Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 13)

— У цій... банці просто мусить щось бути. Щось, окрім сміття, про яке ти кажеш. Забагато людей вірить у те, що в ній щось є, Седі. Тобі це не змінити. Той чолов'яга, якщо ти справді говорила з ним, збрехав. — Чарлі набрав у груди повітря і сказав: — Ходи-но сюди, Седі.

— Чого тобі треба? — спитала вона сердито.

— Підійди.

Він зробив крок до неї.

— Підходь.

— Не наближайся до мене, Чарлі.

— Я просто хочу тобі щось показати, Седі. — Його голос став м'яким, низьким, наполегливим. — Ходи, кицю. Киць-киць-киць. Сюди, кицю!

Десь через тиждень усі вже вкотре зібралися. Прийшли старий Медноу і бабця Пелюстка, потім юний Джук і місіс Тріден, і темношкірий Джаду, а за ними всі інші, молоді й старі, веселі й похмурі. Вони скрипіли стільцями, кожен зі своїми думками, сподіваннями, тривогами і питаннями. Ввічливо вітаючись із Чарлі, усі вони не дивилися на святиню.

Вони чекали, поки всі зберуться. З блиску в їхніх очах було видно, що кожен бачив у банці щось своє, якесь життя і примарне наступне існування, і життя у смерті, і смерть у житті — у кожного, хто прийшов, була своя історія, свої репліки, свої слова, уже відомі, знайомі, але в той же час нові.

Чарлі сидів один.

— Здоров, Чарлі. — Хтось зазирнув до порожньої спальні. — Твоя жінка знов поїхала до рідні?

— Так, рвонула у Теннессі. Повернеться за кілька тижнів. Їй тільки дай нагоду завіятися кудись. Ти ж знаєш Седі.

— Їй на місці не сидиться, це точно.

Люди перешіптувались, розсідались по кімнаті, і зненацька на темний ґанок зійшов, блискаючи очима, Том Кармоді.

Він стояв за порогом, його коліна трусились і вгиналися, плечі провисали і тремтіли. Він зазирав у кімнату. Том Кармоді, котрий не наважувався увійти. Том Кармоді, який відкрив рота, але не сміявся. Його обличчя побіліло як крейда, неначе після довгої хвороби.

Старий Медноу подивився на банку, прочистив горло і сказав:

— Чому я не бачив цього так ясно раніше? У нього сині очі.

— У нього весь час були сині очі, — сказала бабця Пелюстка.

— Ні, — пискнув Медноу. — Той раз вони були карі. — Він глянув угору. — І ще одне — у нього каштанове волосся. Каштанового волосся раніш не було!

— Було, точно було, — зітхнула місіс Тріден.

— Не було!

— Кажуть вам, було!

Том Кармоді дрижав у темряві літньої ночі і вдивлявся у банку. Чарлі позирав на неї з крісла, недбало скручуючи цигарку, спокійний, умиротворений, впевнений у своїх думках і в своєму житті. Том Кармоді стояв сам-один і бачив у банці те, чого не бачив раніше. Усі бачили те, що хотіли; думки лилися зливою:

«Моя дитина. Моє дитятко», — думала місіс Тріден.

«Мозок!» — думав старий Медноу.

Темношкірий чоловік переплітав пальці: «Мамця Міддібамбу!»

Риболов витягнув губи: «Медуза!»

«Кошеня. Кидь-киць-киць-киць! — Думки випускали кігті й тонули перед очима Джука. — Кошеня!»

«Геть усе і що завгодно!» — пронизливо проносилося у зморщеній голові бабці. «Ніч, трясовиння, смерть, бліді істоти, мокрі потвори морів!»

Тиша. Тоді старий Медноу прошепотів:

— Хтів би я знати, що це? Хтів би знати, це він, чи вона, чи звичайне старе воно?

Чарлі вдоволено глянув угору, набиваючи цигарку, припасовуючи її до рота. Тоді він перевів погляд на Тома Кармоді, який ніколи більше не посміхатиметься.

— Гадаю, ми ніколи не взнаємо. Точно, ніколи не взнаємо.

Чарлі повільно хитав головою. Він сидів зі своїми гостями і все дивився, дивився.

Це була одна з тих штук, що їх запихають до банки й виставляють напоказ у ярмарковому наметі на околиці маленького, сонного містечка. Таке бліде хтозна-що, яке плаває у спиртовій плазмі, повільно крутиться і все мріє про щось, а розкриті мертві очі дивляться, але не бачать...

Присмерковий пляж[11]

^{Переклав Богдан Стасюк}

Том, по коліна у хвилях та зі шматком прибитої до берега деревини, прислухався.

У будинку, що височів під вечірнім сонцем на крутому березі, за яким десь бігла Прибережна автострада, стояла тиша. Гримотіння шафами, клацання замків на валізах, гатіння ваз і, нарешті, фінальний гуркіт вхідних дверей, що їх зачинили з розмаху — все це давно стихло.

Чико, стоячи на блідому піску, витрушував із дротяного сачка свій улов погублених монеток. Не дивлячись на Тома, він буркнув:

— Нехай собі йде.

І так щороку. Якийсь тиждень чи місяць їхній будинок розпирало від музики, що лилася з вікон, на веранді з'являлися нові горщики з геранню, а двері та східці блищали свіжою фарбою. На шворках поперемінно сушилися фіглярські штани, строгі сукні та ручної роботи мексиканські плаття — процес непостійний, немов білі баранці на хвилях прибою позад будинку. Жанрове розмаїття картин, розвішаних на стінах усередині дому, мінилося від наслідувань Матісса до псевдоіталійського Відродження[12]. Інколи, підвівши погляд, він бачив жінку, що сушила волосся, яке майоріло на вітрі, немов яскравий жовтий стяг. Час від часу прапор цей мав чорний колір або ж рудий. На тлі неба жінка бувала то високою, то низенькою. Проте жодного разу в домі не хазяйнувало більше однієї жінки. І от нарешті цей день прийшов...

Том поклав свою деревину на вже чималу гірку, яка росла поруч із місцем, де Чико просіював мільярди людських слідів, залишених на вихідних відпочивальниками.

— Чико, що ми тут робимо?

— Жируємо, живемо «життям Райлі»[13].

— Я би не назвав це жируванням по-райлівськи.

— Ну, то працюй над помилками!

Ось так Том спостерігав свій будинок уже цілий місяць. Горщики припали пилом, на стінах красувалися порожні квадрати, підлогу вкривав пісок. У кімнатах гуділо, немов у мушлі, коли її прикладаєш до вуха. І щоночі, вмостившись спати з Чико по різних спальнях, вони чули безслідний шурхіт припливів та відпливів уздовж всього чималого пляжу.

Непомітно Том кивнув. Раз на рік він приїздив сюди із гарненькою дівчиною та думкою про те, що врешті-решт вона має рацію і вже геть незабаром вони одружаться. Та його жінки завше потайки тікали перед сходом сонця, відчуваючи, що помилилися і не зможуть зіграти свою роль. Подруги Чико кидали його з шумом пилососів. Вони щось тягнули, гарчали, гарячкували, вивертали кишені, визбиравши всі перлини зі скойок, та забираючи всі гаманці, ніби іграшкових собачок, що Чико так полюбляв відкривати їм пащі та лічити зуби.

— Уже четверо жінок за рік.

— Ваша правда, арбітре, — вишкірився Чико. — Мені забиратися в роздягальню?

— Чико... — Том закусив губу і потім продовжив: — Я тут подумав... може, нам розійтися?

Чико мовчки поглянув на товариша.

— Я хотів сказати, — швидко виправився Том, — що раптом нам більше щаститиме поодинці?

— Слухай, бодай мене дідько вхопив, — поволі проказав Чико, стискаючи у величезних кулачиськах сачок, — хіба тобі незнані факти? Ми з тобою приїжджатимемо сюди в двохтисячному році, парочка божевільних дурнуватих альбатросиків, які вигріватимуть тут на сонці свої кісточки. Що з нами вже станеться, Томе? Надто пізно. Змирися з цим і стули писок.

Том важко проковтнув слину і довго витріщався на товариша.

— Я хочу поїхати звідси... Наступного тижня.

— Та закрийся, закрийся ти вже і давай-но працювати!

Чико заходився сердито загрібати пісок, що принесло йому сорок три центи монетками різного номіналу. Він так прикипів до них очима, поки пісок сіявся крізь дротинки сачка, що нагадував хлопчину під час завзятої гри в пінбол[14].

Том не ворушився, затамувавши подих. Здавалося, вони обоє чогось чекають.

— Гей-гей-гей!.. — пролунало з-над узбережжя.

Чоловіки поволі озирнулися.

— Гей... Агов... Е-ге-гей!..

Метрів за двісті від них, вимахуючи руками, біг хлопчик і волав на всю горлянку. І від його крику Тому чомусь раптом стало морозно. По його плечах пробіг холодок. Том чекав.

— Агов!

Хлопчик підбіг і, хапаючи ротом повітря, вказав рукою кудись позад себе: