Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 154)

— Яким було її ім’я? — запитав імператор, не звертаючи на нього уваги. Королева-мати похитала головою.

— Я ніколи не чула, — сказала вона.

А принцеса Ґульбадан сказала:

— У неї було якесь прізвисько, що крутиться у мене на язиці, але її справжнє ім’я стерлося з моєї пам’яти.

— Анжеліка, — сказав чужинець. — Її ім’я було Анжеліка.

А тоді з-за перегородки почувся голос принцеси Ґульбадан:

— Дуже зворушлива розповідь, і нам треба з’ясувати, як цей хлопець дізнався про все це, але існує одна заковика, і я не знаю, як він зможе її розв’язати.

Бірбал одразу зрозумів, про що йдеться.

— Питання дат, — промовив він. — Дат і віку людей.

— Якби Ханзада Бегум була зараз жива, — сказала принцеса Ґульбадан, — то їй би виповнилося сто сім років. Її молодша сестра, на вісім років молодша за Бабара, мала би дев’яносто п’ять років. А цьому чужинцеві, що стоїть перед нами і розповідає історію нашого минулого, не більше тридцяти чи тридцяти одного. Отож, якщо прихована принцеса досягла Італії, як каже добродій, і якщо він доводиться їй сином, а саме це він стверджує, то, виходить, що вона його народила, коли мала приблизно шістдесят чотири роки. Якщо дивовижний факт дітонародження насправді відбувся, то значить, він доводиться Вашій Високості дядьком, себто сином сестри вашого дідуся, і заслуговує на визнання його як принца королівської родини. Однак це мені здається неможливим.

Чужинець відчував, що під ним викопали яму і не довго слухатимуть його.

— Я ж бо вам сказав, що нічого не знаю про дати і місця, — закричав він. — Але моя мати була дуже вродлива і молода. Вона аж ніяк не скидалася на шістдесятилітню каргу.

Жінки за ширмою мовчали. У цій тиші вирішувалася його доля. Нарешті знову заговорила Ґульбадан Беґум.

— Залишається фактом те, що він розповів нам глибоко заховану історію. Без його розповіді ми, старші жінки, забрали б її із собою в могилу. Тому тут не все однозначне й певне.

— Але як ви вже довели нам, — заперечив імператор, — тут не може бути жодних сумнівів.

— Навпаки, — відповіла принцеса Ґульбадан. — Можливі два пояснення.

— Перше, — почала говорити королева-мати Гаміда Бано, — полягає в тому, що прихована принцеса була насправді надзвичайною чарівницею і навчилася окультних таємниць вічної молодости, тому, народжуючи дитину, могла мати тіло і розум молодої жінки, навіть коли їй виповнилося ледь не сімдесят років.

Імператор вдарив кулаком об стіну.

— Або ж ви втратили здоровий глузд і тому обстоюєте таку дурницю, — застогнав він.

Принцеса Ґульбадан зацитькала його, як малу дитину.

— Але ж ви не почули мого другого пояснення, — сказала вона.

— Добре, — застогнав імператор. — Говоріть, тітонько.

Ґульбадан Бегум говорила з педантичною точністю:

— Припустімо, що розповідь чужинця правдива і що прихована принцеса та її воїн вже давно приїхали до Італії. Також може бути правдою, що мати чужинця не була коханкою того воїна…

— …але дочкою принцеси, — зрозумів Акбар. — Але хто тоді його батько?

— До цього, — відповів Бірбал, — можна ще дещо додати.

Імператор повернувся до чужинця, зацікавлено зітхнувши. Відраза імператорів до сторонніх осіб, які надто багато знають, зводила нанівець неждане захоплення чужинцем.

— Індійський оповідач завжди знає, коли його перестають слухати, — сказав він. — Слухачі просто встають і йдуть геть, або ж кидають овочами, або ж, коли слухачем є король, оповідача скидають з міських валів униз головою. А в нашому випадку, мій дорогий дядечку Моґор, слухачем був таки король.

В Андижані фазани виростають такі тлусті, що четверо чоловіків наїдаються одним фазаном, якщо його приготувати належним чином. На березі річки Андижан, притоки Джексартизи чи Сирдар’ї, росли фіалки, а навесні також квітли тюльпани й троянди. Місто Андижан — прадавня родинна колиска моголів у провінції Фергана, що «розташована», як написав його батько у своїй автобіографії, «у п’ятій країні на краю цивілізованого світу». Імператор ніколи не бачив землі своїх прабатьків, але знав про неї з Бабарової книжки. Фергана розкинулася на великому Шовковому Шляху у Центральній Азії на схід від Самарканда і на північ від могутніх вершин Гіндукушу. Там ростуть чудові дині й виноград, і можна розкішно потрапезувати білим оленем з гранатами та мигдалевою пастою. Всюди течуть потоки, всюди у прилеглих горах можна побачити гарні пасовиська та зарослі червонокорої таволги, з деревини якої виготовляють чудові руків’я до канчуків та стріли, є поклади бірюзи та заліза. Вважається, що там дуже гарні жінки, але такі речі як краса, про що імператор дуже добре знав, — справа смаку. Бабар — завойовник Індії — народився саме там, а також Ханзада Беґум, а також (хоча всі записи про її народження знищено) безіменна принцеса.

Як тільки Акбар уперше почув історію про приховану принцесу, то ви кликав до Палацу Мрій, що біля Найкращої з Усіх Можливих Водойм, свого улюбленого маляра Дашвонта. Коли Акбар ще чотирнадцятирічним юнаком посів трон, Дашвонт був неосвіченим і приголомшливо похмурим хлопцем його ж віку, а Дашвонтів батько був носієм імператорського паланкіна. Він дуже багато малював, але потайки, і його дар аж пер із нього. Вночі, коли переконувався, що ніхто не бачить, він покривав стіни Фатегпур Сикрі різноманітними графіті, і то не просто непристойними словами чи зображеннями, але карикатурами вельмож двору, настільки точними, що кожен зображений на стіні хотів якнайшвидше піймати його й відрубати йому сатиричні руки. Акбар покликав до Палацу Мрій також Абул Фазла та першого майстра королівської художньої студії перса Мір Саїда Алі.

— Хай ким він є, вам треба його знайти, перш ніж це зроблять його вороги, — наказав їм він. — Ми не можемо допустити, аби такий талант погас від меча розлюченого вельможі.

За тиждень прийшов Абул Фазл, тримаючи за вухо малого смуглявого й худорлявого юнака. Дашвонт звивався і голосно репетував, але Абул Фазл тягнув його до Акбара, який саме грав у пашизі[81] рабинями. Мір Саїд Алі слідував за зловмисником і Абул Фазлом, намагаючись виглядати одночасно задоволеним і похмурим. Імператор на якусь мить відірвав свій погляд від людей-фішок — вродливих дівчат-рабинь, що стояли на дошці пашизі — і наказав Дашвонтові негайно зайти до імператорської художньої студії, а водночас заборонив будь-кому з придворних завдавати спійманому шкоди.

З огляду на такий наказ навіть знавісніла імператорова тітка і головна нянька Магам Анага не дозволила собі вчинити щось лихе супроти Дашвонта, хоч намальований ним її портрет і портрет її сина Адгама виявився не лишень найдошкульнішим, але також найбільш пророчим з усіх його творінь. Карикатура Магам Анаги з’явилася на стіні гатяпульського борделю. На загальну втіху і схвалення простолюду вона була зображена синьолицьою каргою з роззявленим ротом в отруйних бульках, а вдавано заплаканий кривавий Адгам був зображений напрочуд схожим саме тоді, коли головою вниз падав з фортечних мурів. Через шість років, коли Адгам у боротьбі за примарну владу напав на Акбара і був засуджений імператором до повішання вниз головою з міських мурів, монарх з великим подивом пригадав пророцтво Дашвонта. Але Дашвонт сказав, що не пам’ятає, аби він таке малював, а сам малюнок ще задовго до винесення вироку було змито зі тіни борделю, тож імператорові нічого не лишалося, як напружувати свою пам’ять і розмірковувати над тим, скільки його несплячого життя було отруєно різного роду ілюзіями.

Дашвонт дуже швидко став однією із найяскравіших зірок художньої студії Мір Саїда Алі, малюючи бородатих велетів, що летять у повітрі на чарівних урнах, патлатих плямистих домовиків, відомих під назвою деви, величні морські бурі, золотаво-голубих драконів, небесних магів, руки яких простиралися з-за хмар, аби врятувати героїв з біди, — все це він робив, задовольняючи живу, фантастичну уяву — хаял — юного короля. Не раз він малював легендарного героя Гамзу на своєму триокому казковому коні, що поборював неймовірні чудовиська всіх видів, і усвідомлював краще, ніж будь-який інший митець, який брав участь у створенні чотирнадцятирічного циклу Гамзи, чим дуже пишалася і втішалася студія, що він зображає уявну автобіографію імператора, що хоч і його рука тримала пензель, але саме імператорове бачення з’являлося на полотні. Кожен імператор — це сума його дій, тому Акбарова велич, так само як і велич його alter ego Гамзи, була продемонстрована не тільки тріумфами над величезними перешкодами — непокірними принцами, реальними драконами, девами та всім таким іншим, але, по суті, і створена цими тріумфами. Герой у Дашвонтових картинах став дзеркальним відображенням імператора, всі сто один митець збиралися у студії й переймали його манеру зображення, серед інших перські майстри Мір Саїд Алі та Абдус Са— мад. У їхніх спільних картинах із зображенням пригод Гамзи та його друзів буквально було винайдено могольську Індію; спілка митців передбачила єдність імперії і, може, навіть реалізувала її.

— Ми разом зображаємо імператорову душу, — казав сумно Дашвонт своїм колегам-малярам. — І коли його дух покине тіло, то він спочине у наших картинах, де знайде своє безсмертя.

Попри мистецькі досягнення, пригнічений стан Дашвонта не поліпшився. Він не одружився, жив життям целібату ріші, а з плином років його настрій ще більше погіршився, так що іноді впродовж певного часу він навіть не міг працювати, а сидів у художній студії й годинами дивився в порожній куток, ніби там було одне з тих чудовиськ, які він роками зображав з такою майстерністю. Незважаючи на дедалі дивнішу поведінку, його і далі визнавали найкращим індійським малярем, який удосконалював свою майстерність під орудою двох перських майстрів, що супроводжували Акбарового батька Гумаюна з вигнання додому. Отже, Акбар викликав Дашвонта, коли захотів реалізувати ідею з усунення наслідків жорстокого вчинку свого батька і нарешті відновити пам’ять про приховану принцесу в історії своєї родини.