Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 8)
— Дякую, — сказав Г’ю і, повернувшись, показав у той бік, звідки прийшов. — Я бачив воду. Дуже багато води. Крізь дерева, он там.
На Еммине обличчя набігла хмарка.
— Ми намагаємося віддалитися від моря, а не наблизитися до нього. Мабуть, уночі ми зробили петлю.
Ми пішли за Г’ю туди, звідки він з’явився. Бронвін несла на плечі пані Сапсан, а на руках — бідолашну хвору Клер. За сотню ярдів між деревами прозирали сірі проблиски: то була якась широка водойма.
— Ой, який жах, — забідкався Горацій. — Вони загнали нас прямісінько у свої лапи!
— Я ніяких солдатів не чую, — сказала Емма. — І взагалі нічого не чую. Навіть шуму океану.
— Бо це не океан, довбешко, — з цими словами Єнох побіг до води. Коли ми його наздогнали, він стояв, зануривши ноги в теплий пісок, і дивився на нас із самовдоволеною усмішкою, немовби промовляючи: «А що я вам казав!» Він мав рацію: то було не море. То було сіре, вкрите туманом озеро. З усіх боків його обступали ялини, а спокійна поверхня була гладенькою, мов сланець. Та найбільш видатну його рису я помітив не одразу: лише коли Клер показала пальцем на велике кам’яне утворення, що стирчало неподалік на мілині. Спочатку я лише ковзнув по ньому поглядом, та потім придивився уважніше. У ньому було щось моторошне і до болю знайоме.
— Це велетень із казки! — вигукнула Клер, сидячи на руках у Бронвін і показуючи пальцем. — Катберт!
Бронвін погладила її по голівці.
— Шшш, зайчику, у тебе жар.
— Не сміши, — пхикнув Єнох. — Це просто скеля.
Але то була не просто скеля. Вітер і дощ трохи стерли риси, проте камінь був дуже схожий на велетня, що по шию занурився у воду. Було чітко видно, що в нього є голова, шия, ніс і навіть борлак, а на голові росли карликові дерева, які нагадували розпатлану кучму. Та справжній неспокій вселяло розташування тієї голови — була вона закинута назад, із роззявленим ротом, як у того велетня з казки, читаної вчора перед сном, велетня, котрий перетворився на камінь, благаючи своїх друзів на вершині гори поговорити з ним.
— Дивіться! — вигукнула Оливка і показала на кам’яну кручу віддалік. — Напевно, то Катбертова гора!
— Велетні існують, — пробурмотіла Клер слабким, але сповненим зачудування голосом. — У «Казках» усе насправді!
— От не варто робити безглуздих висновків, — скривився Єнох. — Що більше схоже на правду? Що той, хто писав казку, яку ми вчора читали, побачив скелю у формі голови велетня і надихнувся нею, чи те, що ця скеля у формі голови справді була велетнем?
— Ти з усього глузуєш, — дорікнула йому Оливка. — Я вірю у велетнів, а ти можеш не вірити!
— «Казки» — це лише казки, вигадка, не більше, — пробуркотів Єнох.
— Дивно, — сказав я. — Так само я думав про всіх вас, поки не побачив на власні очі.
Оливка розсміялася.
— Джейкобе, який ти дурненький. Ти справді думав, що ми — вигадка?
— Авжеж. Та навіть після того, як познайомився з вами, я не одразу повірив у вашу реальність. Думав, може, у мене стріха їде.
— Реально чи ні, це точно неймовірний збіг обставин, — поважно проказав Мілард. — Лише вчора ввечері ми читали цю казку, а наступного ранку натрапили на ту саму географічну ділянку, з якої ту казку писали? Які шанси?
— Я не думаю, що це збіг, — відповіла Емма. — Пані Сапсан сама розгорнула книжку, пам’ятаєте? Мабуть, вона навмисне вибрала цю казку.
Бронвін повернулася до птахи на плечі й спитала:
— Пані С, це правда? Чому?
— Бо це щось означає, — сказала Емма.
— Безперечно, — кивнув Єнох. — Це означає, що ми повинні вилізти на ту скелю. І тоді, може, побачимо вихід із цього лісу!
— Я мала на увазі, що сама казка щось означає, — уточнила Емма. — Чого хотів велетень? Про що він просив, знову і знову?
— Щоб із ним хтось поговорив! — як зразкова школярка, відповіла Оливка.
— Точно, — кивнула Емма. — Тож, якщо він хоче поговорити, вислухаймо його. — Сказавши це, вона зайшла у воду озера й рушила до скелі.
Ми розгублено спостерігали за нею.
— Куди це вона? — спитав Мілард, начебто звертаючись до мене. Я похитав головою.
— За нами женуться витвори! — крикнув їй у спину Єнох. — Ми відчайдушно заблукали! Чим ти, о пташки, думаєш?
— Я думаю, як дивна! — крикнула у відповідь Емма. Вона побрьохала по мілині до підніжжя скелі, потім вилізла до щелепи й зазирнула в роззявлений рот.
— Ну? — гукнув я. — Що бачиш?
— Не знаю, — відповіла вона. — Схоже, тут глибоко. Я залізу, пороздивляюся!
Емма видряпалася по скелі й залізла в кам’яний рот велетня.
— Злазь звідти, поки не покалічилася! — закричав Горацій. — Ти змушуєш усіх нервуватися!
— Та це тільки тебе все нервує, — відказав йому Г’ю.
Емма вкинула камінь у горло велетня й прислухалася до відлуння. Хотіла вже було сказати: «Я думаю, це може бути…» — та раптом послизнулася на розхитаному камені, й останнє її слово загубилося, бо вона замахала руками й ногами, але згрупувалася і не впала.
— Обережно! — крикнув я, бо серце зайшлося. — Чекай, я теж іду!
Я побрьохав до неї.
— Це може бути що? — перепитав Єнох.
— Єдиний спосіб усе з’ясувати! — радісно вигукнула Емма й полізла в рот велетня.
— О Господи, — сказав Горацій. — Вона полізла…
— Стій! — знову крикнув я, та вона вже зникла з поля зору в горлянці велетня.
Зблизька велетень виявився навіть більшим, ніж із берега, і, зазираючи в надра його темної горлянки, я міг заприсягтися, що чую дихання старого Катберта. Я склав руки рупором і покликав Емму. Голос повернувся відлунням. Інші діти теж зайшли у воду, проте я не міг їх чекати — що, як з нею там біда сталася? — тож стиснув зуби, опустив ноги в темряву і стрибнув.
Падав я довго. Цілу секунду. Потім плюсь — шубовснув у воду, таку холодну, що аж охнув. Усі м’язи стислися. Я мусив нагадати собі пливти навстоячки, інакше піду на дно. То була затемнена вузька камера, наповнена водою. Вибратися з довгого гладенького горла велетня було неможливо: ні мотузки, ні драбини, ні виступів для ніг. Я кричав, кличучи Емму, та її ніде не було видно.
«О Боже, — подумав я. — Вона втопилася!»
Але потім щось залоскотало мені руки, навколо запухирилися бульбашки, і через мить на поверхню виринула Емма, судомно хапаючи ротом повітря.
У блідому світлі здавалося, що вона в порядку.
— Ти чого чекаєш? — спитала вона, поплескуючи по воді долонею, наче хотіла, щоб я пірнув з нею. — Ходімо!
— Ти здуріла? — поцікавився я. — Ми в пастці!
— Звісно, ні!
Згори долинув голос Бронвін.
— Агоооов, я чую, що ви внизу! Що ви там знайшли?
— Я думаю, це вхід у контур! — прокричала їй Емма. — Скажи всім, хай стрибають і не бояться — ми з Джейкобом зустрінемо вас на тому боці!
А тоді вона взяла мене за руку, і хоч я не зовсім розумів, що відбувається, але глибоко вдихнув і дозволив їй потягти мене під воду. Ми перевернулися головами вниз і попливли до діри в скелі, куди могла пройти людина. Звідти просочувалося денне світло. Емма заштовхнула мене всередину, сама пропливла за мною, ми подолали шахту приблизно десять футів завдовжки й випливли в озеро. Над головами в нас хвилювалася його поверхня, а над нею — блакитне переломлене небо. Ми потроху до неї наближалися, і вода різко потеплішала. А тоді ми вирвалися назовні, зойком вдихнули повітря, і я миттю відчув, що змінилася погода — тепер вона була жарка й вогка; і світло змінилося на золотаве передвечірнє. Та й глибина озера була іншою — тепер воно доходило велетню аж до підборіддя.
— Бачиш? — широко всміхнулася Емма. — Ми потрапили в інший час!
Отак ми опинилися в контурі — покинули помірний ранок тисяча дев’ятсот сорокового заради жаркого пообіддя якогось іншого, давнішого року, хоча важко було сказати, наскільки давнішого, тут, у лісі, далеко від розпізнаваних ознак цивілізації.
Одне за одним навколо нас виринали інші діти. Вони бачили, як усе змінилося, й робили свої висновки.
— Ви розумієте, що це означає? — вереснув Мілард. Він хлюпотів руками, описував кола у воді. Від захвату йому аж дух забило. — Це означає, що в «Казках» міститься таємне знання!
— То що, не такі вони вже й непотрібні? — спитала Оливка.
— Ох, чекаю — не дочекаюся, коли можна буде їх проаналізувати й зробити примітки, — сказав Мілард, потираючи руки.