Рэй Брэдбери – Пограймося в отруту! (страница 28)
Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.
З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.
— Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.
— Що?
— Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…
— Вони?
— Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.
— Гаразд. Ісусе! — Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: — Привіт.
— Голосніше.
— Привіт, — гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.
У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.
— Не бійтеся, — продовжувала Зельда.
— Добре. Давай далі.
— Не бійтеся, — осмілівши, повторила Зельда. — Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я — Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25] — і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?
Морок вичікував, причаївшись внизу.
Зельда тицьнула Беллу в плече.
— Так! — вигукнула Белла. — Це правда! Ми вас любимо.
— Не знаємо, що ще сказати.
— Але ж і цього достатньо, чи не так? — Белла схвильовано подалася вперед. — Правда достатньо?
Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.
— Отож тепер, — сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.
— О ти, Оллі, — додала Белла сумним-пресумним шепотом. — О Стен, Стенлі.
Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.
А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.
Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти — і майже вірили, що розгледіли — як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.
Залишившись удвох, жінки дивилися вслід і захлиналися сміхом, поки не заплакали, і ридали, поки знову не сміялися, аж раптом обличчя Зельди пройняв страх, немовби поряд прогримів постріл.
— Господи! — закричала вона розпачливо, кинувшись вперед. — Почекайте, ми не те сказали, ми не хотіли… не зникайте
— Еге ж, чекатимемо!
На сходах, що вели у чорно-білий німий Лос-Анджелес, запало тривале мовчання.
— Гадаєш, вони почули?
Жінки прислухались.
І тут звідкись далеко внизу пролунав ледь чутний звук двигуна, ніби прокинулась старовинна автівка, а потім промайнула якась химерна музика, яку вони чули в дитинстві на денному сеансі. Але відразу ж змовкла.
Через якийсь час вони попленталися вгору по сходах, витираючи сльози паперовими носовичками. Потім обернулися, щоби наостанок вдивитися у темінь.
— Знаєш, що я скажу? — промовила Зельда. — Я гадаю, що вони почули.
Примітки
ЯГОДА НА ДНІ ЧАШІ
Психологічне оповідання «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl») вперше було опубліковане у 1948 р., у листопадовому номері американського спеціалізованого часопису «Детектів бук» (Detective Book), під первісною назвою «Touch and Go!» [Торкайся і тікай!]. Поміж інших публікацій у часописах: «Еллері Квінс містері мегазін» (Ellery Queen’s Mystery Magazine) (січень 1953), «Аргосі» (Argosy) (Великобританія, березень 1954), «Кевел’є» (Cavalier) (лютий 1960) — під назвою «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl»); і в журналі «Мен» (Men) (березень 1962) — як «The Last Fingerprint» [Останній відбиток пальця]. Згодом увійшло до оригінальних збірників «The Golden Apples of the Sun» [Сонце — яблука злотаві] (1953), «The Vintage Bradbury» [Вінтажний Бредбері] (1965), «Twice Twenty-two» [Двічі по двадцять два] (1966), «Classic Stories 1: From the Golden Apples of the Sun and R Is for Rocket» [Класичні оповідання 1: від «Сонце — яблука злотаві» до «Р — означає „ракета“»] (1990), «The Golden Apples of the Sun and Other Stories» [«Сонце — яблука злотаві» й інші оповідання] (1997) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003).
Крім того, оповідання ввійшло у міжавторські антології «Ellery Queen's 1962 Anthology» [Антологія Еллері Квін 1962] (1962), «ЕПегу Queen’s 12» [Еллері Квін 12] (1964), «Best Murder Stories» [Кращі оповідання про вбивства] (Великобританія, 1965), «Mystery and Suspense Stories» [Містичні та пригодницькі оповідання] (Великобританія, 1977), «Murder Most Foul» [Убивство — річ гидка] (1984).
Оповідання лягло в основу першого епізоду другого сезону антологій ного телесеріалу «The Ray Bradbury Theater» [«Кіно Рея Бредбері», 1985–1992], зрежисованого у 1988 р. Ґілбертом Шилтоном, а також було адаптоване для коміксів (1953).
Українською мовою перекладено вперше.
ПОГРАЙМОСЯ В ОТРУТУ!
Перша публікація психологічного оповідання в жанрі горор «Пограймося в отруту!» («Let’s Play „Poison“») відбулася на сторінках липневого номеру журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales) у листопаді 1946 р., а наступного року воно було репринтно перевидане у канадському варіанті цього ж журналу. Поміж інших публікацій у часописах: «Майк Шейнс містері мегазін» («Mike Shayne’s Mystery Magazine») — листопад 1962.
Оповідання представлене в авторських збірниках «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The Small Assassin» [Маленький убивця] (1962), «Рей Бредбері» [Ray Bradbury] (1975) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003). Окрім того, воно ввійшло у серійний збірник «All Mystery» [Всі таємниці] (жовтень-грудень 1950) та міжавторські антології «Weird Tales: 32 Unearthed Terrors» [«Вірд тейлс»: 32 розкопаних жахіття] (1988, редактори — Мартін Грінберг, Роберт Вайнберг і Стефан Дземянович) і «The Little Monsters» [Маленькі чудовиська] (1969, редактори — Роджер Елвуд і Вік Ґідалія).
Було адаптоване для телеекрана («Кіно від Рея Бредбері» / The Ray Bradbury Theater, 1992) та коміксів (1953).
Українською мовою перекладено вперше.
ЛЯДА НА ГОРИЩЕ
Перша публікація психологічного оповідання в жанрі горор «Ляда на горище» («Trapdoor») відбулася на сторінках жанрового щомісячного журналу «Омні» (Omni) у квітні 1985 р. Згодом воно ввійшло до оригінальних збірок письменника «The Toynbee Convector» [Конвектор Тойнбі] (1988) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003), а також було адаптоване для коміксів (жовтень 1993 р.).
Українською мовою перекладено вперше.
МОРСЬКА МУШЛЯ
Перша публікація написаного у 1943 р. фантастичного оповідання «Морська мушля» («The Sea Shell») відбулася у січні 1944 р. на сторінках бульварного фантастичного журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales). У подальшому оповідання ввійшло до антології «The Fantastic Pulps» [Фантастичні перетворення] (1975, редактор — Пітер Гейнінг), а також до авторського збірника «Dark Carnival» [Темний карнавал] (2001) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).
Українською мовою перекладено вперше.
ВОДОСТІК
Містичне оповідання «Водостік» («The Cistern») уперше з’явилося на сторінках популярного американського жіночого журналу «Мадемуазель» (Mademoiselle) у травні 1947 р. Також друкувалося в оригінальних збірниках Рея Бредбері «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The October Country» [Жовтнева країна] (1955) і книзі вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).