Ренсом Риггз – Карта днів (страница 86)

— Угу, — сказав я на те, знервовано переминаючись. У будь-який момент могла з’явитись якась імбрина та побачити мене.

— Не всім подобається, як імбрини залагоджують справи. Вони надто звикли приймати всі рішення самотужки. Вони ні з ким не консультуються. Не питаються нічиєї думки.

— Я розумію, що ви маєте на увазі, — мовив я.

— Розумієш?

Я розумів. Просто наразі не хотів вести про це бесіду.

Шарон нахилився ближче та прошепотів мені на вухо (і при цьому його дихання було холодним та пахло землею):

— Найближчої суботи, увечері, на старій бойні відбудуться збори. Я хотів би бачити тебе там.

— Які збори? — запитав я.

— Просто деякі однаково мислячі люди висловлюють свої думки. Твоя присутність буде високо оцінена.

Я зазирнув під його відлогу. І побачив там тільки оповитий пітьмою слабкий відблиск білих зубів.

— Я прийду, — сказав я. — Але не очікуйте від мене, що я піду проти імбрин.

Слабкий відблиск під відлогою став широкою усмішкою.

— А хіба зараз ти не це збираєшся зробити?

— Не все так просто.

— Я впевнений, що так і є. — Шарон випростався на весь свій зріст і відійшов убік, даючи мені пройти. — Твій секрет зі мною в безпеці. — Він простягнув руку. — Тобі це знадобиться.

То була перепустка. З одного боку було надруковано «МІНІСТЕРСТВО В СПРАВАХ ЧАСУ», а з іншого — «ПОВСЮДИ».

— Американські петлі ретельно охороняються. Ситуація там напружена. Не можна пропускати всіх підряд.

Я спробував узяти ту перепустку, але Шарон відпустив її не відразу.

— У суботу, — сказав він і розтис пальці.

Тепер, коли я подорожував сам, пересуватися з місця на місце стало легше. На противагу тому, як більшу частину минулого тижня я змушений був постійно непокоїтися про місцезнаходження кількох людей, що були разом зі мною, тепер я міг вільно та швидко пройтися переповненим коридором — не озираючись через плече, чи, бува, хтось не відстав, — та без зусиль зануритись у натовп. Отже, я підійшов до реєстратора та показав свою перепустку. То був огрядний чоловік, що сидів за столом на маленькому табуреті, і він дивився на мою «повсюди»-перепустку так, наче ніколи раніше такої не бачив.

— На вас одяг двадцять першого століття, — сказав він, оглянувши мене. — Чи перевіряли вас костюмери на анахронізми?

— Так, — відповів я. — Вони сказали, що я в порядку.

— Вони видали вам відповідний документ?

— Е-е… так, — відповів я, поплескавши себе по кишенях, — дайте-но, гляну, де я це поклав…

Позаду мене зібралася черга. Реєстратор обслуговував одночасно п’ять дверей, і його терпіння закінчувалось.

— Просто накиньте на себе одне з пальт, які висять за дверима, — сказав він та махнув рукою, щоб я проходив. — Там, у кишені, є карта, якщо вона вам потрібна.

Я подякував йому та підійшов до дверей. На маленькій золотій пластині було написано: «УНІВЕРМАГ БУЛЛОКА, НЬЮ-ЙОРК, 8 ЛЮТОГО 1937».

Я переступив поріг, зняв із гачка старомодне на вигляд пальто — із шафи для надзвичайних ситуацій — та одягнув його поверх свого одягу. Потім підійшов до дальньої стіни цієї маленької, нічим не особливої кімнати, і після швидкого затемнення та тепер-уже-звичного приливу крові в скронях я почув, як міняється шум за дверима. Я вийшов в універмазі. Здавалося, він лиш недавно зачинився: усюди по підлозі були порожні товарні підставки і стелажі та оголені запилені манекени, а зверху на все це лилося тьмяне світло, що йшло від вітрин, закритих газетами. Біля головного входу знаходився сонний охоронець, і, судячи з його уніформи, у якій він дуже був схожий на реєстратора, це був один із наших. Його роботою було перевіряти та прикривати людей, які заходили до Диявольського Акра, і не турбувати тих, хто його полишав, тому мені, як самотньому мандрівникові без багажу, було легко пройти повз нього, просто кивнувши самовпевнено в його бік.

Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за межами якої знаходилося моє сьогодення. Карта мала приписку, згідно з якою після ознайомлення її слід було спалити, тому я кинув її в палаючу металеву діжку, навколо якої, гріючись, юрмилася група людей у лахмітті. Далі мене почав проймати холод, і я побіг.

За кілька кварталів я відчув, як повітря навколо мене починає рідшати і тремтіти. А ще за кілька кроків я пройшов крізь петельну мембрану, вийшовши з 1937 року та повернувшись у свій час. Повітря миттєво стало тепле та радісне, а будівлі виросли до захмарних висот.

Я покликав таксі, назвав водієві адресу із сірникової книжечки, і за десять хвилин ми вже зупинилися коло цегляної будівлі, що вся була обліплена пожежними аварійними драбинами. На першому поверсі був невеличкий китайський ресторанчик — «У Хонґа». За склом вітрини висіли качки, а над дверима — прикрашений бахромою червоний китайський ліхтарик. Я заплатив таксистові, зайшов усередину та запитав одного з офіціантів про Ейча. Він виглядав спантеличеним, і тоді я показав йому сірникову книжечку, після чого він кивнув та повів мене на вулицю.

— Номер чотири, коло чорного ходу, — сказав він, показуючи на завулок. — Скажіть йому, плата за оренду — у середу.

У завулку був платний телефон — дивна старомодна штука, як для сучасного Нью-Йорка, розташована в будці з відчиненими в обидва боки двостулковими дверцятами. Ця телефонна будка стояла між чорним ходом ресторанчика, де, як було чути, щось смажилось та дзвенів посуд, та дверима, які вели в занедбаний вестибюль багатоквартирного житлового будинку. Я штовхнув двері та зайшов до приміщення, де з одного боку, уздовж стіни, були поштові скриньки, а з іншого — два ліфти, на одному з яких було написано «НЕ ПРАЦЮЄ».

Який поверх? Я натиснув кнопку виклику ліфта, і, як той опустився, а дверцята відчинилися, я відчув це — укол у шлунку, коли порожняк близько. Це відчуття могло означати, що наразі він був у будинку або що так багато разів ходив тут, що після нього залишився перманентний слід. Цей порожняк міг належати тільки Ейчу.

Я зайшов у ліфт і натис кнопку верхнього поверху. Дверцята зі скреготом зачинилися. Ліфт почав підніматись.

Під час підйому я відчував, як болюча стрілка мого «порожнякового компаса» у мене в животі спершу повернулася перпендикулярно вгору, а потім поступово опускалась у міру того, як я піднімався вище. Коли я проїжджав чотирнадцятий поверх, стрілка лежала вже майже горизонтально, тому я натиснув «СТОП» на 15-му поверсі.

Ліфт зупинився. Дверцята розсунулися. І я відразу ж помітив дві речі, які в цій ситуації здавалися дуже неправильними. По-перше, посередині коридору тягнувся кривавий слід. Коли я побачив його, то глянув собі під ноги; слід вів у задній куток кабіни ліфта і закінчувався калюжею, яка швидко сохнула.

У мене в грудях сильно закалатало. Хтось був поранений, і поранений сильно.

По-друге, десь на середині довгого коридору було відсутнє світло. Відсутнє зовсім. Воно не було просто тьмяним. Зовсім не було видно ні стін, ні підлоги, ні стелі. А мій «компас» показував прямо в пітьму.

Це означало, що тут була Нур. Тут була Нур, і сталося щось жахливе. Я запізнився.

І я щодуху кинувся бігом по коридору вздовж кривавого сліду в темряву. Коли я перестав бачити, як мої ноги торкаються підлоги, то трохи уповільнився і висунув руки вперед, дозволивши бути моїм провідником болю в животі. Я повернув за ріг і перечепився через якийсь ящик, що хтось залишив посеред коридору. Коли я зробив іще кілька широких кроків у пітьмі, стрілка «компаса» рвучко повернулася ліворуч — напевне, у напрямку дверей якоїсь квартири.

Двері виявились причинені нещільно, і крізь шпарину між ними та одвірком я побачив, нарешті, вузьке пасмо світла. Я штовхнув двері плечем, щоб відчинити ширше. Вони виявились несподівано такі важкі, наче були з гартованої сталі. Ідучи за світлом, я проминув невеличкий передпокій, потім тісну кухню, заставлену брудними каструлями, та опинився в якомусь лігві. У чомусь схожому на брудний кролятник, прикрашений шеренгами рослин у горщиках та просякнутий нудотно-солодким запахом.

На кушетці в кутку, скрутившись калачиком, лежала Нур. Її тіло наповнювало кімнату м’яким оранжевим сяйвом. Вона не рухалась.

Я підбіг до неї. Її обличчя затуляло волосся. Мружачись від світла, яке йшло зсередини неї, я обережно повернув її на спину. Потім притис два пальці до її шиї. На дотик її шкіра була гарячою. За мить я знайшов артерію — та пульс — і зітхнув із полегшенням.

Раптом з іншого кінця кімнати почулося дивне, пронизливе виття. Я озирнувся. Там на старому перському килимі на спині незграбно лежав Ейч. Зверху на ньому, розставивши ноги, сидів його порожняк, одним своїм м’язистим язиком обвившись навколо пояса Ейча, а двома іншими навколо його зап’ястків. Виглядало все так, наче ця істота збиралася розбити Ейчеві череп та з’їсти його мозок.

— Іди геть! — закричав я; виття припинилось, і порожняк зашипів на мене.