Ренсом Риггз – Карта днів (страница 82)

— Ідіть, машина жде.

Люди Ліо спостерігали за нами, як ми виходили, і на нас були націлені не тільки їхні очі, а й стволи. Я знову подумав про Нур і про те, що ми залишали її тут у свого роду полоні. І через це я почувався жахливо. Мало того, що ми провалили місію — я, ймовірно, прирік її на гіршу долю, ніж якби взагалі залишив її у спокої.

Імбрини просто з вантажної платформи поспіхом заштовхали нас у велику машину. І вона від’їхала від краю навіть раніше, ніж зачинилися дверцята.

— Пані Сапсан? — звернувся я.

Вона повернулася ледь-ледь, у профіль.

— Було б краще, — сказала вона, — якби ти помовчав.

Розділ вісімнадцятий

Нас повернули до Диявольського Акра через вхід до петлі на Мангеттені, яка була зв’язана з Панконтурконом — це був маршрут, який міг би заощадити мені з друзями кілька днів, згаяних на мандрівку за кермом, та вберегти нас від неописанних неприємностей, якби ми тільки про нього знали раніше. Я був позбавлений негайного словесного побиття, тому що був травмований. Замість цього імбрини відвели мене до костоправа на ім’я Рефеєл, котрий працював у напівзруйнованому будинку на Літтл-Стеббінґ-стрит. Усю решту дня та всю ніч я лежав у кімнаті, наповненій аптекарськими пляшечками, а костоправ тим часом прикладав мені до ран пекучі порошки та їдкі припарки. Він не був Матінкою Пилок, але я відчував, що починаю одужувати.

Я був прикутий до ліжка, але майже не спав, бо мій мозок безперервно свердлили спогади про мої невдачі, а також невпевненість у собі та почуття провини. (Якби ж я тільки був послухав Ейча. Якби ж я тільки був скасував місію, коли він мене просив.) Мене переслідували думки про те, що сказав Ліо про мого діда. Не те щоб я думав, що це могло бути правдою — звісно ж, його підставили витвори, і це було єдине пояснення, яке мало хоч якийсь сенс, — але сам лише простий факт, що хтось міг сфабрикувати таку брехню про нього, змушував мене почуватися дуже незатишно. Я напевне зробив би правильно, якби зміг якось змусити Ейча поговорити зі мною ще раз. Але найбільше мене переслідувало почуття провини перед Нур. Якби ми з нею взагалі ніколи не зустрічалися, вона була б у більшій безпеці, ніж тепер. Так, на неї полювали б, але принаймні вона була б вільна.

Вранці мене прийшли провідати друзі. Емма, Мілард, Бронвін. А також Єнох, котрий розповів, як він вийшов був із химерного трансу Френкі та побачив, що він одягнутий у ляльковий одяг, який він одразу ж із себе зірвав, перш ніж утекти.

— Ми думаємо, що він отямився, коли я схопила Френкі, — сказала Емма. — Коли вона відпустила нас тоді, то це, напевне, зруйнувало і її вплив на Єноха.

— Вона доволі сильна, щоб впливати на людей на такій віддалі, — розміркував Мілард. — Мені доведеться вставити її до своєї нової книги «Хто є хто в Дивній Америці».

— А я теж можу керувати людьми на віддалі, — похвалився Єнох. — За умови, що вони мертві.

— Жах. Ви з нею склали б гарну парочку, — зауважив я.

Єнох нахилився над моїм ліжком і дав щигля по синцю на моїй руці. Я скрикнув.

Далі вони сказали, що пані Сапсан іще не розмовляла з ними — не зробила навіть зауваження. Звідтоді, як ми повернулися, вона майже ні слова не сказала нікому з нас, а лиш попередила, щоб не покидали Акр.

— Вона й досі дуже сердита, — сказала Емма. — Я ніколи не бачила її такою.

— Я також, — додала Бронвін. — Навіть коли мій брат утопив кернгольмський пором, де ми були на борту.

— А що, як нас виженуть із дивних? — запитала Емма.

— Нас не можуть вигнати з дивних, — відповів Єнох. — Хіба ні?

— Все це була така невдала ідея, — дуже нещасним голосочком проказала Бронвін.

— Ми відмінно справлялися, поки тебе не підстрелили тим сонним дротиком, чи що воно там було, — зауважив Єнох.

— То це моя вина?

— Ми ніколи б не застрягли у петельний пастці Френкі, якби нам не довелося йти шукати лікарню!

— Це нічия вина, — заперечив я. — Нам просто трохи не пощастило.

— Якби не це, то обов’язково щось інше трапилось би, — сказала Емма. — Я взагалі вражена, що ми змогли зайти так далеко, зважаючи на широчінь нашої тупості. Ми були дурнями, якщо думали, що зможемо провести місію в Америці майже без підготовки і тренування. — Вона кинула на мене короткий погляд і відразу ж відвернулася. — Ейб Портман був лише один.

Це був дешевий випад, але він мене вжалив. Перемагаючи біль, я сів у ліжку.

— Його партнер думав, що ми готові. Він довірив нам місію.

— І я б дуже хотіла знати чому, — почувся голос від порога.

Ми озирнулися та побачили пані Сапсан, яка стояла, притулившись до одвірка, і тримала в руці незапалену люльку. Як довго вона там стояла?

Усі напружилися, готуючись сповна отримати на горіхи. Пані Сапсан увійшла, оглянула кімнату та всю обстановку.

— Я гадаю, що ви, діти, навіть не уявляєте, скільки проблем створили.

Вона зупинилася посеред кімнати.

— Напевне, ви дуже переживали, — обізвався Мілард.

Вона раптом повернула в його бік голову та прищулила очі. Стало ясно, що нам іще не дозволено було говорити.

— Переживала, так, але не тільки через вас, шановні, — її голос лунав із невластивою для неї холодністю. — Ось уже кілька місяців, розпочавши це ще до того, як минула загроза від порожняків, ми намагаємось укласти мир між американськими кланами. Ви ж своїми діями ледь не знищили повністю всі наші намагання.

— Ми ж не знали, — тихо промовив я. — Ви та пані Зозуля сказали були, що імбрини зайняті Реконструкцією.

— Це була цілком таємна справа, — відказала вона. — Мені і на думку не могло спасти, що я повинна буду застерігати своїх підопічних проти самостійної вилазки на небезпечну та малодосліджену територію — не тільки без дозволу, а навіть не попередивши мене… заради проведення якоїсь погано продуманої рятувальної операції, на яку вас відправить якесь невідоме та геть не варте довіри джерело… — тон її голосу став пронизливим; вона на якусь мить замовкла та потерла очі кісточками пальців. — Перепрошую. Я не спала кілька днів.

Потім із кишені своєї сукні вона дістала сірника, підняла ногу, чиркнула ним по підошві і, коли він загорівся, запалила люльку. Зробивши кілька задумливих затяжок, вона продовжила:

— Ми з імбринами працювали днями й ночами, щоб домовитись із кланом П’яти Районів Ліо Бернама про ваше звільнення. А це доволі непроста штука, якщо тих людей, що намагаються укласти мирну угоду, звинувачують у скоєнні тяжких злочинів… — Пані Сапсан якусь мить зачекала, поки до нас краще дійде щойно сказане, і продовжила далі: — Америка сильно роздроблена. І в цьому вся суть. І я кажу вам це зараз тільки тому, що хочу, аби ви усвідомили, наскільки ви все ускладнили. Існує три найбільші фракції: клан П’яти Районів, вплив якого поширюється на більшу частину Східного узбережжя; клан Невидима Рука, осередок влади якого розміщується у Детройті; та клан Каліфорніос на заході, із Лос-Анджелесом як столицею. Техас та Південь залишаються автономними зонами, де на половині територій панує беззаконня, і вони опираються зусиллям зосередити контроль у якійсь окремо взятій петлі — і таке злощасне становище тільки поглиблює розлад у суспільстві. Але головне занепокоєння викликає напруженість між трьома найбільшими кланами. У них давні прикордонні конфлікти, старі образи тощо, але протягом століть загроза з боку порожняків серйозно обмежувала їхню мобільність та заважала випадковим сутичкам перерости у війну. Але тепер, коли порожняки майже зникли, ці сутички стають усе частішими.

— Інакше кажучи, ми не змогли б вибрати гіршого моменту, щоб напартачити, — підсумував сказане Мілард.

— Не змогли б, — погодилася пані Сапсан. — Особливо, з огляду на ту делікатну роботу, яку ми, імбрини, проводили.

Дещо подібне я вже чув раніше, але мої друзі ні. Вони всі наче зіщулились та виглядали наляканими.

— Я розумію, чому ситуація делікатна, — сказав я на те. — Я лиш не розумію, чому спроба допомогти одному з дивних, котрий цієї допомоги потребував, вважається чимось жахливим.

— У Європі такого б не було, — відповіла пані Сапсан. — Та в Америці це серйозний злочин.

— Але мій дід поклав усе своє життя на те, щоб знаходити відособлених дивних та допомагати їм.

— Це було давно! — зауважила вона, мало не зриваючись на крик. — Обставини міняються, пане Портман! Закони переписуються! І якби ви тільки спитали в мене чи в іншої імбрини, ми б відповіли вам, що американці від нас не залежать і що було актом героїзму двадцять п’ять років тому, тепер сприймається як смертний злочин.

— Але чому?

— Тому що найціннішим ресурсом у Дивосвіті є ми. Дивні. Якщо дві петлі перебувають у конфлікті одна з одною, вони потребують стільки дивних у своїх лавах, скільки зможуть знайти, — бійців, костоправів, скороходів, невидимих шпигунів тощо. Військо. Але для постійного поповнення того війська нас, дивних, доволі таки мало. І завдяки необмеженому голоду порожняків протягом дуже тривалого часу було важко віднайти нових дивних. Їх просто хапали, де тільки могли, буквально. Через нестачу «свіжої крові» громада дивних старіла та була прив’язана до своїх петель. Військо, яке не може «кочувати» далеко від своєї петлі через страх швидко постаріти, не дуже ефективне. Тому, дійсно, в Дивосвіті немає нічого більш цінного, ніж новий відособлений дивний. Особливо, з потужним талантом.