Рэй Брэдбери – Усмішка: оповідання (страница 10)
Чарлі забув про все на світі, окрім блідої штуки, запечатаної у мікрокосмі розчину. Його щелепа відвисла, утворивши на обличчі рожевий рубець рота, з якого визирали зуби; очі його горіли подивом, захопленням і цікавістю.
Хтось пройшов у тіні за його спиною, такий маленький поряд із довготелесою постаттю Чарлі.
— О, — сказала тінь, виходячи на світло лампи. — Ти ще тут, приятелю?
— Ага, — сказав Чарлі, наче крізь сон.
Власник намету віддав належне цікавості Чарлі. Він кивнув на свого старого знайомця з банки.
— Він усім подобається; ну, розумієш, якось по-своєму.
Чарлі потер свою міцну щелепу.
— А не думав ти, ну, продати його?
Очі власника намету розширились і тут же зіщурились. Він пирхнув:
— Нє. Він притягує клієнтів. Вони люблять на таке дивитись, це точно.
Чарлі видихнув розчароване «А...».
— Але, — повів далі власник намету, — якби хтось із грошима...
— Скільки?
— Якби у когось знайшлося... — власник прикидав, показуючи на пальцях і стежачи за Чарлі. — Якби знайшлося три, чотири, чи там сім-вісім...
Чарлі кивав на кожен палець, вичікуючи. Побачивши це, власник підняв ціну.
— ... або ж десять, чи п'ятнадцять...
Чарлі стурбовано насупився. Власник відступив.
— Якби хтось дав
Чарлі вишкірив зуби.
— То за них я віддав би його прямо у банці, — договорив чоловік.
— Як цікаво, — сказав Чарлі. — У мене якраз лежить у кишені дванадцять баксів. І я тут прикидаю, як мене поважатимуть, коли я вернусь до себе у Дичу Пусть, притарабаню оце і поставлю на полицю над столом. Ручаюся, народ мене заповажає.
—
Потисли руки, і банка перемістилась на заднє сидіння візка Чарлі. Коли кінь її побачив, то затупотів копитами і тихо заіржав.
Власник намету дивився на візок ледь не з полегшенням.
— Мені ця бісова штука і так набридла, тож не дякуй. Нещодавно я думав про неї, усяке різне думав... але я забагато патякаю, нехай мені. Бувай, фермере!
Чарлі поїхав геть. Голі блакитні лампи віддалялись і згасали, як старі зірки, візок і коня огорнула темна ніч луїзіанських просторів. Були лише Чарлі, цокання копит і цвіркуни.
І банка позаду сидіння.
Вона хиталась вперед-назад, вперед-назад. Хлюпала. Сіре холодне хтозна-що сонно стукалося об скло, усе виглядаючи назовні, але не бачило нічого, зовсім нічого.
Чарлі нахилився назад і поплескав по кришці. Його рука змерзла, змінилася, затремтіла від збудження, запахла якоюсь дивною випивкою. «Так, сер, — подумав він — так, сер!»
Хлюп, хлюп, хлюп...
У Дичій Пусті на порозі єдиної крамниці сиділо кілька чоловіків. Вони бурчали між собою і спльовували на землю, а ліхтарі кидали трав'янисто-зелені й криваво-червоні відблиски на їхні обличчя.
Не повертаючи обідраних, з рідкими пасмами волосся черепів, вони за скрипом впізнали хиткий візок Чарлі, коли той під'їхав, їхні цигарки нагадували тліючих черв'яків, а голоси звучали, як жаб'яче бурмотіння літньої ночі.
Чарлі нахилився до них.
— Здоров, Клем! Здоров, Мілт!
— 'Доров, Чарлі. 'Доров, Чарлі, — промимрили вони. Політичний конфлікт не згас.
Чарлі сказав навпростець:
— У мене тут є щось. У мене тут таке щось, яке ви схочете побачить!
Очі Тома Кармоді з ґанку крамниці спалахнули зеленим у світлі лампи. Чарлі здавалося, що Том Кармоді вічно влаштовувався у тіні ґанків або дерев, а якщо заходив у кімнату, то вибирав найдальший куточок і світив очима з темряви. Ніколи не можна було вгадати вираз на його обличчі, а очима він увесь час насміхався. І кожного разу його очі кепкували по-іншому.
— У тебе катма того, що ми хтіли б дивитися, лялю.
Чарлі стис кулак і подивився на нього.
— Дещо у банці, — продовжував він. — Наче як мізки, а наче як маринована медуза, а ще наче як... та ну, самі дивіться!
Хтось один струснув бурий попіл із цигарки і підшкандибав до візка. Чарлі величним жестом підняв кришку, і в непевному світлі ліхтарів було видно, як змінилось обличчя чоловіка.
— Гей, стій. Що воно в біса
Вперше за вечір крига скресла. Інші ліниво підводилися і нахилялися вперед; сила тяжіння примушувала їх іти. Вони не докладали зусиль, а тільки перебирали ногами, щоб не попадати своїми скривленими обличчями вниз. Вони обступили банку і її вміст. А Чарлі, що вперше в житті віднайшов у собі здатність мислити стратегічно, опустив кришку назад.
— Як хочете побачить ще, то приходьте до мене додому! Воно буде там, — гостинно запросив він.
Том Кармоді тільки плюнув зі свого гнізда на ґанку.
— Дай ще раз глянуть! — закричав старий Медноу. — Це восьминіг?
Чарлі махнув віжками, і кінь зрушив з місця.
— Приходьте! Я запрошую!
— А що твоя жінка скаже?
— Вона з нас усю пилюку виб'є!
Але візок Чарлі уже перевалив за горб. Чоловіки стояли в темряві і, всі як один, пожовували язики, спльовуючи на дорогу. Том Кармоді тихо лаявся з ґанку...
Чарлі піднявся сходами своєї халупи і проніс банку до вітальні, думаючи, що відтепер ця хижа стане палацом імператора — так, ось правильне слово! — білого, холодного, мовчазного імператора, що плаває у власному басейні там нагорі, на полиці над розбитим старістю столом.
Банка неначе випромінювала холодний туман, який зазвичай висить на краю болота.
— Що це в тебе?
Тонке сопрано Седі вирвало його із заціпеніння. Вона визирала з порогу спальні, загорнута у вицвілий синій халат, із волоссям, зав'язаним у сіро-коричневий вузол за червоними вухами. Її очі вицвіли так само, як і халат.
— Що це таке? — повторила вона.
— А на що воно схоже, Седі?
Вона повільно пройшла трохи вперед, ледь змахнувши маятником стегон. Вона вп'ялася очима в банку, з-під губ визирнули білі котячі зуби.
Мертве бліде хтозна-що плавало у своєму розчині.
Седі метнула тьмяно-блакитними очима на Чарлі, тоді знов на банку, ще раз на Чарлі, ще раз на банку, а тоді швидко випалила:
— Воно... воно прямо вилитий
Вона грюкнула дверима спальні.
Струс не сколихнув вмісту банки, але серце Чарлі несамовито забилося. Він стояв на місці, але подумки тягнувся за дружиною. Пізніше, коли серце заспокоїлося, він звернувся до банки:
— Я кожного року вгинаю спину на плавнях, а вона хапає гроші і тікає на дев'ять тижнів до своєї рідні. Я не можу її вдержати. Вона і чоловіки з крамниці сміються з мене. Я нічого не зможу зробить, якщо не знайду як її втримати! Чорт, я ж