Роберт Хайнлайн – Ляльководи (страница 5)

— Семмі, а йди-но сюди.

Я підійшов.

— Зніми з нього куртку, — продовжив він. — Рукавички вдягни. І будь обережний.

— Він що — замінований?

— Замовкни. І будь обережний.

Не знаю, що він хотів, аби я знайшов, але, напевне, Старий мав на думці якусь здогадку, котра була недалеко від істини. Схоже, десь у закапелках його мозку містився вбудований інтегратор, здатний робити логічні висновки з мінімуму фактів, так само як музейний працівник реконструює викопну тварину лише за єдиною кісткою, яка від нього збереглася.

Я не став із ним сперечатися і вдягнув рукавички — спеціальні рукавички для агентів. У них можна було безпечно занурити руку в киплячу кислоту, а намацавши в темряві монету, визначити, де у неї орел чи решка. Тож вдягнувши рукавички, я взявся перевертати тіло, щоби роздягнути його.

Його спина й досі якось неприродно піднімалася й опускалася, і це мені не сподобалося. Я притиснув руку поміж лопаток.

Людська спина — це кості та м’язи. А ця була м’якою, мов желе, і якоюсь хвилястою на дотик. Я швидко відсмикнув руку.

Не кажучи ні слова, Мері подала мені чималенькі ножиці зі столу Барнса. Я взяв їх, розрізав куртку і зняв її. Потім відклав її вбік, і ми всі поглянули на спину. Під курткою тіло було вдягнене в легку, майже прозору футболку. А між футболкою та шкірою, від шиї і до половини спини було щось зовсім не схоже на плоть. Кілька сантиметрів завтовшки, оте щось надавало трупові круглоплечий і злегка горбатий вигляд.

І воно пульсувало, наче медуза.

Поки я спостерігав, воно зісковзнуло зі спини подалі від нас. Я простягнув руку, щоб стягнути футболку й добратися до істоти, але Старий відбив мою руку своїм ціпком.

— Що будемо робити? — спитав я його, потираючи кісточки пальців.

Старий не відповів. Засунувши кінчик ціпка знизу під футболку, він потягнув її до шиї трупа. І ми побачили оте.

Сірувате, злегка прозоре, пронизане всередині якоюсь темнішою структурою і безформне, створіння нагадало мені величезний згусток жаб’ячої ікри. Воно було явно живе, бо пульсувало, тремтіло й рухалося перетоком. Поки ми на нього дивилися, воно перетекло у простір між рукою та грудьми Барнса і зупинилося там, не в змозі було рухатися далі.

— От бідолаха, — стиха промовив Старий.

— Хто бідолаха? Оце?

— Та ні, Барнс. Нагадай мені поклопотатися, щоб його нагородили медаллю «Пурпурове серце», коли все це скінчиться. Якщо воно коли-небудь скінчиться взагалі.

Старий випрямився і почав ходити кімнатою туди-сюди, неначе геть забувши про бридке сіре жахіття, що вмостилося під передпліччям Барнса.

Я злегка відсахнувся, тримаючи пістолет напоготові. Істота не могла рухатися швидко; вона також явно не могла літати, але я не знав, на що вона здатна, і тому вирішив не ризикувати. Мері підійшла ближче і притиснулася до мене плечем. Я обійняв її вільною рукою.

На бічному столі купчився безладний стос бляшанок, схожих на ті, в яких зберігають стереоплівки. Старий узяв найбільшу бляшанку, висипав котушки додолу й підійшов із нею до нас:

— Гадаю, оця підійде.

Він поставив бляшанку на підлогу та почав штрикати істоту ціпком, намагаючись загнати її всередину.

Але натомість потвора спливла ще нижче і майже повністю сховалася під трупом. Вільною рукою я схопив те, що лишилося від Барнса, і відтягнув убік. Істота якусь мить трималася за тулуб, але потім плюхнулася на підлогу. Після цього, виконуючи вказівки нашого дорогого дядечка Чарлі, ми з Мері встановили нашу зброю на мінімум потужності й почали смалити підлогу біля потвори, щоби змусити її заповзти у бляшанку. Нарешті ми загнали її всередину, де вона заледве помістилась, і я захлопнув кришку.

Старий засунув банку під пахву:

— Рушаймо, любі мої.

Виходячи, він став у напіввідчинених дверях, нарочито гукнув Барнсу «До побачення!», а потім, зупинившись біля столу його секретарки, сказав:

— Я завтра знову навідаюся до містера Барнса. Ні, без попереднього призначення. Я спершу вам зателефоную.

І ми неквапливо пішли. Старий ніс під рукою бляшанку з потворою, а я нашорошував вуха — чи не загудуть сигнали тривоги. Мері вдавала із себе дурепу і безперервно про щось теревенила сама із собою. Старий навіть зупинився у фоє, купив сигару і, приязно буркочучи, спитав дорогу.

Коли ми повсідалися в авто, він став указувати куди їхати, і застеріг, щоб я сильно не гнав. Його вказівки привели нас до гаража. Старий покликав директора й сказав йому:

— Містеру Малону потрібен оцей автомобіль. Негайно.

То був пароль, яким я інколи користувався й сам, тільки замість «містера Малона» був «містер Шеффілд», який також терміново потребував авто. Це означало, що летючий автомобіль припинить своє існування хвилин за двадцять, перетворившись на купу безликих автозапчастин у сервісних контейнерах.

Директор окинув нас поглядом і тихо відповів:

— Проходьте в оті двері.

Двох механіків, які були в приміщенні, він відіслав виконувати якесь доручення, і ми, пригнувшись, прослизнули крізь двері.

***

Невдовзі ми опинилися в помешканні літньої подружньої пари; там нас перетворили на брюнетів, а Старий отримав назад свій лисий череп. Мені приклеїли вуса, які майже не змінили моєї зовнішності, але я з подивом виявив, що з темним волоссям Мері була така ж гарна, як і з рудим.

Сім’я Кавано припинила своє існування: на Мері був тепер шикарний костюм медсестри, я перетворився на шофера, а Старий став закутаним у плед літнім підприємцем-інвалідом, який час від часу страждав від нападів істерики.

Коли ми були готові, на нас вже чекало авто. Зворотна подорож не стала проблемою, бо поміж нами ми могли й досі залишатися морквоголовими представниками родини Кавано. Всю дорогу я тримав телеприймач на хвилі Де-Мойна, але навіть якщо поліція й виявила покійного містера Барнса, то рознощики газет про це нічого не знали.

Ми подалися прямо до офісу Старого (себто настільки прямо, наскільки можна було) і відкрили там бляшанку. Старий послав за доктором Грейвсом, начальником біолабораторії Відділу, щоб виконати роботу за допомогою обладнання для обробки.

Але марно ми клопоталися. Нам скоріш знадобилися б протигази, а не спеціальне обладнання. Кімнату заповнив сморід гниючої органіки, схожий на той, що йде з гангренозної рани, і нам довелося захряснути кришку бляшанки й увімкнути на всю потужність вентилятори. Доктор Грейвс поморщив носа.

— Що це, в біса, таке? — суворо спитав він. — Як на мене, то схоже на мертве немовля.

Старий стиха матюкнувся.

— Саме це вам і треба з’ясувати, — відказав він. — Скористайтеся обладнанням для обробки. Працюйте із цією гидотою в спеціальних костюмах, у вільному від мікробів приміщенні й навіть думки не припускайте, що вона мертва.

— Якщо вона жива, то я — королева Анна.

— Можливо, але ризикувати не варто. Можу дещо вам підказати. Це — паразит. Він здатен прикріплюватися до носія, наприклад, до людини, і цього носія контролювати. Він майже напевне має позаземне походження та метаболізм.

— Позаземний паразит — і на земній людині?! Та це ж абсурд! — пирхнув начальник лабораторії. — Хімія організмів буде несумісною.

— До біса ваші теорії! — буркнув Старий. — Коли ми його спіймали, він жив на людині. Якщо ви гадаєте, що це — земний організм, то поясніть мені, в якому місці Землі він живе і де можна знайти його одноплемінників. Не робіть поспішних висновків. Мені потрібні факти.

— Ви їх отримаєте, — невдоволено відказав біолог.

— Тоді ставайте до роботи. Стривайте: не відбирайте для ваших досліджень більше тканини, ніж треба, бо мені потрібна основна частина цієї істоти як доказ. І не наполягайте на безглуздому припущенні, що вона здохла, бо цей душок може виявитися захисною реакцією. Ця потвора, якщо вона жива, є фантастично небезпечною. Якщо вона вчепиться в одного з ваших лаборантів, то мені майже напевне доведеться його вбити.

Начальник лабораторії не сказав більше нічого, але пішов він вже не таким пихатим, як прийшов.

Старий вмостився у своєму кріслі, зітхнув і заплющив очі. Здавалося, він заснув, і ми з Мері замовкли. Хвилин через п’ять шеф розплющив очі, поглянув на мене й спитав:

— Скільки наспинних гірчичних пластирів завбільшки з оту потвору, яку док щойно звідси виніс, могло прибути на космічному кораблі завбільшки з оту фальшивку, яку ми бачили сьогодні?

— А чи був той космічний корабель узагалі? — спитав я. — Докази ж хирляві.

— Хирляві, але неспростовні. Корабель справді був. І досі є.

— Нам треба було ретельніше оглянути ту місцину.

— Та місцина запросто могла стати нашою могилою. Шестеро наших хлопців не були простаками. Відповідай на запитання.

— Не можу. Розмір зорельоту нічого не каже нам про його корисне навантаження. Ми не знаємо принципу його руху, відстані, яку він подолав, або який запас вантажу необхідний його пасажирам. Це схоже на питання про довжину мотузки. Якщо судити з точки зору здорового глузду, то, як на мене, їх могло бути кілька сотень, а можливо, кілька тисяч.

— Згоден. Отже, цього вечора маємо в штаті Айова кількасот, а може, і кілька тисяч зомбі. Або, за висловом Мері, «євнухів». — Старий на мить задумався. — Але як же мені пробратися повз тих євнухів до самого гарему? Ми ж не можемо ходити туди-сюди штатом Айова, відстрілюючи кожну людину з покатими плечима, бо що люди скажуть? — слабо усміхнувся шеф.