Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 43)

Кліфорда не було. Він перебував на відстані приблизно трьох миль[155] звідти, і ця відстань щосекунди збільшувалась. Не те щоб він ішов швидко — навпаки, він ступав тією лінивою ходою, що була його візитівкою. Еліот крокував поряд, два бульдоги прикривали тил. Еліот читав «Жиля Бляса[156]», отримуючи від книжки задоволення, проте утримуючись від бурхливого вияву емоцій, які були б некоректними щодо Кліфордового настрою. Тож він дозволив собі лише кількох стриманих усмішок. Кліфорд, який похмуро усвідомлював це, мовчав. Увійшовши в Люксембурзький сад, Фоксгол всівся на лавку біля північної тераси і з очевидним несхваленням почав споглядати довколишній краєвид. Скоряючись місцевим правилам, Еліот прив’язав собак і, кинувши на друга запитальний погляд, знову занурився у читання «Жиля Бляса».

Стояв погожий день. Сонце сяяло над Нотр-Дамом, освітлюючи своїми променями все місто. Ніжне листя каштанів вкривало терасу тінню, малюючи на доріжках візерунки, в яких Кліфорд знайшов би наснагу для своїх шалених «імпресій[157]», якби тільки придивився. Проте він, як завжди у такий період своєї кар’єри, витав думками дуже далеко від малювання. Довкола них сварилися й виспівували свої любовні пісні горобці, великі голуби перелітали з дерева на дерево, на осонні кружляли мухи, а квіти пахли тисячею ароматів, що пробуджували у Кліфорді апатичну тугу. Під впливом такого настрою він заговорив.

— Еліоте, ти мій щирий друг…

— Ти нестерпний, — відповів той, згортаючи книжку. — Все, як я й думав: ти знову ганяєшся за новою спідницею. І якщо, — обурено продовжував він, — ти забрав мене із студії Жульєна лише через це… Лише щоб я вислуховував твої просторікування про досконалість якоїсь малої ідіотки…

— Не ідіотки, — м’яко заперечив Кліфорд.

— Слухай, — не стерпів Еліот, — ти що, збираєшся повідомити мені, що знову закохався?!

— Знову?

— Так! Знову, і знову, і знову… Заради всього святого, хіба ні?

— Цього разу, — сумно відповів Кліфорд, — усе серйозно.

Протягом однієї короткої миті Еліотові хотілося відгамселити друга. Проте замість цього він лише розсміявся, визнаючи власну безпорадність.

— Давай, розповідай! Хто цього разу? Клеманс, Марі Телек, Косетта, Фіфін, Колетта, Марі Верді?..

— Усі вони, звісно, чарівні, неймовірно чарівні, але з жодною з них у мене не було нічого серйозного…

— Допоможи мені, Господи, — набожно промовив Еліот. — Кожна із тих дівчат сповнювала твоє серце нестерпним стражданням і через кожну з них я так само пропустив заняття у Жульєна. Усі вони, кожна з них, окремо взята, одна за одною. Заперечуватимеш?

— У тому, що ти кажеш, є дещиця правди… авжеж… Однак дай мені бодай шанс стати вірним і відданим дівчині…

— …поки не з’явиться інша.

— Але ж це… Цього разу все зовсім інакше, Еліоте, повір мені. Я геть занапащений.

Не маючи іншої ради, Еліот стиснув зуби і мовчки слухав.

— Це… це Рю Баре.

— Що ж, — зневажливо сказав Еліот, — якщо ти страждаєш і вмліваєш за цією дівчиною — дівчиною, яка дала нам з тобою безліч підстав бажати, аби земля розійшлась у нас під ногами та поглинула нас, — що ж, продовжуй!

— Я продовжуватиму. Мені байдуже. Сором’язливість зникла…

— Ага, твоя вроджена сором’язливість.

— Я у розпачі, Еліоте. Невже я закохався? Ніколи, ніколи ще я не почувався таким збіса жалюгідним. Не можу спати. Правду кажучи, нормально їсти теж.

— Ті ж самі симптоми ми спостерігали у випадку з Колеттою.

— Ти можеш мене вислухати?

— Зачекай, решту я знаю напам’ять. Краще я в тебе дещо запитаю. Чи віриш ти, що Рю Баре — чиста невинна дівчина?

— Так, — відповів Кліфорд, червоніючи.

— Чи кохаєш ти її? Не так, як ти волочишся за кожною привабливою дурепою, чи ти справді кохаєш її?

— Так, — затято промовив той у відповідь. — Я б…

— Чекай. Ти б одружився з нею?

Кліфорд спаленів.

— Так, — пробурмотів він.

— Чудова новина для твоєї родини! — вигукнув Еліот, ледь стримуючи лють. — «Любий татку, я щойно одружився з чарівною гризеткою[158], яку, я певен, ви радо приймете разом з її мамою, неймовірно гідною та чеснотливою жінкою». Господи, цього разу все зайшло трохи далі, ніж зазвичай. Слава Ісусу Христу, юначе, що моя голова здатна думати за нас обох. У будь-якому разі, цією ситуацією я не надто переймаюся. Рю Баре швиденько покладе край усім твоїм зітханням.

— Рю Баре… — почав був запально Кліфорд, проте раптом замовк: там, де сонячне світло золотистими плямами вкривало стежку, прогулювалася сама Рю Баре — в ошатній сукні, великий солом’яний капелюшок затіняв очі.

Еліот підвівся й низько вклонився дівчині. Кліфорд зняв свого капелюха з настільки сумним, благаючим і смиренним виразом обличчя, що Рю Баре мимоволі усміхнулася. Ця усмішка була такою щирою, що Кліфорд, не в змозі встояти на ногах від здивування, повільно опустився на лавку. І цього разу дівчина знову не стримала усмішки. Наступної миті вона сіла на терасі на стілець та, витягнувши із сумочки книжку, перегорнула кілька сторінок і знайшла потрібне місце. Потім вона поклала книжку собі на коліна долілиць, зітхнула, усміхнулась і роздивилась навкруги. Дівчина цілком забула про Фоксгола Кліфорда.

Згодом вона знову взяла до рук книжку, проте замість читання почала поправляти на корсажі троянду. Троянда, велика й червона, палала наче полум’я над її серцем, і так само, як полум’я, зігрівала його трепетними шовковими пелюстками. Рю Баре знову зітхнула. Вона була дуже щасливою. Небо здавалось настільки блакитним, повітря настільки чистим і духмяним, сонячне проміння настільки лагідним, що серце співало у неї у грудях, промовляючи до троянди: «З юрби перехожих, з учорашнього світу, з мільйонів схожих один повернувся до мене».

Так співало її серце, зігріте трояндою на грудях. Два сірі голуби зі свистом пролетіли повз і сіли на терасі, де почали пихато походжати, кивати і підстрибувати, поки Рю Баре не розсміялася у захваті від цього видовища. Коли наступної миті дівчина підвела погляд, то побачила перед собою Кліфорда. Він м’яв у руках капелюха, а на обличчі застигла благальна усмішка, здатна розтопити навіть серце бенґальського тигра.

Рю Баре враз насупилась, потім зацікавлено поглянула на Кліфорда, а далі, коли вгледіла певну схожість між його поклонами й метушнею голубів, прикусила губу, аби не вибухнути сміхом. Чи була то Рю Баре? Вона настільки змінилася, що не впізнавала себе, але ж! Ця пісня її серця, в якій потонуло все на світі, тремтіла на її вустах, пісня, що пробуджувала у ній сміх з усіляких дурниць, сміх зі схожості голубів та містера Кліфорда…

— То ви гадаєте, що лише через те, що я відповідаю на привітання студентів з кварталу, ви можете вважати себе моїм другом? Я зовсім не знаю вас, месьє, але марнославство — друге ім’я чоловіків. Маєте задовольнятися тим, месьє Марнославство, що я старанно, неймовірно старанно відповідатиму на ваші привітання.

— Але ж, благаю… Молю вас дозволити мені висловити те благоговіння, що…

— Боже, мені зовсім байдуже до вашого благоговіння.

— Тоді дозвольте мені просто розмовляти з вами час від часу… Зрідка, дуже зрідка.

— Якщо дозволити вам, то чому б не дозволити й іншим?

— Не хвилюйтеся, я буду сама обачність.

— Обачність? Чому?

Погляд її очей був кришталево чистим. На мить Кліфорд завагався, проте лише на мить. А потім демон необачності опосів його, і він, припавши на коліно, запропонував їй себе, свою руку й серце, пообіцявши ділити з нею всі радощі й страждання. І протягом усього цього освідчення він розумів, яким дурнем був, що це просто захоплення, аж ніяк не кохання. З кожним словом, що спадало з його вуст, він усе глибше впадав у відчай, розуміючи, в яку халепу потрапив. І весь цей час Еліот насуплено сидів біля водограю, стримуючи бульдогів, які рвалися рятувати Кліфорда, бо навіть вони розуміли, що щось не гаразд, поки Еліот кипів усередині від злості та проклинав усе на світі.

Нарешті Кліфорд замовк. Проте Рю Баре відповіла не одразу; цього часу вистачило, аби його пристрасть охолола і прийшло усвідомлення катастрофічності ситуації. Він уже шкодував про свій вчинок, проте знову вибухнув палкими зізнаннями. Цього разу Рю Баре спинила його на першому слові.

— Дякую вам, — промовила вона дуже серйозно. — Жоден чоловік ще не пропонував мені одружитися, — вона обернулася, поглянувши на місто. Згодом знову заговорила:

— Ви пропонуєте мені дуже багато. Я самотня, в мене немає статків. Я — ніхто, — вона знову відвернулася й поглянула на Париж, що виблискував у сонячному світлі погожого дня. Він простежив за її поглядом.

— О, це так важко, — прошепотіла вона, — важко працювати, постійно на самоті, без друзів… А кохання блукає вулицями й бульварами… коли пристрасть померла. Я знаю… Ми знаємо, ми, інші, ті, хто не має нікого й нічого… Коли ми кохаємо, ми кохаємо всім серцем, усією душею.

Вона торкнулася троянди на своїх грудях. На мить здалося, наче вона забула про нього, проте дівчина тихо промовила:

— Дякую вам. Я дуже вам вдячна.

Вона розгорнула книжку, відірвала пелюсток зі своєї троянди та вронила його між сторінок. Рю Баре підвела погляд і м’яко сказала:

— Я не можу прийняти вашу пропозицію.

Кліфордові знадобився місяць, аби повністю оклигати. Місяць, попри те, що наприкінці першого тижня Еліот, загальновизнаний авторитет, проголосив його цілковите одужання. Цю заяву підкріплювала та сердечність, з якою Рю Баре тепер відповідала на його все ще серйозні поклони. Сорок разів на день Кліфорд благословляв Рю Баре за її відмову та дякував небу й зіркам, але в той самий час його серце, його дивовижне серце, страждало від тортур відмови.