяки своїм ділам, а не завдяки своїм словам.

Задум полягав у тому, аби спустити Аргалію на воду в маленькому ялику, де він якнайшвидше веслуватиме і якнайдалі відійде від флагманського корабля.

На кожен сотий удар веслом, — казав адмірал, — щосили дмухай у горн. Ворог прийме хитрість за гордовитість і прийме виклик cornetto Андреа Дорії, поверне кораблі у твій бік, гадаючи, що упіймає велику рибу — маю на увазі особисто себе! — а я тим часом скористаюся нагодою і вдарю з незручного для нього боку.

Арґалії план видався не надто вдалим.

— А я? — запитав він, втупившись поглядом у горн, що вже був у його руці. — Що мені робити, коли кораблі невірних почнуть налягати на моє суденце?

Чева Скорпіон підняв його й опустив у ялик.

— Веслуй, — прошипів він, — малий герою. До біса, щодуху веслуй.

— Коли туман розсіється, а ворог розбіжиться, — промовив адмірал, дещо непереконливо, — ми тебе знову підберемо.

Чева щосили штовхнув ялик.

— Так, — прошипів він, — саме так ми і вчинимо.

А потім не було нічого, крім білизни туману та хлюпання моря. Земля і небо почали здаватися чимось нереальним. Це плавання наосліп стало всім усесвітом. Якийсь час він робив так, як йому веліли робити, сто ударів весел — і сигнал з горна, він це зробив двічі, тричі, але жодного разу не чув відповіді на свій сигнал. Світ занімів і завмер. Отже, смерть прийде до нього у безголосій водяній безодні. Оттоманські кораблі просто наляжуть на нього і розчавлять, як блощицю. Він перестав дути у горн. Йому стало зрозуміло, що адмірала аж ніяк не турбувала його доля, і для нього пожертвувати своїм «малим оповідачем» — це все одно, що харкнути за облавок корабля. Він був не чим іншим, як тим плювком мокротиння, що погойдається, погойдається на хвилях, а потім зникне безслідно. Щоб збадьоритися, намагався пригадати якісь історії, але на думку спадав то страхітливий левіафан[93], що виринає з морської безодні, аби похрумати його човником у своїх величезних щелепах, то вертлявий глибоководний черв’як або ж вогнедишний морський дракон. Поволі з плином часу всі оповіді вичерпалися, а він залишився безборонним і безпритульним — самотня людська душа, яку відносило невідь-куди у білизну. Коли забрати у людини її дім, сім’ю, друзів, рідне місто, країну та її світ, залишиться істота без контексту, чиє минуле забулося, а майбутнє зблякло, себто сутність, позбавлена імени, значення і життя, попри те, що серце ще б’ється.