Роберт Шекли – Фантастика Всесвіту. Випуск 4 (страница 105)

Підвищивши голос, щоб її почули й дали відповідь, Зилда повторила:

— Вона таки поширилась.

Капітан бгав пальцями пиріжок з квасолею.

— Кажуть, що поховали ще одного родича сії Леокадії. Хто це — чоловік чи жінка? Не знаєш?

— Маріозиньйо, десятилітній хлопчак. Він не вилазив звідси.

Нахилившись над бляшаною тарілкою, Зилда ложкою помішувала страву.

— Я потерпаю за дітей. Може, взяти їх і поїхати на плантацію?

Капітан обвів поглядом дітлашню: хлопчики й дівчатка, не слухаючи розмови дорослих, наминали, аж за вухами лящало, — одні за столом, інші на підлозі. Потім знову поглянув на дружину.

— Ти бачила, скільки осель стоять пусткою, скільки людей покинуло містечко? Якщо й ми подамося геть, якщо ти підеш з дітьми на плантацію, то хто зостанеться у Великій Пастці? Ми не можемо це зробити.

Зилда відклала ложку і глянула на чоловіка.

— Тоді я візьму на виховання ще кілька дітей.

— Цей дім наш, і ми його не покинемо. Ніхто з нас. — Він обтрусив борошно з однієї, потім з другої руки. — Якщо не переселимося на кладовище.

Зилда на знак згоди кивнула головою: зрештою, це спокійна розмова, а не суперечка. Вона добре знала чоловіка: як уже сказав, то марно щось доводити, виконуй що тобі кажуть. Ну що ж, свої страхи вона висловила і тепер сумління її чисте: чоловік усьому голова, доля жінки — покору.

Увечері, лежачи в ліжку з Бернардою, капітан сказав їй:

— Он скільки люду покинуло Велику Пастку. Ти теж повинна їхати звідси. Тут залишатися небезпечно.

Втупившись у дощану стелю, він говорив безбарвним, спокійним голосом: це не наказ, а порада.

— Поїхати звідси? Куди?

— В Такарасі є місце, де тебе приймуть.

— А ви теж їдете, хрещений?

— Ні, я не можу.

— А хрещена?

— Вона залишається тут, зі мною. І діти також.

— Значить, ні ви, ні хрещена, ні діти не їдете. Чого ж тоді їхати мені? Нащо ви мене проганяєте? Я нічим не заслужила ні такої долі, ні тим більше зневаги. Тут, якщо й доведеться померти, то принаймні біля вас і мого Надиньйо.

І вона притислася головою до грудей хрещеного, як робила це змалку, руками й ногами оповивши його голе тіло.

— Чи я набридла вам?

— Я не хочу, щоб ти їхала.

Вийшло не згірше, ніж із Зилдою за обіднім столом. Капітан Натаріо да Фонсека погладив личко хрещениці, його вірної любові. Іншої відповіді він од неї і не чекав.

Гірка смерть судилася Меренсії. Якби її підкосила якась інша недуга або вжалила гадюка, то заслужила б розкішних поминок, з куди більшим правом, ніж Сан і какаовий агент. Скільки подій пов’язано з нею, скільки цікавих пригод!

Заміжня жінка, вона цуралася дівок, але стала на їхній захист, коли скотарі спробували їх зґвалтувати. Невтомні, мозолясті руки гончарниці допомагали зводити стіни і крити дахи у спустошеній повінню Великій Пастці. На дозвіллі Меренсія майструвала паперових зміїв для хлопчаків, вона любила дивитись, як вони злітають у небеса. Їй так хотілося мати сина, власного сина! А він так і не народився, і вона панькалася з чужими, з любов’ю розводила тварин. Хто забуде, як під час повені вона брела по пояс у воді, а шию їй кільцями обвивав удав!

Коли Зе Луїз почав цвиндрити гроші на кашасу й на дівок, Меренсія дала йому доброї хлости, щоб шанувався. Вона підбирала його п’яного на Жаб’ячій Косі і приводила, осипаючи лайкою і градом ударів, до домашнього вогнища. На похороні ніхто не вмів так гарно голосити, як Меренсія. Ох, які тоді бували поминки! Скруха за покійником не заважала людям веселитись.

Як і інші жертви пошесті, Меренсію негайно поховали, щоб нездорові випари не розносилися в повітрі й не проникали у кров живим. А тим часом побожну, обізнану з обрядами Меренсію слід було б поховати з молитвами і похоронною відправою. Не було нічого — ні прощання з тілом, ні тужильниць, ні молебню. Не прийшли сказати їй прощальне слово і повії. Лихоманка вбивала швидко, а ще швидше нажахані родичі одвозили небіжчика на цвинтар. В тій шаленій метушні Фадул, бувало, не встигав навіть пробасити отченаш по-арабському.

Після похорону Меренсії минуло три дні, і за цей час у збезлюднілому, похмурому містечку більше не було смертей. Отоді-то в кузні Кастора Абдуїна й з’явився Педро Циган — провістити відродження нового життя. Він прийшов з порадою влаштувати бенкет: треба зарубати чорні дні, втерти сльози, викреслити пам’ять про пошесть, прогнати саму думку про смерть. Мертві воскреснуть на Страшному суді.

Одразу ж після відкриття галпана Педро Циган зник з Великої Пастки, і пліткарі поспішили записати його в пропалі безвісти. Хитрун з переляку так швидко накивав п’ятами, що забув навіть у турчиновому армаземі свою гармонію; у час веселощів ця річ украй необхідна — п’ять розчепірених пальців на вбогій трьохрядці, а до рота тобі підносять чарку кашаси. Мало чого наплещуть ті, хто заздрить його хистові, його вольній волі тинятися де заманеться, його успіхам у жінок. Педро Циган примчав назад так само, як і тікав, нашпигований хініном та іншими ліками, роздобутими в Такарасі у станційних охоронців, помічними проти переміжної лихоманки і безсилими проти гарячки анонімної, невиліковної.

Переконавшись, що пошесть перелютувала, він пішов по дворах шукати підтримки щодо гулянки, хай вона втишить біль і верне веселощі. У кузні посеред палкої промови він раптом прикусив язика, згадавши про Дівиного батька, старого Амброзіо, що помер на початку чумного бенкету. Проте Діва не образилась, у душі вона була згодна з гармоністом: треба вдарити лихом об землю, вернути людям смак до життя. Факел теж підтримав його. І Педро Циган подався по інших дворах.

Діва померла вранці, погідна й спокійна; лежачи в гамаку, вона відчувала своїм розпашілим тілом прохолодне тіло Факела, що тримав її в обіймах, чула його ніжний шепіт: «О моя негритяночко, негритяночко моя!» Ніби плюскіт тихих вод, гомін хвиль на пляжі, невиразний гул мушлі. Ще встигла сказати: «Білявенький мій», — і її не стало.

Лихоманка забрала її тоді, як вона вже збиралася святкувати кінець пошесті й домовлялася про дату свята. Другого дня після одвідин Педро Цигана Діва поскаржилася на слабкість у ногах, жар у голові й біль у животі. Прохворіла вона один день і одну ніч.

Ліа і Ванже поспішили до хворої. Побоюючись зарази, дитину віднесли до Динори. Факел не відходив від мати, на якій конала Діва: з рукою в його руці хвора щось белькотала, силкувалася всміхнутись. Факел приніс свиню в жертву Омолу, хоч і знав, що це марна затія, як і дві пожертви минулого тижня. Лихоманка заступила дорогу до богів, відчинила ворота егунам — кожний, на кого вона клала руку, належав їй. Факел це знав напевне, проте він не дозволить заразі забрати Діву одну. Звісно, Факел не міг лягти поряд з нею на отій брудній маті, але він твердо знав, що робити. Він сидів навпочіпки біля хворої, задуманий і рішучий.

Діва тихо зойкала, коли мати й зовиця прибирали під нею, а Факел тримав її на руках. Але з неї не знімали закаляної, смердючої сорочки. І вона попросила зігріти їй води для купелі. Ліа й Ванже казали, що хвора марить, що просто безумство митися в гарячій воді з такою високою температурою. Богом святим благаю, шепотіла Діва, і голос її дедалі слабнув. Факел таки наполіг, щоб її прохання виконали: хай це безумство, маячня, примха мрущої, але така її остання воля. І пішов по корито.

З Діви зняли брудну сорочку, посадили в купіль. Потім Ванже й Ліа пішли, залишивши хвору з Факелом. Гола, вимита запашним милом, Діва попросила, щоб він поклав її у гамак і ліг біля неї.

Під гамаком скрутився клубком Горюха.

Смертне виття, дике волання Факела розітнуло передранкову тишу й сполошило усе містечко; таке вже було на початку літа, коли у верхів’ях річки випали рясні дощі і повінь принесла страшне спустошення. Яке ще лихо звалилося на них? Невже мало ще біди й страждання?

Зазоріла вранішня зоря, і люди, що бігли на той розпачливий крик, немовби побачили, як лихоманка понеслася геть, осідлавши вітер. Бог удовольнив своє прагнення вбивати. Дев’ятеро померлих, з Марією-Глорією десять, немало для такої глухомані. А якщо, крім небіжчиків, порахувати й біженців? Містечко втратило багатьох старожилів — тут їх чекала неминуча загибель. Безіменна лихоманка, здатна вбивати навіть поліцаїв, завжди гуляла по какаових просторах, перекочовувала з місця на місце, даючи людям перепочинок, але ніколи не прощалася назавжди.

Ліа вибігла надвір, гукаючи пробі й піднімаючи на ноги всіх, серед них і Фадула. Невдовзі зібралась юрба погоничів, повій, місцевого люду, кожен хотів знати, що сталося. Чорний, як хмара, негр Факел повільно брів вигоном до річки в супроводі пса Горюхи. На простягнутих перед собою руках він тримав мертву Діву, облиту сяйвом вранішньої зорі. У глибині вод, на річковому дні лежать володіння Айоки. Це ж блюзнірство! Мертві повинні спочивати на кладовищі, а живі оплакувати їх і згадувати.

Ванже заточилася під шаленим поривом вітру і впала в грязюку перед Кастором, благаючи його шанувати смерть та її закони. До Ванже кинулася Бернарда й допомогла їй підвестись. Немовби взувши семимильні чоботи-скороходи, стрілою примчала Збуй-Вік. Хмари на небі розвіялись, розпалися клаптями. Після такого лиха — всесвітня ганьба!

Фадул похапцем натягнув штани, кинувся навперейми ковалеві, заступив йому дорогу.