Ренсом Риггз – Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей (страница 16)

— Здається, вона непроникна для вогню… а може, для води. Так, вони не тонуть у воді, як пухнасті маленькі рятувальні жилети. Або… ой, не знаю, однаково в них тепло!

Ми подякували їй і спакували светри у валізу Бронвін. До нас підстрибом підбіг Буркун. У руках він тримав загорнутий у папір і перевитий мотузкою пакунок.

— Подарунок від курей, — пояснила Дідра і підморгнула, а Буркун тицьнув пакунок мені до рук. — Не впусти.

Хтось розумніший за мене міг би добре подумати, перш ніж брати з собою в дорогу вибухонебезпечні речі, але ми почувалися вразливими, а собака й емурафа запевнили, що яйця не вибухатимуть, якщо поводитися з ними обачно. Тому ми обережно примостили їх між светрами у валізі Бронвін. Принаймні тепер нам не доведеться поставати перед озброєними людьми без зброї.

Невдовзі ми були майже готові. Залишалося одне: коли ми покинемо контур звірів, то заблукаємо так само, як і раніше. Нам потрібно було знати дорогу.

— Я можу показати вам вихід із лісу, — запропонував Едисон. — Зустрінемося на верхівці вежі пані Королик.

Майданчик нагорі був такий маленький, що одночасно на ньому могли поміститися лише двоє. Тож пішли ми з Еммою. Ми видиралися залізничними шпалами, як щаблями величезної драбини. Буркун виліз, як мавпа, вдвічі швидше, під пахвою тягнучи Едисона.

Краєвид згори розгортався неймовірний. На сході до велетенської голої рівнини спускалися порослі лісом пагорби. На заході було видно океан: вздовж узбережжя ковзав по хвилях старий на вигляд корабель з величезними складаними вітрилами. Я так і не спитав про рік, у якому ми опинилися, — 1492? 1750? — хоча для тварин це навряд чи мало значення. То був безпечний закапелок, віддалений од людей, а поточна дата щось означала лише в людському світі.

— Підете на північ, — Едисон тицьнув люлькою в бік дороги, ледь помітної між деревами внизу, наче намальованої олівцем без натискування. — Якщо йти цією дорогою, то прийдете до містечка, а в тому містечку, принаймні у вашому часі, є залізнична станція. Ваше середовище міжконтурної мандрівки — тисяча дев’ятсот сороковий рік?

— Саме так, — кивнула Емма.

Я лише віддалено розумів, про що вони говорять, однак ніколи не боявся ставити дурні запитання.

— А чому ми не можемо просто піти в цьому світі? — спитав я. — Помандрувати в Лондон цього року, не знаю, правда, який він тепер.

— Це можна зробити лише в диліжансі, запряженому кіньми, — пояснив Едисон, — а це забере кілька днів… і добряче діє на нерви. Боюся, у вас нема стільки зайвого часу. — Він розвернувся й носом прочинив двері в хатинку на вежі. — Прошу. Хочу вам показати ще одну річ.

Ми пішли за ним усередину. Хатка була крихітна й скромна, тут не було нічого спільного з королівським антуражем пані Сапсан. З меблів лиш маленьке ліжко, шафа і стіл зі зсувною стільницею. На тринозі стояв телескоп, націлений у вікно: спостережна станція пані Королик, з якої вона виглядала, чи не наближається біда, а також приймала своїх голубів-шпигунів, які то прилітали, то відлітали.

Едисон підійшов до стола.

— Якщо важко буде знайти дорогу, — сказав він, — то тут є карта лісу.

Емма відчинила стіл і знайшла карту — старий пожовклий сувій паперу. Під ним лежав пом’ятий фотознімок. На ньому було зображено жінку з волоссям, у якому проглядали пасма сивини, підібраним дуже високо на голові. Вона стояла біля курки. На перший погляд фото здавалося невдалим, бо фотоапарат закарбував жінку, коли вона дивилася кудись убік, заплющивши очі. Та все ж було в ньому щось правильне. Волосся й одяг жінки гармоніювали з рябим пір’ям курки, вона й курка були повернуті в протилежні боки, й це вказувало на якийсь дивний зв’язок між ними, неначе вони спілкувалися без слів, передавали одна одній свої сни.

Безперечно, то була пані Королик.

Побачивши фото, Едисон трохи скривився. Я бачив, що він переживає за неї сильніше, ніж хоче показати.

— Будь ласка, не сприймайте це як схвалення вашого самогубного задуму, — сказав він, — але якщо ваш божевільний похід буде успішним… і якщо вам десь трапиться пані Королик… ви могли б… тобто чи не могли б…

— Ми відправимо її додому. — І Емма почухала його по голові. Якби перед нами був звичайний собака, то була б цілком звична річ, але з тим, який розмовляє, зробити таке здавалося дивним.

— Хай Бог благословить, — відповів Едисон.

Я й собі спробував його попестити, та він миттю встав на задні лапи й застеріг:

— Це що таке? Не розпускайте рук, сер!

— Вибачте, — промимрив я. Запала незручна пауза, і стало очевидно, що час іти.

Ми спустилися з вежі до друзів і під великим розложистим деревом обмінялися слізними прощальними словами з Клер і Фіоною. Клер уже розжилася подушкою і ковдрою, яку постелили на землі, тож, наче принцеса, приймала нас біля імпровізованого ложа й по черзі з кожного витягувала обіцянки.

— Пообіцяй, що повернешся, — сказала вона мені, коли підійшла моя черга, — і пообіцяй, що врятуєш пані Сапсан.

— Я зроблю все можливе, — кивнув я.

— Цього не досить! — суворо зауважила Клер.

— Я повернуся. Обіцяю.

— І врятуєш пані Сапсан!

— І врятую пані Сапсан, — повторив я, хоча слова здавалися порожніми. Що впевненіше я намагався говорити, то меншу впевненість відчував насправді.

— Добре, — кивнула вона. — Джейкобе, мені було страшенно приємно познайомитися з тобою. Я рада, що ти залишився з нами.

— Я теж, — сказав я і швидко підвівся, бо її осяйне личко в обрамленні білявого волосся було таким щирим, що це завдавало мені невимовного болю. Вона беззастережно вірила в усе, що ми їй обіцяли: що їм з Фіоною буде добре тут, серед цих дивних звірів, у покинутому імбриною контурі. Що ми по них повернемося. Я всім серцем сподівався, що це не лише вистава, поставлена, щоб здавалося можливим те майже нездійсненне диво, на яке ми націлилися.

Г’ю з Фіоною відійшли вбік. Вони переплели руки й доторкнулися лобами, по-своєму тихо прощаючись. Ми всі вже дали обіцянки Клер і готові були вирушати, але ніхто не хотів їх тривожити, тож ми стояли й дивились. На наших очах Фіона відсторонилася від Г’ю, витрусила зі сплутаного волосся кілька насінин і виростила трояндовий кущ, що вгинався під вагою численних квіток, прямісінько на тому місці, де вони стояли. Бджоли Г’ю кинулися його запилювати. І поки вони були зайняті (неначе Фіона навмисно виростила кущ, щоб на хвилинку лишитися з Г’ю наодинці), вона щось прошепотіла йому на вухо, а Г’ю кивнув та прошепотів щось у відповідь. Коли зрештою вони обернулися й побачили, що всі ми дивимось на них, Фіона зашарілася, а Г’ю пішов нам назустріч, стиснувши руки в кишенях у кулаки. Бджоли почтом летіли за ним.

— Шоу скінчилося, ходімо, — пробурчав він.

Наше сходження вниз почалося, коли вже спускалися сутінки. Звірі провели нас до прямовисної кам’яної стіни.

— А ви всі з нами не підете? — спитала Оливка.

Емурафа пирхнула.

— Ми там і п’яти хвилин не проживемо. У вас принаймні є надія зійти за нормальних. А на мене як подивляться… — Вона погойдала своїм тілом без передніх лап. — Не встигну й оком змигнути, як мене застрелять, наб’ють опудало і повісять на стіну.

До Емми підійшов пес.

— Якщо можна, я хотів би наостанок попросити ще про одну річ…

— Ви були такі добрі до нас, — відповіла вона. — Просіть що завгодно.

— Чи не були б ви така люб’язна запалити мою люльку? У нас тут нема сірників. Я вже багато років не курив по-справжньому.

Емма виконала його прохання: торкнулася пальцем отвору в люльці. Собака втягнув дим і вдоволено видихнув хмарку.

— Хай вам у всьому щастить, дивні діти, — побажав він.

Розділ п’ятий

Наче мавпяча зграя, ми чіплялися за сітку й незграбно стукалися об кам’яну поверхню стіни, а механізм спуску рипів і мотузка потріскувала. Опустившись на землю вузлуватим клумаком, ми виплуталися з сітки. То було щось нереально схоже на забуту сценку з «Трьох лінтюхів»[1]. Щойно я думав, що звільнився, і пробував встати, як одразу ж гепався лицем на землю з мультяшним «бух!» Мертвий порожняк лежав за кілька футів од нас. З-під каменюки, яка його розчавила, на всі боки, мов у морської зірки, стирчали мацаки. Мені чомусь було соромно: така страхітлива тварюка дозволила себе знищити таким, як ми. Наступного разу (якщо він буде) нам навряд чи так пощастить.

Навшпиньки ми обійшли смердючий труп. І припустили вниз схилом, наскільки це дозволяла підступна стежина й вибухонебезпечний вантаж Бронвін. А вже на рівній землі пішли власними слідами — їх добре було видно на болотистій поверхні, вкритій мохом. Озеро ми знайшли саме вчасно, бо сонце вже сідало і на волю зі своїх сховків вилітали з вереском кажани. Здавалося, вони несуть якесь нерозбірливе застереження зі світу, де панує ніч. Ми хлюпотіли по мілині до кам’яного велетня, а вони все верещали й кружляли понад нашими головами. Ми видряпалися у роззявлений рот кам’яного гіганта і пострибали йому в горло, а виринули з-під потилиці. Вода вмить стала прохолоднішою, світло дня — яскравішим. Ми потрапили у вересень тисяча дев’ятсот сорокового року.

Довкола мене вигулькували з води інші діти. Усі пронизливо повискували й затуляли долонями вуха від тиску, що супроводжував швидкі часові переходи.

— Наче літак злітає. — Я порухав щелепою, щоб вийшло повітря.

— А я ніколи літаком не літав, — зізнався Горацій, струшуючи воду з краю капелюха.