Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 32)

— Не варто зчиняти галас через долар.

— Долар є долар.

— Я сама заплачу цей долар, — промовила вона. — Я принесла холодні напої. Хочеш?

— Що там у тебе? — він підвівся і сів на ліжку.

— Кока-кола.

— Ти ж знаєш, я не люблю кока-колу, віднеси дві пляшки назад і візьми апельсиновий сік.

— Будь ласка! — сказала вона, стоячи на місці.

— Будь ласка, — повторив він, дивлячись на неї. — Як там вулкан, димить?

— Димить.

— Ти питала?

— Ні, я подивилася на небо. Все в диму.

— Треба було запитати.

— Так небо ось-ось вибухне від диму.

— А як нам дізнатися, що виверження буде саме завтра?

— Ніяк. Якщо виверження не буде, відкладемо поїздку.

— Я теж так гадаю. — Він знову ліг.

Вона принесла дві пляшки апельсинового соку.

— Щось він не холодний, — буркнув чоловік, зробивши кілька ковтків.

Вони повечеряли у патіо: біфштекс, зелений горошок, порція іспанського рису, трохи вина і пряні персики на десерт.

Витерши серветкою рот, він промовив:

— Хотів тобі сказати. Я перевірив записи того, що заборгував тобі за останні шість днів, поки ми їхали від Мехіко. Ти казала, що я винен тобі сто двадцять п'ять песо, тобто приблизно двадцять п'ять американських доларів, правильно?

— Так.

— Я все підрахував, і в мене вийшло двадцять два.

— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечила вона, продовжуючи копирсати ложечкою персик.

— Я перевіряв двічі.

— Я теж.

— Гадаю, ти порахувала невірно.

— Можливо. — Вона різко звелася на ноги, з гуркотом відсуваючи стілець. — Ходімо перевіримо.

У номері під увімкненою лампою лежав відкритий записник. Вони почали перевіряти рахунки разом.

— Бачиш, — спокійно сказав він. — У тебе три долари зайвих. Як таке могло статися?

— Так вийшло. Вибач.

— Бухгалтер з тебе нікудишній.

— Я стараюся.

— Погано стараєшся. Я був переконаний, що в тебе є хоч крапля відповідальності.

— Я дуже стараюся.

— Ти забула перевірити, чи достатньо повітря у шинах, ти вибрала номер із жорсткими ліжками, ти постійно все губиш, в Акапулько запропастила ключ від багажника, закинула кудись манометр від насоса, і до того ж не вмієш робити підрахунки. А я мушу весь цей час вести машину...

— Знаю, знаю, ти цілими днями сидиш за кермом і втомився, у Мехіко підхопив ларингіт і боїшся, що зараз він знову дасться взнаки, тобі б не хотілося, щоби він дав ускладнення на серце, тому найменше, що я можу для тебе зробити — це тримати свій ніс в чистоті, а рахунки в порядку. Я все це знаю напам'ять. Але я лише письменниця і можу помилятися.

— Таким робом ти ніколи не станеш успішною письменницею, — сказав він. — Додавання — це ж так просто.

— Я зробила це ненавмисне! — крикнула вона, відкинувши олівець. — Дідько! Краще б я обдурила тебе навмисне. Зараз я багато про що жалкую. Жалкую, що загубила манометр ненавмисно, у будь-якому разі, мені було би приємно знати, що я зробила це тобі на зло. Жалкую, що не спеціально вибрала ці ліжка через жорсткі матраци, от би я посміялася сьогодні вночі, думаючи, як жорстко тобі на них спиться; жалкую, що не зробила цього навмисно. А тепер мені прикро, що я не зумисне підтасувала цифри. Я би посміялася над цим від душі.

— Та заспокойся вже, — сказав він їй, наче дитині.

— Побий мене грім, якщо я мовчатиму.

— Скільки грошей у тебе залишилося?

Засунувши тремтячі пальці в гаманець, вона вийняла всі свої гроші. Коли він перерахував, виявилося, що зникло п'ять доларів.

— Ти не тільки нікудишній рахівник, а ще й обкрадаєш мене. Пропали ще п'ять доларів. Куди вони ділися?

— Не знаю. Напевно, я забула записати до витрат, а якщо й записала, то забула вказати, на що їх витратила. Господи, я не хочу знову перераховувати весь цей список. Краще заплачу недостачу зі своїх грошей. Візьми свої п'ять доларів! А тепер підемо прогуляємося на свіже повітря, тут так душно.

Вона рвучко відчинила двері, тремтячи від гніву, який абсолютно не відповідав ситуації. Її трясло, кидало то в жар, то в холод, вона знала, що її щоки горять, а очі блищать, а коли сеньйор Ґонсалес вклонився і побажав їм приємного вечора, у відповідь їй довелося кисло усміхнутися.

— Тримай, — сказав чоловік, простягаючи їй ключ від номера. — Тільки, ради Бога, не згуби.

На zocalo[48], що потопала у зелені, грав оркестр. Він свистів, сурмив, гудів і ревів на прикрашеній бронзовими завитками естраді. Площа рясніла різношерстим людом і буйством кольорів: чоловіки та юнаки ступали в одну сторону по рожево-блакитній бруківці, а жінки і дівчата — в іншу, підморгуючи одна одній темними, наче маслини, очима; чоловіки, тримаючись під руки, то зближалися з ними, то розходилися, про щось перемовляючись. Жінки і дівчата, немов квіти, танцювали, сплітаючись у вінки, сповнювали все надовкіл солодким ароматом, що розносився літнім нічним вітерцем над остиглими візерунками бруківки, і шепотіли услід носіям прохолод-жувальних напоїв, тамалю[49] й енчілад[50].

Оркестр заграв «Янкі-дудл»[51] для білявої жінки в окулярах з роговою оправою, яка, широко посміхаючись, повернулася до свого чоловіка. Потім, коли прозвучали «La Cumparsita» і «La Paloma Azul»[52], вона відчула, як на душі у неї потепліло, і почала тихенько наспівувати.

— Ти поводишся як туристка, — дорікнув їй чоловік.

— Я просто насолоджуюся.

— Не будь дурепою.

Повз них, човгаючи, пройшов торговець срібними дрібничками.

— Senor?

Поки оркестр грав, Джозеф оглянув товар і вибрав дуже витончений, розкішний браслет.

— Скільки?

— Veinte pesos, senor[53].

— Ого! — з посмішкою промовив Джозеф і сказав по-іспанськи: — Я дам тобі за нього п'ять песо.

— П'ять песо?! Я помру з голоду.

— Не торгуйся з ним, — втрутилася дружина.

— Не втручайся, — посміхаючись, сказав чоловік. — П'ять песо, сеньйор, — повторив він торговцю.

— Ні, ні. Остання ціна — десять песо.

— Ну, добре, я даю вам шість, і ні песо більше.

Торговець з переляку розгубився, зам'явся, а Джозеф поклав браслет на червону сап'янову розноску і відвернувся:

— Я не буду брати. На все добре!