Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 148)

Коли «посол» закінчив читати листа, імператор усвідомив, що за якихось кілька хвилин закохався вдруге, бо тепер у ньому палахкотів огонь жадання до авторки листа, королеви Англії.

— Абул Фазл, — вигукнув він, — а чи не можемо ми одружитися з цією видатною леді без зволікань? Із цнотливою королевою Рані Зелабат Джілоріана Пеглаві? Думаємо, що ми негайно мусимо це зробити.

— Чудова ідея, — сказав «посол» Маґор дель’Амор. — А ось медальйон з її портретом, який вона надсилає вам з ніжними побажаннями, який зачарує вас її вродою, що перевершує навіть красу її слів. Тріпочучи мереживом манжетів на зап’ястях, він вийняв золотий медальйон, який Абул Фазл прийняв з великою підозрою. Абул Фазл мав передчуття, що вони заходять у глибоку воду, а Маґорова присутність може мати величезні наслідки, і не обов’язково корисні для них, але коли він спробував застерегти свого повелителя проти нового заміру, найстрашніший у світі чоловік (без жодного винятку) розвіяв його сумніви.

— Що ж, лист — чарівний, так само як і його подавець, — сказав Акбар. — Приведіть його завтра вранці до мене, і ми продовжимо розмову.

На цьому аудієнція закінчилася.

Раптове захоплення імператора Зелабдіна Екебара своїм дзеркальним жіночим відображення, тобто королевою Зелабатою Джілоріаною Першою, вилився у потік листів, які доправлялися до Англії акредитованими королівськими посланцями, але на які не надійшло жодної відповіді. Пишномовні листи були запечатані особистою печаткою імператора і наповнені емоційною силою і сексуальною виразністю, що було дивиною для Європи (та Азії) тих часів. Багато з тих листів не доходили до адресата, бо вороги так і чатували на посланців, і на шляху від Кабула до Кале[78] перехоплені звіряння почуттів давали неабияку втіху вельможам та принцам від читання послань імператора Індії з божевільними заявами про невмируще захоплення вродою жінки, якої він ніколи не бачив, та з маніакальними фантазіями про створення єдиної величезної імперії, яка б об’єднала східні та західні півкулі. Листи, що доходили до Вайтхоллу[79], вважалися підробкою або ж справою рук якогось анонімного дивака, а з їхніми подавцями швидко розправлялися, багато з них потрапляли до в’язниці, що було платою за їхню довгу й небезпечну мандрівку. А згодом їх просто перестали пускати до королеви, а тим, кому вдавалося добитися через увесь світ назад до Фатегпур Сикрі, поверталися з озлобленими словами. «Королева не втрачає цноти через те, що жоден чоловік не захоче лягти у ліжко з тією холодною гадюкою», — доповідали вони, і через рік і один день любов Акбара розвіялася так само раптово і загадково, як і виникла, можливо, через заколот між його королевами, які ополчилися проти його неіснуючої коханої й погрожували припинити вдовольняти його, якщо він не перестане посилати любовні листи англійці, або через мовчанку, яка запала вже після її перших лестощів, що розбурхали почуття імператора, і підтвердила нещирість її характеру та безглуздість намагання зрозуміти чужу й непривабливу особу, тимчасом як багато коханих і жаданих жінок були у нього під боком.

Уже під кінець свого правління, коли минуло багато років з часу появи пройдисвіта Маґора дель’Амора, літній імператор з ностальгією згадав ту дивну історію з листом від королеви Англії і наказав показати його. Коли принесли і витлумачили листа, то виявилося, що багато тексту кудись зникло. А в тексті, що лишився, не було сказано про його непогрішимість чи про непогрішимість Папи Римського; також не йшлося про союз проти спільних ворогів. По суті, це було буденне прохання надати хороші торговельні умови для англійських купців із звичайними виразами поваги. Коли імператор довідався правду, то ще раз збагнув, наскільки зухвалого чарівника він зустрів давноминулого ранку після того, як йому наснилася ворона. Однак на той час знання йому вже були не потрібні; він хотів лишень нагадати собі те, чого він ніколи не забував, — чарівникові не потрібне зілля, знайомі духи, ані чарівні палички. Для чаклунства вистачає слів на срібному язику.

Коли виймають меч язика, думав імператор, він робить глибші рани за найгостріше лезо. Якби йому були потрібні докази, він би їх легко знайшов у війні філософів, яка щодня точилася у розшитому золотом і прикрашеному дзеркалами величному Наметі Нового Поклоніння. Тут завжди панували шум і гам, галасували найкращі мислителі королівства, що безжалісно кололи один одного словами. Акбар виконав клятву, дану в день, коли порубав нахабного Рану з Куч-Нагіна; він створив дискусійну палату, де поклоніння божественному зводилося до інтелектуальної боротьби і не заборонялися жодні борецькі захвати. До Намету він привів Маґора дель’Амора, аби похвалитися своїм новим винаходом і вразити прибульця чудовою незвичайністю та прогресивністю двору Могола, а також, принагідно, показати португальським єзуїтам, що вони не єдині європейці, які мають доступ до імператорського вуха.

Присутні у наметі спиралися на килими та подушки і, сидячи обличчями один до одного, гуртувались у двох таборах — у таборі Прихильників Води і таборі Шанувальників Вина, а між ними був порожній неф з місцями для імператора та його гостя. До партії манґул входили релігійні мислителі та містики, що пили лишень воду, а от їхні опоненти з макул сповідували чисту філософію та науки й увесь день дудлили вино. Сьогодні були присутні Абул Фазл і Раджа Бірбал і, як завжди, сиділи між винолюбами. Принц Салім також був присутній на зібранні, похмуро сидів біля лідера водолюбів пуританина Бадауні, геть сухенького чоловічка, одного з тих, що, як здавалось, вже народився старим і мав відразу до старшого Абул Фазла, а натомість наражався на таку ж щиру огиду з боку опецькуватого достойника. Обзиваючи один одного, вони не добирали слів («Товстий блюдолиз!» — «Нудний терміт»), тож імператор не переставав думати, чи такий розбрат коли-небудь зможе привести до омріяної ним гармонії; свобода — це справжній шлях до єдности, а чи її невідворотним наслідком є хаос?

Акбар вирішив, що революційний храм не міститиметься у стаціонарній будівлі. Єдиним богом тут має стати аргумент і ніяке божество, хай би скільки воно мало рук чи ніг і яким би могутнім воно було. Проте розум — це смертне божество, а померлий бог, навіть якщо він знову народжується, невідворотно помирає знову. Ідеї, як і припливи в морі чи фази місяця, народжуються, підносяться і розвиваються у належний час, а тоді з поворотом великого колеса зменшуються, тьмянішають і зникають. Вони тимчасові мешканці, ніби намети, а звідси випливало, що намету найбільше личило бути їхнім домом. Могольські будівничі наметів, створивши розбірні будинки великої складности й краси, були по-своєму геніями. Під час воєнних кампаній військо супроводжувалося ще одним військом, чисельністю щонайменше дві з половиною тисячі (вже не кажучи про слонів та верблюдів), яке зводило і розбирало наметове місто для проживання короля та його воїнів. Переносні пагоди, павільйони та палаци навіть надихали каменярів, що зводили Сикрі, проте намет все ж таки був наметом з полотна, тканини та дерева, що дуже добре передавав непостійність думки. Одного чудового дня, через сотні років від сьогодні, коли вже не буде навіть його великої імперії — так, він би хотів навіть передбачити руйнування свого творіння! — його нащадки побачать, як намет згорнуть, і зникне вся його велич.

— Лишень коли ми приймемо істину смерти, — проголошував імператор, — ми зможемо почати вивчати істину життя.

— Парадокс, Ваша Величносте, — зухвало відповідав Маґор дель’Амор, — це вузол, що дозволяє людині видаватися розумною навіть тоді, коли він зв’язує її розум, як ту курку, що має піти на юшку. «У смерті — значення життя!» «Багатство чоловіка породжує убогість його душі!» Так насильство може стати доброчинністю, потворність — красою, тобто кожна благословенна якість може стати своєю протилежністю. Насправді, це кімната з дзеркалами, повна ілюзій та перевернутости. І чоловік може борсатися в болоті парадоксу до кінця своїх днів, так і не висловивши думки, гідної уваги.

Імператор відчув приплив сліпої люті, як тоді, коли відірвав огидні вуси Рани з Куч-Нагіна. Чи, може, йому тільки вчулося? — Яке право має цей чужинський покидьок?.. — Як тільки сміє?.. — Імператор геть чисто побагровів і тепер від злості плювався та бризкав слиною. Зібрання заціпеніло від страху, бо розлючений Акбар міг зробити що завгодно, міг голими руками розірвати небо або ж усім присутнім вирвати язики, аби переконатися, що вони ніколи не розповідатимуть того, що побачили, або ж міг випити вашу душу і втопити її в кубку вашої ж киплячої крови.

І тут не хто інший, як принц Салім, підбурений Бадауні, порушив гнітючу мовчанку.

— Ти хоч усвідомлюєш, — звернувся він до порушника спокою у чудернацькому плащі, — що за сказане ти можеш накласти головою?

Маґор дель’Амор, хоч, може, не геть чисто, але розгубився.

— Якщо у цьому місті я за такі речі позбудуся голови, — відповів він, — тоді це місто не вартує, аби в ньому жити. До того ж я вважав, що в наметі править не король, а розум.

Тиша густішала, як молоко, що скипілося. Акбарове обличчя потемніло. А тоді, ні сіло ні впало, хмари розійшлися, бо імператор почав голосно реготати. Він плескав Маґора дель’Амора по спині й енергійно хитався.