Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 115)

І все ж капітан зробив би по-своєму, якби не приїхав до Великої Пастки сеу Карліньйос Силва. З Ільєуса, куди він їздив для щомісячного звіту, він привіз точні відомості і терміновий наказ самого Курта Койфмана спорожнити й зачинити какаовий склад і повернутися до головної фірми.

В супроводі трьох синів — Жоанзе, Агналдо й Авреліо — перед верандою капітана Натаріо да Фонсеки зупинилася стара Ванже.

— Пробачте, капітане. Я хотіла б побалакати з вами.

Капітан сидів на дерев’яній лаві, чистив парабелум і розмовляв з Фадулом та Факелом. Сержипанка помітила зброю, навалену купою у вітальні, під грамофоном.

— Сідайте, тітко Ванже. — Натаріо показав на порожні лави. — І ви теж. Місця вистачає.

Жоанзе повернувся з Такараса тяжко вражений побаченим і почутим. Вони з братом подалися туди на ярмарок, повезли на віслюках бамбуковий кіш і дві корзини овочів з їхньої плантації, але зразу ж і повернулися назад, стривожені й спантеличені. Жоанзе побачив там цілі загони жагунсо, почув страшні чутки.

— Сеу капітане, знаєте, що Жоансе чув на такараському базарі? Він тут розповідав, та ніхто йому не повірив.

Капітан підвівся і приніс кухлі — почастувати гостей кашасою.

— Кажіть, тітонько, я слухаю…

Перш ніж сісти, долив у кухлі негрові, туркові й собі. Пляшку поставив так, щоб була напохваті.

— Так ось, там говорили, що ми злочинці, що захопили чужу землю.

— Авжеж, — підтакнув син. — Що ми вкрали землю.

— Що нас викинуть геть, що скоро приїдуть законні хазяї, — додала Ванже.

— З допомогою жагунсо… — пояснив Жоанзе.

— З допомогою жагунсо… Хазяї Великої Пастки, ось як вони висловилися. Жоанзе почав був сперечатися, але вони заявили: повинен прийти закон. У цій глушині ми його ще не мали, а тепер матимемо. Скажіть, капітане, так це чи не так? Я вірю тільки вам.

Капітан Натаріо да Фонсека відклав парабелум на лавку, глянув на стривожену стару сержипанку, відпив ковток кашаси, тильним боком долоні втер рота.

— Людей, які прагнуть цього, чимало. Якщо ми це допустимо, то так і буде.

— Даруйте, капітане, мабуть, я не зовсім розумію.

Троє братів, цмулячи разом з Кастором і Фадулом кашасу, мовчки слухали їхню розмову. Напруження було таке, що аж відчувалось на дотик. Жоанзе смачно сплюнув за поріг.

— Скажіть, скільки років минуло відтоді, як ви прибули сюди з покійним Амброзіо та його ріднею? Чи земля мала тоді господаря, чи лежала перелогом? Коли ви зайняли її, розчистили під маніоку, чи заявив хтось на неї свої права?

— Ніхто.

— А чому? Бо вона була нічия. Скільки відтоді минуло років? А нині, коли ви її розчистили й засадили, коли поставили млин і торгуєте городиною і тут, і в Такарасі, то на неї стали зазіхати. Невже ви цього не зрозуміли після наскоку інспекторів? Чиїх свиней вони вбивали? Хіба не Алтамірандових? Вони вбили і його самого. А ще посилаються на закон, кажуть, що ми повинні йому коритись.

Агналдо вилаявся крізь зуби, але мати зупинила його.

— Стривай, сину. Капітане, ви допіру сказали, що вони доскочать свого, якщо ми це допустимо, еге ж? — І ще раз перепитала: — Якщо допустимо?

— Атож, сіє Ванже. Ітабунці брешуть, твердячи, що урочище Велика Пастка має хазяїна із самого початку. Ті землі обабіч річки, де ви разом із Зе дос Сантосом, Алтамірандо та Леокадією насадили плантації і де поставили будинки. Плантації і будинки, змиті паводком і знову засаджені й споруджені нашими руками. І ось ці землі, досі ваші й наші, нібито мають і споконвіку мали хазяїна. Документи вже складено й затверджено. Залишається тільки згодитись.

— Згодитися, щоб забрали нашу землю?

— А тепер, тітко Ванже, слухайте, що я скажу. І ви теж, Жоанзе, Агналдо й Авреліо. Одне з двох: або підкоритися — ви оброблятимете землю споловини, а я платитиму за оренду пагорба, — або битися, щоб відстояти своє.

— Чи ж варто? — Жоанзе знову сплюнув. — Стільки горлорізів наїхало…

— Сутичка буде запекла… — Капітан глипнув на сержипанців своїми маленькими очицями, стишив голос. — І не обійдеться без жертв. І все ж, Жоанзе, по-моєму, справа варта заходу; такої самої думки кум Фадул і друг Факел. Тому ми вирішили битись. — Він утупився в зморшкувате обличчя старої. — Велика Пастка створена нашими руками — нашими і вашими, тітко Ванже. І руками покійних Амброзіо та Алтамірандо, небіжчиці Меренсії — всіх, хто похований тут. Хіба не правда? Поки я живий, нами не попихатимуть. — Агналдо хотів утрутитися, але капітан зупинив його владним жестом: — Я вже, Агналдо, закінчую. Кожен, тітонько, вільний робити, що хоче: ви, і сини. Можна поїхати звідси, а потім вернутися і впасти в ноги.

— Я вже знаю, що робити. Вдруге такого не буде! — люто вигукнув Агналдо.

Ванже спокійно пояснила:

— Пригадуєте, капітане, як ви зустріли нас на дорозі, коли ми їхали сюди з Сержипе? Землю хочуть відібрати в нас уже вдруге; те саме сталося і з наділом мого батька. Я знаю, що Агналдо ніколи цього не забував. За інших не ручуся, кожен хай вирішує сам. Але вам, капітане Натаріо, я можу сказати, ви для нас як рідний батько: дарами цієї землі, яка лежала облогом, коли ми приїхали, я не поділюся ні з ким — ні половиною, ні третиною. Ні з ким. Я з цієї землі зійду тільки мертва. За інших я не знаю.

— Ми зробимо так, як ви велите, мамо. — Жоанзе підвівся, він квапився на плантацію. — Ходімо працювати.

— Бог вам віддячить, капітане, — сказала Ванже і повернулася йти разом із синами.

Аж тоді озвався наймолодший, Авреліо, який досі не промовив ні слова:

— Може, ви дасте мені якусь зброю, капітане? Бо в нас озброєний тільки Агналдо. А стріляю я незле.

Закон, кумасі й куми. Закон заявляє про себе стволом рушниці, курком пістолета, жерлом обріза. Вже після повені й пошесті.

Хто хоче, може їхати геть, податися в світи, перечекати оддалік, поки все вляжеться, а тоді вернутися з похиленою головою, дати впрягти себе в ярмо. Хто хоче, може взяти ноги на плечі, намастити п’яти, зібрати манатки й чкурнути геть. У Великій Пастці немає місця для страхополохів і боягузів.

Перш ніж приступити до діла, капітан Натаріо да Фонсека, колишній ватажок жагунсо, відважний кабра, в супроводі Кастора чи Фадула, а то і їх обох, об’їхав кожну оселю на обох берегах річки і розтлумачив кожному, що діється і чого слід сподіватися.

Багатьом із тих, кого він добре знав, капітан радив не вплутуватися в цю справу і виїхати; якщо ти полохливий, краще не братися за зброю. Бо це куди важче — незрівнянно важче, — ніж боротися з повінню: закон страшніший за чуму.

Боротися повинні лише ті, хто не в змозі розірвати союз. Союз із Богом, добрим Богом маронітів, як Фадул. Або союз із свободою, як Кастор. З придбаною в поті чола землею, як Ванже. А в Збуй-Вік то союз із самим життям. Або коли хтось, прагнучи завоювати авторитет і владу, бере на себе зобов’язання і мусить їх виконувати. Як капітан Натаріо да Фонсека.

В останню ніч чекання добрий Бог маронітів явився уві сні своєму синові Фадулу Абдалі, як це траплялося вже не раз. Добрий Бог маронітів поторсав його за плече, Фадул розплющив очі, і Господь обернувся на здоровила Дурваліно, його прикажчика, який стривожено казав:

— Сеу Фаду! У Великій Пастці кабри! Чуєте, сеу Фаду?

Дурваліно розпирало хвилювання; напевне, справді сталося щось надзвичайне. Фадул підхопився на ноги.

— Звідки ти знаєш?

— Мені сказав сеу Педро Циган. Він заходив у шинок побалакати з вами і з капітаном. Але капітан уже кудись пішов.

Вмиваючись у бляшаній ванночці, турок випитував у хлопця подробиці. Але Дурваліно знав не багато.

— Сеу Педро прийшов сюди слідом за ними. Непомітно йшов назирці.

Дурваліно нервово потирав руки. Фадул глянув на нього.

— Сьогодні ж ти підеш звідси.

— Я? Куди мені йти? Ви мене проганяєте? Що я такого зробив?

— Нічого ти не зробив. Просто я не хочу, щоб завтра твоя тітка докоряла мені, якщо з тобою щось станеться.

Дурваліно засміявся:

— Тітка Зезинья, посилаючи мене до вас, казала: Лініньйо — так вона називала мене — завжди будь при сеу Фадулі, дбай про нього. А тепер ви хочете мене відіслати? Що ж скаже після цього моя тітка? — Він поважно глянув на хазяїна і наважився висловити свої побоювання. — Ось побачите, сеу Фадуле, ми всі загинемо тут. Я нітрохи не перебільшую! Ось побачите!

Спершись на прилавок, Педро Циган пив, власним коштом, ранкову чарку. Більшу частину ночі він провів у лісових чагарях, стежачи за пересуванням жагунсо, які форсованим маршем прибували з Такараса.

Фадул сказав йому з серцем:

— Та й час же ти вибрав, щоб сюди притягтися! Гіршого не придумаєш.

— А чому це, мій друже Фаду, ти так заговорив? Ти що, не радий мені?

— Чому я так кажу, ти добре знаєш. Ти ж бачив усіх тих головорізів, чи не так? Хіба ти не знаєш, що вони збираються напасти на Велику Пастку?

— А хіба я коли-небудь не встигав сюди вчасно? Чи ж мене не було тут тоді, як Ручка, Шико Пилка і Жанжан вчинили погром? А в повінь хто розшукав Сисеро Моуру і Сан, сердешну небогу? А під час епідемії хто поїхав за ліками? Не хочу хвалитись, друже Фаду, але від небезпеки я ніколи не тікав. Спитай он у капітана, він мене давно знає. — Циган поставив чарку на масний прилавок, почухав чуба. — Ти б краще дав мені шматок в’яленого м’яса заморити черв’ячка. На голодний шлунок не побіжиш, і нам би треба підживитись, перш ніж закрутиться веремія. — Він подав туркові гармонію. — Прибережи, щоб потім погуляти.