Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 7)

— Хіба ви, пані, не знаєте свого власного будинку? Я…

Нараз вони обоє замовкли.

Згори долинув звук.

Спершу це було легеньке пошкрябування. Потім — шкрябання. Потім загупало, як ото гупає серце.

На горищі щось заворушилося.

Тіммонс підморгнув у бік зачинених дверей і пирхнув:

— Ну от!

Клара Пек, дивлячись на чоловіка, задоволено кивнула, одягла рукавички і поправила капелюшок.

— Це схоже на… — протягнув містер Тіммонс.

— На що?

— У цьому будинку колись жив капітан далекого плавання? — врешті-решт запитав він.

Звук поголоснішав. Увесь будинок, здавалося, ходив ходором і поскрипував від невидимої ваги.

— Це схоже на вантаж. — Тіммонс заплющив очі і прислухався. — Вантаж на судні, що ковзає, коли корабель змінює курс. — Він зареготав і розплющив очі.

— Святий Боже! — сказала Клара і спробувала це уявити.

— З іншого боку, — сказав містер Тіммонс, мимохідь посміхаючись і дивлячись на стелю, — у вас там теплиця чи щось таке? Схоже, що проростають насадження. Або, можливо, дріжджі, що вилазять із діжі завбільшки як собача буда. Якось мені розповідали про чоловіка, котрий розводив дріжджі у підвалі. Вони…

Вхідні двері захряснулися.

Клара Пек, роздратована його глумуванням, уже знадвору крикнула:

— Я повернуся через годину. Не втікай!

Вона чула, як їй услід летів його регіт. Вона лише один раз зупинилася на доріжці, аби поглянути назад.

Цей дурень стояв біля драбини, дивлячись угору. Потім він стенув плечима, махнув руками, наче кажучи «якого дідька!», і…

Поліз по драбині, наче моряк.

Коли Клара Пек повернулася через годину, фургон служби «Геть щурів» все ще стояв на узбіччі.

— Дідько, — сказала вона, — я гадала, що він до цього часу вже закінчить. Дивний чоловік, топчеться довкола, хамить.

Вона зупинилася і прислухалася до будинку.

Тиша.

— Дивно! — пробурмотіла вона.

— Містере Тіммонс?! — гукнула жінка.

Відтак зрозумівши, що вона все ще за двадцять кроків від відчинених вхідних дверей, Клара Пек підійшла до порога.

— Є хтось удома?

Вона ввійшла у тишу — тишу, схожу на ту, що панувала тут колись давно, ще до того, як миші перетворились у щурів, а щурі на сволоках горища перетанцювали у щось більше і страхітніше. Якщо вдихнути таку тишу, то вона тебе задушить.

Клара Пек глянула вниз сходового прогону, а тоді вгору, міцно обійнявши покупки, наче мертве немовля.

— Містере Тіммонс?…

Але в будинку панувала тиша.

Розсувна драбина все ще на когось чекала на сходовому майданчику.

Проте ляда була закрита.

«Що ж, він, безперечно, деінде, — подумала вона. — Не міг же він піднятися туди і зачинитися зсередини. Чортовий дурень просто пішов геть».

Вона повернулася і, примружившись, поглянула на його фургон, залишений під яскравим, сліпучим південним сонцем.

— Гадаю, фургон поламався, і він пішов за допомогою.

Вона виклала покупки на кухні і вперше за багато років, сама не знаючи чому, запалила сигарету, скурила її, запалила ще одну і почала готувати обід, грюкаючи каструлями і без потреби вистукуючи консервним ножем.

Будинок слухав усе це, але не відповідав.

До другої години тиша навколо неї згустіла, наче запах мастива.

— «Геть щурів», — сказала вона, набираючи номер.

Власник служби боротьби зі шкідниками приїхав через півгодини на мотоциклі, аби забрати залишений фургон. Припіднявши кашкет, він увійшов крізь двері у дім, перекинувся кількома словами з Кларою Пек, оглянув порожні кімнати і прислухався до ваготи тиші.

— Нічого страшного, мадам, — сказав він нарешті. — Чарлі трохи загуляв останнім часом. Завтра, щойно прийде, я його звільню. А що він тут робив?

Кажучи це, він поглянув угору на сходи, де стояла драбина.

— О, — відповіла швидко Клара Пек, — він просто оглядав тут усе.

— Я прийду завтра особисто, — сказав власник служби.

І щойно він поїхав того пообіддя, Клара Пек повільно піднялася сходами, звела голову й оглянула люк.

— Він також тебе не помітив, — прошепотіла вона.

Жодна балка не рипнула, жодна миша не затанцювала на горищі.

Вона стояла, наче статуя, відчуваючи, як через вхідні двері ллються вже дещо скісні сонячні промені.

Чому, допитувалася вона в самої себе, чому я збрехала?

Але ж, з одного боку, ляда зачинена, чи не так?

І я не знаю чому, розмірковувала вона, але я більше не хочу, щоби хтось колись підіймався цією драбиною. Хіба це не дурість? Хіба це не дивно?

Прислухаючись, вона повечеряла раніше.

Потім насторожено помила посуд.

О десятій годині вклалася спати, але не в себе нагорі, а внизу, у кімнаті для прислуги, що стояла порожнем уже купу літ. Чому вона вирішила лягти у цій кімнаті, і сама не знала. Вона просто зробила це і тепер лежала, відчуваючи біль у вухах і наслухаючи, як пульсує кров у скронях і на шиї.

Застигнувши, наче в труні, під простирадлом, вона чекала.

Близько опівночі налетів вітер і захилитав листвяним візерунком на її стебнованій ковдрі. Її очі широко розплющилися.

Сволоки будинку затремтіли.

Вона звела голову.

Щось лагідно зашепотіло на горищі.

Вона сіла.

Звук гучнішав, важчав, наче великий, але безформний звір нишпорив у темряві горища.

Вона спустила ноги на підлогу і сиділа, втупившись на них. Десь ген-ген угорі знову щось зашуміло: он тут — наче тупіт кролячих лап, он там — наче важкий удар велетенського серця.