Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 35)
Втомившись від цих розмов, вона відчинила двері і прислухалась. Сусіди нічого не чули, а якщо й чули, то не звернули уваги. Фари таксі, що очікувало їх, освітлювали дворик перед готелем.
Вони вийшли з номера у прохолодну місячну ніч. Вперше за багато літ вона йшла попереду.
В ту ніч Парикутин був схожий на золоту річку, далеку, дзюркотливу річку розплавленої руди, що стікає у мертве лавове море, до чорного вулканічного берега. Час від часу, якщо затамувати подих і втишити скажений стукіт серця, можна було почути, як лава зіштовхує з гори каміння, яке котиться, перевертається і ледь чутно гуркоче. Над кратером виднілося червоне сяйво, а зсередини беззвучно здіймалися світло-коричневі і сірі хмари, залиті рожевим світлом.
Вони стояли вдвох на протилежному схилі на пронизливому холоді, залишивши коней позаду. Недалеко від них, у дерев'яному будиночку, вчені-вулканологи запалювали гасові лампи, готували вечерю, заварювали міцну каву і перешіптувалися, щоби не стривожити ясне, вибухонебезпечне нічне небо. Вони були далеко-далеко від усього іншого світу.
Виїхавши з Уруапана, вони тряслися в таксі, наче гральні кості у чашці, по застиглих у місячній дрімоті, сніжно-попелястих пагорбах, через пустельні села, під холодними ясними зорями, намагаючись розгледіти все найкраще. Вони під'їхали до багаття, що горіло ніби на морському дні. Навколо багаття сиділи поважні чоловіки, смагляві хлопці і компанія із семи американців — лише чоловіки, всі в шортах для їзди верхи. Вони голосно перемовлялися під тихим небом. Привели коней, осідлали. Вони вирушили через річку лави. Жінка заговорила з іншими американцями, і ті відповіли, потім почали перекидатися жартами. Через деякий час чоловік помчав вперед.
І ось вони стояли вдвох, дивлячись, як лава згладжує чорний конус вершини.
Він уперто мовчав.
— Ну, що знову не так? — поцікавилася вона.
Він дивився прямо перед собою, в його очах миготіли відблиски лави.
— Ти могла би помчати зі мною. Я гадав, ми приїхали у Мексику, щоби бути разом. А ти плещеш язиком із цими клятими техасцями.
— Мені було дуже самотньо. Ми два місяці не бачили жодного американця. Мені подобаються мексиканські дні, а ночі — ні. Я просто хотіла з кимось поговорити.
— Ти хотіла розповісти їм, що ти письменниця.
— Неправда.
— Ти всім говориш, що ти письменниця, розповідаєш, яка ти талановита, як тобі вдалося продати одне зі своїх оповідань у товстий журнал, і так у тебе з'явилися гроші, щоби приїхати сюди, у Мексику.
— Один із них запитав, чим я займаюся, то я й сказала. Так, чорт візьми, я пишаюся своєю роботою. Я десять років чекала, поки хоч щось продам.
Він довго розглядав свою дружину, освітлену полум'ям вулкана, і нарешті сказав:
— Знаєш, сьогодні перед поїздкою я згадав про твою дідькову друкарську машинку і заледве не кинув її в річку.
— Ти не зробив цього?!
— Ні, я замкнув її в машині. Вона мені вже наче кістка у горлі, і те, як ти псуєш нашу поїздку. Ти ж не зі мною, ти сама по собі, для тебе існує тільки одне: ти і твоя клята машинка, ти і Мексика, ти і твої враження, ти і твоє натхнення, ти і твоє нервове сприйняття, ти і твоя самотність. Я знав, що і нині так буде, я був упевнений у цьому, як у першому пришесті Христа! Мені набридло, що після кожної нашої екскурсії ти біжиш галопом, щоби засісти за цю машинку і стукати по клавішах. І вдень, і вночі — одне і те ж. Ми приїхали сюди відпочивати!
— Я вже тиждень не торкаюся до машинки, бо вона тебе дратує.
— От і не торкайся до неї ще тиждень або місяць, поки ми не повернемося додому. Твоє прокляте натхнення може почекати!
«Навіщо я сказала йому, що віддам всі свої гроші? — подумала вона. — Навіщо я відібрала в нього зброю, яка не давала йому змоги добратися до мого справжнього життя — до моєї роботи, до машинки. А тепер я сама скинула захисну пелену грошей, він почав шукати нову зброю і знайшов вірний спосіб —
Раптом її накрила хвиля гніву, і вона почала відштовхувати його від себе, без жодної люті. Один, два, три рази. Вона не робила йому боляче. Це був просто відштовхувальний жест. Їй хотілося вдарити його, а, може, навіть, скинути вниз зі скелі, але натомість вона тричі штовхнула його, щоби показати свою неприязнь, і це означало, що розмову закінчено. Опісля вони стояли окремо, за їхніми спинами тихо перебирали копитами коні, нічне повітря ставало холоднішим, при кожному видиху з рота виривалися білі хмаринки пари, а в хатині вчених на блакитному газовому пальнику закипала кава, її розкішні пахощі пронизували освітлені місяцем вершини.
Через годину, коли перші неясні промінчики сонця торкнулися холодного неба на сході, вони сіли на коней і вирушили через танучу млу до мертвого міста і похованої під лавою церкви. Проїжджаючи через застиглий потік, вона думала: «Чому його кінь не спіткнеться, чому не скине його на ці гострі уламки каміння, чому?»
Але нічого такого не сталося. Вони помчали далі. З-за обрію виглянуло багряне сонце. Наступного дня вони спали до першої години. Одягнувшись, дружина з півгодини сиділа на ліжку, чекаючи, коли проснеться чоловік, нарешті він заворушився і повернувся до неї — неголений, блідий від утоми.
— Мене болить горло, — були його перші слова.
Вона мовчала.
— Не треба було лити на мене воду, — продовжував він.
Вона підвелася, підійшла до дверей і вхопилася за кулясту ручку.
— Я хочу, щоб ти залишилася, — сказав він. — Ми залишимося тут, в Уруапані, ще на три-чотири дні.
Нарешті вона промовила:
— Я гадала, ми поїдемо далі, у Ґвадалахару.
— Не будь туристкою. Ти зіпсувала нам поїздку до вулкана. Я хочу відправитися туди ще раз завтра або післязавтра. Хочу подивитися на небо.
Вона вийшла і глянула вгору. Небо було чистим й блакитним. Повернувшись, вона сказала:
— Вулкан втишується, іноді на цілий тиждень. Ми не можемо дозволити собі чекати тиждень, поки він знову почне вивергатися.
— Можемо. Ми почекаємо. Ти заплатиш за таксі туди й назад, зробиш усе як годиться й отримаєш від цього задоволення.
— Ти вважаєш, тепер ми зможемо отримати від цього задоволення? — запитала вона.
— Якщо це буде остання наша поїздка, ми отримаємо від неї задоволення.
— Ти наполягаєш?
— Почекаємо, поки небо знову затягнеться димом, і повернемося на гору.
— Піду куплю газету. — Вона зачинила двері і вийшла в місто.
Вона йшла по свіжовимитих вулицях, заглядала у блискучі вітрини, з насолодою вдихала дивовижно чисте повітря, і все було би чудово, якби не дивне тремтіння десь у грудях. Нарешті, намагаючись угамувати гуркотливу порожнечу всередині, вона підійшла до водія, котрий стояв біля таксі.
— Сеньйор, — звернулася вона.
— Так? — відгукнувся водій.
Вона відчула, як її серце завмерло. Потім знову забилося, і вона продовжила:
— За скільки ви довезете мене до Морелії[58]?
— Дев'яносто песо, сеньйоро.
— Я зможу сісти там на поїзд?
— Ви можете сісти на поїзд тут, сеньйоро.
— Вірно, але з деяких причин я не можу його тут
— Тоді я відвезу вас в Морелію.
— Ходімо зі мною, мені треба ще дещо зробити.
Таксі залишилося чекати навпроти готелю
«Чому саме сьогодні»? — спитала вона себе. — Чому не в інший день за останні п'ять років. Чому я чекала, навіщо зволікала? Тому що... Тисячі тому що... Тому що завжди сподіваєшся, що все знову піде так, як у перший рік після весілля. Тому що бували моменти, тепер вже набагато рідше, коли він поводився бездоганно цілими днями, навіть тижнями, коли нам було добре удвох і світ розквітав зеленими і яскраво-блакитними фарбами. Бували митті, як учора, коли він скидав свою броню, оголюючи свій страх, жалюгідну самотність й говорив: «Я кохаю тебе, ти мені потрібна, не покидай мене ніколи, мені без тебе страшно». Бо іноді їм було добре виплакатися навзаєм, помиритися, а опісля неодмінно проводити дні і ночі в злагоді. Тому що він був гарний. Тому що вона багато років жила одна, поки не зустрілася з ним. Тому що їй не хотілося знову залишитися самотньою, але тепер вона знала: краще бути самотньою, ніж жити так, бо вчора він знищив її друкарську машинку — не фізично, ні, але словом і думкою. Так само він міг би схопити її саму і скинути з моста в річку.
Вона не відчувала своєї руки на ручці дверей. Так наче електричний розряд на десять тисяч вольт паралізував її тіло. Не відчувала ніг на плитках підлоги. На обличчі не залишилося емоцій, усі думки щезли.
Він спав, повернувшись до неї спиною. У кімнаті панували зелені сутінки. Швидко й безшумно вона накинула пальто і перевірила в гаманці гроші. Тепер одяг та друкарська машинка не мали для неї жодного значення. Стали порожнім звуком. Все навколо, неначе величезний водоспад, летіло у прозору безодню. Ні шуму, ні струсу — лише світлі води, що ринуть з однієї порожнечі в іншу, а далі в нескінченну безодню.
Вона стояла біля ліжка і дивилася на сплячого чоловіка: знайоме чорне волосся на потилиці, сонний профіль. Раптом він ворухнувся і запитав крізь сон: