Ренсом Риггз – Карта днів (страница 79)

— Ми його схопимо, Ліо.

— Краще ти сам, — потім він перевів погляд на Река та Енджеліку: — Тепер що стосується вас. Я чув, що ви відвідували незаконний аукціон.

— О ні, нічого подібного, — відказав Рек. — Ти про цих дивних? — Він показав жестом на моїх друзів та на мене. — Ми пробували найняти їх. Це був… ярмарок вакансій.

— Ярмарок вакансій! — реготнув Ліо. — Це щось нове. Ви впевнені, що не хотіли забрати їх собі незаконно? Щоб за допомогою погроз і залякування змусити їх потім безплатно служити вам?

— Ні-ні-ні, — зачастив Рек.

— Ми б ніколи так не вчинили, — відказала Енджеліка.

— І що ви повинні робити з нетутешніми? — запитав Ліо.

— Приводити їх до тебе, — відповів Рек.

— Отож.

— Френкі думала, що вони — нічого особливого, тому…

— Френкі — розумово відстала карлиця! — закричав Ліо. — Сортування на тих, хто «нічого особливого», а хто таємний агент, не її парафія. Ви приводите нетутешніх до мене, а я вже їх сортую! Ясно?

— Так, Ліо, — відповіли вони в унісон.

— Далі. Де «світлоїжка»?

— Прохолоджається у вітальні, — відповів Білл. — Я лишив з нею Джіммі та Вокера.

— Добре. Будьте з нею ввічливі. Пам’ятайте, спершу ми повинні спробувати стати з нею друзями.

— Ясно, Ліо.

Потім Ліо звернувся до нас. Він зняв свої ноги зі столу та підсунув стілець уперед.

— Звідки ви? — запитав він. — Ви «каліфорніос»,[81] еге ж? Люди Міса?

Напевне, це вони так назвали пані Сапсан.

— Я із Флориди, — відповів я.

— А ми з Об’єднаного Королівства,[82] — додала Бронвін грубим голосом.

— Ми не знаємо, хто такий Міс, і взагалі не розуміємо, про що ви кажете, — сказала Емма.

Ліо кивнув. Опустив очі на стіл. І мовчав навдивовижу доволі довго. Коли він знову підняв очі, його обличчя було червоне від гніву.

— Мене звати Ліо Бернам, і я правлю цим містом.

— Усім Східним узбережжям, — добавив Білл.

— Ось, як ми зробимо. Я ставлю вам питання, а ви чесно відповідаєте. Я не той хлопець, якому можна брехати. Я не той хлопець, чий час можна марнувати.

Ліо підняв руку над головою та різко й сильно опустив її, загнавши ніж для конвертів глибоко у кришку столу. Усі в кімнаті від несподіванки здригнулись.

— Зачитай звинувачення, Білле, — звелів Ліо.

Білл розгорнув блокнот:

— Перетин меж приватного володіння. Опір при арешті. Викрадення відособленого дивного…

— Допиши «надання неправдивих даних про себе», — перебив його Ліо.

— Як скажеш, Ліо, — промовив Білл, дописуючи.

Затим Ліо підвівся зі свого високого стільця, обійшов навколо нього, став позаду та сперся передпліччями на золоте оздоблення спинки.

— Після того як витвори та примарні тварюки вшилися з міста і все почало налагоджуватися, — сказав він, — я знав, і це було лише питання часу, що одного разу хтось спробує залізти на нашу територію. Я вирішив, що вони почнуть зі спроби віджати одну з «мухосранських» петель десь на окраїнах. Як-от заклад Міссі Файнман на Соснових Пустирях. Або притончик Джус Берров у горах Поконо. Але прийти за одним із наймогутніших диких, яких ми не бачили я вже не знаю як давно, і зробити це прямо на нашому задньому дворі серед білого дня… — Ліо при цих словах випростався, й у спалаху гніву з його вуст навіть почала бризкати слина. — Це не тільки безсоромно, це — образа. У такий спосіб «каліфорніос» кажуть: «Ліо слабкий. Ліо спить. Давайте просто завалимося до нього додому та вкрадемо його скарбничку, бо ми зможемо втекти з нею».

— Ви явно дуже засмучений, — промовив Мілард, — і хоча я, звісно ж, не хочу засмучувати вас надалі тим, що не погоджусь із вами, але ми зовсім не є тими, ким ви, здається, думаєте, ми є.

Ліо вийшов із-за стільця та став перед Мілардом, на якому був насильно одягнутий смугастий халат, щоб йому важче було непомітно зникнути.

— Ви тутешні? — запитав Ліо рівним тоном.

— Ні, — відповів Мілард.

— Чи намагалися ви вивезти того дикого?

— А що таке «дикий»?

Ліо вдарив Міларда в живіт. Мілард склався вдвічі та застогнав.

— Припиніть! — вигукнула Емма.

— Білле, розкажи їм, що таке «дикий».

— Дивний, котрий не знає, що він дивний, і ще не зв’язаний із жодним конкретним кланом чи ватагою, — проказав Білл, наче цитував напам’ять.

«Дикий», здається, було іншою назвою для відособленого… але більш принизливою.

— Вона була в небезпеці, — пояснив я. — Ми пробували їй допомогти.

— Забравши її із П’яти Районів,[83] — голос Ліо пролунав скептично.

— До нашої петлі у Лондоні, — сказала Бронвін. — Де вона була б у безпеці від таких людей, як ви.

Брови Ліо поповзли вгору.

— Лондон. Бачиш, Білле, це ще гірше, ніж я думав?! Тепер за нами приходитимуть іще й «лаймі[84]-дивні», а не тільки «лос-каліфорніос».

— Вона не одна з вас, і вона не ваша, — заявив я. — Це був її вибір піти з нами.

Ліо розправив свій комірець та підійшов прямо до мене. Гангстер, що стояв поряд зі мною, стиснув мою руку сильніше.

— Я не знаю, чи ти дійсно не в курсі, чи просто прикидаєшся, — тихо мовив Ліо, — але це не має значення. Закон є закон, і цей закон один по всій країні. Та «світлоїжка» є місцевою, і схиляти її піти звідси — це злочин, у якому ви зізнались. Я не маю вибору, крім як покарати вас для прикладу.

Він підняв руку і дав мені ляпаса, і це сталось так швидко, що я не встиг підготуватися до удару. Сила удару мало не збила мене з ніг.

— Білле, забери цю шпану з мого кабінету. Дізнайтеся, хто вони, і не церемоньтесь із ними. Ми більше не будемо благодушними.

— Як скажеш, Ліо.

Коли нас виводили, ми з Еммою встигли поглянути одне на одного. І я самими тільки губами сказав їй: «Усе буде добре». Але вперше звідтоді, як ми покинули мій дім у Флориді кілька днів тому, я реально не був у цьому впевнений.

Це була перша моя зустріч із Ліо, але не остання.

Не можу сказати, скільки часу я провів у тій кімнатці. Здавалося, що минули дні, але, найімовірніше, пройшло менше двадцяти чотирьох годин. Там не було ні вікна, ні сонця, а з обстановки лише розкладачка та нічний горщик. Єдиним джерелом світла була гола лампочка, яка ніколи не припиняла горіти, а за таких умов плин часу вимірювати складніше, особливо коли ви страждаєте на петельний десинхроноз, і тому ваше тіло навіть приблизно у часі не орієнтується.

Їжу мені приносили у бляшаній мисці, а воду в бляшаній чашці. Кожні кілька годин хтось приходив, щоб мене допитати. Зазвичай щоразу різні люди. Перш за все вони хотіли знати, звідки я та на кого працюю. Вони, здається, реально вірили, що я із Каліфорнії, але не зізнаюсь. Так я став «каліфорніо» — саме це слово вони вперто продовжували вживати. Хоча я і заперечував це всіма можливими способами, але правда — що я був частиною цієї групи дивних із Великобританії (враховуючи моє очевидне американство і той факт, що я був родом із двадцять першого століття, а мої друзі ні) — здавалася дуже малоймовірною. Переконати їх було дуже складно. Я вже не бачив жодного сенсу продовжувати щось їм доводити. Вони запросто та без жодної крихти жалю розповідали мені, як убиватимуть мене, а ще про різноманітні жахливі покарання за «злочини», які вчинили я та мої друзі. Але вони мене не били. Вони мене не катували. Я думаю, це якимось чином залежало від того чоловіка далі по коридору. Кожні кілька годин мене забирали з моєї кімнатки та вели до іншої кімнати без вікон, де садовили навпроти чоловіка, схожого на сову, із коротким волоссям та маленькими круглими окулярами. Зазвичай він, відкинувшись на спинку стільця, просто довго дивився на мене, мовчав і тільки похрумував собі маринованими огірочками.

У мене виникла теорія, що він намагався читати мої думки. Правда, я не зрозумів, чи були мариновані огірки необхідною частиною цього процесу, чи він просто мав до них нестримний потяг. Врешті-решт, він, напевне, дізнався про все, про що хотів дізнатися — а може, вони проникли в мозок одного з моїх друзів, — тому що всі інші мої допитувачі несподівано змінили свій тон. Тепер вони, здається, вірили мені, коли я наполягав, що я не із Каліфорнії і що я був частиною цієї групи дивних із-за океану.

Після цього вони захотіли дізнатися все про європейських дивних, про імбрин, про пані Сапсан. Вони були впевнені, що імбрини планували щось на кшталт вторгнення чи набігу на них. Вони хотіли дізнатися, скількох інших дивних ми вже викрали з Америки.

Скількох диких ми вже заманили до себе. Я запевняв, що жодного і що ми діяли самотужки та без відома імбрин. Я сказав, що ми відповіли на заклик допомогти відособленому дивному, якому загрожувала небезпека. Ми лиш хотіли допомогти дівчині, от і все.

— Загрожувала яка небезпека? — запитав черговий мій допитувач. То був кремезний чоловік із небритими щоками та білим як крейда волоссям.

Я вирішив, що нам із друзями не буде жодної шкоди, якщо я відповім допитувачу на це питання, тому я описав йому людей, котрі вистежували Нур. Розповів про позашляховики із затемненими вікнами. Про вертоліт над будівельним майданчиком та про людей, котрі переслідували нас та вистрілили у Бронвін дротиком із якимсь транквілізатором.