Роберт Чемберс – Король у Жовтому (страница 31)
— Я маю повернутися. Хочу переконатися, що із Джеком і Сильвією все гаразд.
Вони пропустили натовп, що брів уздовж річки повз набережну д’Орсе поряд з казармами. Раптом Вест помітив, як плацом, чітко карбуючи крок, марширує взвод. Спочатку пройшов чоловік з ліхтарем, за ним кілька озброєних гвинтівками вояків, потім ще один з ліхтарем, що освітив смертельно бліде обличчя. Колетта злякано прошепотіла: «Гартман!», проте той швидко зник. Вони, затамувавши дихання, сховалися під мостом. Угорі прозвучали кроки, потім двері казарм зачинилися. Ліхтар на мить освітив потерну[110], натовп відтіснили до ґрат, і з кам’яного плацу пролунав залп з рушниць.
Один за одним уздовж набережної спалахували смолоскипи, вся площа сповнилася рухом. Вниз від Єлисейських Полів до площі Злагоди тягнулися учасники битви: то купкою, то юрбою. Вони прибували на вулиці міста у супроводі жінок та дітей. За ними ширився шепіт, вистуджений крижаним вітром, що гуляв під Тріумфальною аркою:
— Загубилися, загубилися…
Нерівний хвіст пошматованого батальйону проходив повз, наче символ нищівної поразки. Раптом із суцільної маси людей відділилася постать, і хтось покликав Веста на ймення. То був Трент. Упізнавши його, Вест скрикнув. Трент схопив його за плечі, зблідлий від жаху:
— Де Сильвія?
Вест мовчки дивився на нього, а Колетта промовила:
— Ох, Сильвія, бідолашна Сильвія! Вони ж обстрілювали Латинський квартал!
— Тренте! — озвався Брейт, але той уже зник, і вони не встигли його наздогнати.
Коли Трент біг бульваром Сен-Жермен, обстріл посилився. Прохід до вулиці Сени було завалено купою цегли, з якої валив густий чорний дим. Все навкруги було вкрито вирвами від снарядів, що попробивали величезні діри у тротуарі. Кафе перетворилося на руїну, довкола валялися уламки дерева і скла. Книжкову крамницю було зруйновано дощенту, а від маленької пекарні, що вже тривалий час не працювала, лишилася купа черепиці й пічного металу.
Він переліз через цеглу, з якої курився дим, і поквапливо рушив до вулиці Турнон. На розі палало полум’я. Воно освітлювало провулок, де мешкав Джек, а поруч, у світлі гасової лампи, якийсь хлопчак виводив вуглиною на стіні:
СЮДИ ВЛУЧИВ ПЕРШИЙ СНАРЯД
Трент не міг відвести погляду від тих літер. Убивця щурів закінчив свій напис і відступив назад, аби поглянути на результат своїх старань. Проте, побачивши Трентового багнета, він з криком утік геть. Поки Джек брів зруйнованою вулицею, з провалів та тріщин у руїнах будинків визирали розлючені жінки. Вони на якийсь час полишали мародерство, аби проклясти його.
Спершу Трент не міг знайти свого будинку через сльози, що застували зір. Він ледь не навпомацки пройшов уздовж стіни й дістався дверей. У кімнаті консьєржки горів ліхтар, освітлюючи мертвого чоловіка. Охоплений жахом, Джек спочатку взяв до рук гвинтівку, але потім схопив ліхтар і кинувся сходами нагору. Він спробував покликати когось, але язик немов скам’янів. На другому поверсі він побачив розлиту олію. На розтрощеній підлозі третього у калюжі власної крові лежала мертва консьєржка. Наступний поверх був
— Сильвіє!
— Джеку! О, Джеку, Джеку, Джеку…
Запхинькала дитина, що лежала на подушці.
— Вони принесли її мені… Тепер… Дитина тепер моя, — схлипнула вона.
— Наша, — прошепотів Трент і обійняв їх обох.
Зі сходів внизу пролунав стурбований голос Брейта:
— Тренте! Усе гаразд?
Вулиця Пресвятої Богородиці
Цю вулицю важко назвати розкішною або вбогою. Парія серед вулиць, вулиця без кварталу, вона розташована за огорожею шляхетної авеню Обсерваторії. Студенти з Монпарнаського кварталу вважають її розкішною, Латинський квартал, що межує з вулицею на території Люксембурзького саду, презирливо глумиться з її поважності та відверто засуджують ошатно вбраних студентів, що становлять основну частину її мешканців. Незнайомці нечасто туди забрідають. Хоча студенти з Латинського кварталу і використовують її як прохід між вулицями Рен і Бульєр, окрім них і щотижневих вечірніх візитів батьків, а також охоронців монастиря, що поблизу вулиці Ваве, ніхто і ніщо не порушує спокою вулиці Пресвятої Богородиці. Найповажніша її частина пролягає між вулицями Ґран-Шом’є та Ваве. Принаймні такого висновку дійшов священик на ймення Джоул Байрам під час прогулянки нею, яку влаштував йому Гастінґс. Самому Гастінґсу припав до вподоби вигляд спокійної вулиці тим сонячним червневим днем. Він уже почав сподіватися, що вибір впаде на неї, коли превелебний Байрам вражено відсахнувся від розп’яття на монастирі навпроти.
— Єзуїти, — пробурмотів він.
— Ну, — стомлено протягнув Гастінґс, — навряд чи ми знайдемо щось краще. Ви самі казали, що в Парижі торжествують пороки, тож, на мою думку, ми знайдемо єзуїтів або щось іще гірше на кожній вулиці цього міста.
— Або щось іще гірше, — повторив він за мить, — чого я, звісно, не помічу, якщо тільки ваша милість не вкаже мені.
Превелебний Байрам стиснув губи й роззирнувся навколо. Очевидна респектабельність вулиці вразила його. Насуплено зиркнувши на монастир, він схопив Гастінґса за руку і попростував до залізної огорожі, на якій блакитною та білою фарбами було виведено номер «201». Під номером інструкція англійською рекомендувала:
Гастінґс тричі натиснув на кнопку. До них вийшла охайна служниця і провела крізь садок до приймальні. Двері їдальні навпроти були прочинені. Звідти, поспіхом підвівшись з-за столу, до них вийшла гладка жінка. Перш ніж зачинилися двері, Гастінґс встиг там помітити юнака з великою головою та кількох сердитих літніх чоловіків за сніданком, а гладка жінка повела їх до кімнати. Довкола неї витали аромати кави та вистрибував чорний пудель.
— Дуже рада вас бачити! — вигукнула вона. — Месьє англієць? Ні? Американець? О, звичайно. Тут усі говорять англійською, геть усі. Прислуга розмовляє англійською, ще й трохи ченці. Дуже рада бачити вас серед пансіонерів…
— Мадам, — почав був превелебний Байрам, але жінка його знову перебила.
— Ох, так, так, я розумію! Боже, ви не розмовляєте французькою, але завітали до нас! Мій чоловік розмовляє французькою з пансіонерами. У нас наразі гостює американська родина, яку він навчає французької…
Пудель дзявкнув на превелебного Байрама, за що й отримав від хазяйки легенького штурханця.
— Veux tu[112]! — крикнула вона. — Veux tu! Паскудник такий…
— Та годі вам, мадам, — з усмішкою мовив Гастінґс французькою, — це просто собачі пустощі, які не заслуговують на таку жорстокість.
Песик утік, а жінка вигукнула:
— Ох, ця чудова вимова! Ви розмовляєте французькою, наче справжній парижанин!
Превелебному Байраму вдалося вклинити кілька слів, аби дізнатися про ціни у пансіоні.
— Це серйозний заклад, у мене найкращі клієнти. Всі вони почуваються тут, як удома.
Потім вони піднялися нагору, аби подивитися на майбутні апартаменти Гастінґса, перевірити пружини матраців та отримати постільну білизну з рушниками на тижневе користування. Превелебного Байрама все задовольнило.
Мадам Меро провела їх до дверей і покликала служницю, але коли Гастінґс уже зібрався було йти, його керівник і наставник затримався та поглянув на неї своїми водянистими очима.
— Я прошу вас зрозуміти, — мовив превелебний, — що він — чудово вихований юнак, з бездоганними манерами і шляхетним характером. Він ще дуже молодий і жодного разу не був за кордоном, ніколи не бачив великого міста, тому його батьки попросили мене як давнього друга родини впевнитися, що хлопець не потрапить під поганий вплив. Він вивчатиме художні мистецтва. Його батьки нізащо не дозволили б йому жити у Латинському кварталі, якби знали про аморальність, що панує там.
Його увагу на мить відволік якийсь ляскіт. Чоловік оглянувся, проте недостатньо швидко, аби побачити, як служниця за дверима приймальні дає ляпаса юнакові з великою головою.
Мадам кашлянула, кинула вбивчий погляд за спину превелебного Байрамата і променисто йому усміхнулася:
— Добре, що він завітав саме сюди. Цей пансіонат солідніший за будь-який інший, за
He маючи що додати, превелебний попрощався і наздогнав Гастінґса вже біля воріт.
— Сподіваюся, — мовив він, втупившись очима у монастир, — що ти не матимеш нічого спільного з тими єзуїтами!
Гастінґс теж дивився на монастир, допоки його уваги не привернула гарненька дівчина, що проходила повз його сірий фасад. До неї підійшов юнак з коробкою фарб та полотном за пазухою і сказав їй щось під час короткого, але енергійного рукостискання. Вони обоє розсміялися, а потім він пішов собі далі, гукнувши на прощання: «До завтра, Валентино!», на що та відповіла: «До завтра!»
«Валентина, — подумав Гастінґс, — яке дивне ім’я», — і поквапився за Джоулем Байрамом, що прямував до найближчої трамвайної зупинки.
— Вам подобається Париж, месьє ‘Астінґу? — спитала мадам Меро наступного ранку, коли Гастінґс зайшов до їдальні, порожевілий після ванної.