Ренсом Риггз – Карта днів (страница 54)

Джун метнулася від столу та за хвилину повернулась із фотоальбомом.

— Я впевнена, у нас тут має бути його світлина, — вона почала гортати сторінки альбому, — ми це тримаємо, щоб пам’ятати людей, які приходять та йдуть від нас, і таким чином ми знаємо, кому можна довіряти, коли хтось повертається після довгої відсутності. У нас тут бували вороги, котрі видавали себе за друзів.

— Ви ж, певне, знаєте, як уміють маскуватися витвори?! — сказав Елмер.

— Ще й як знаєм, — підтвердив я.

— Тоді нам слід іще раз перевірити фотографію Пола, — заявила Алін. — Переконайтеся, що він той, ким назвався.

Пол образився.

— Я не такий, яким був?

— Мені здається, він виглядає навіть краще, — сказала Ферн.

— Ось, — і з цими словами Джун уклинилась між нами з Еммою та поклала альбом на стіл перед нами. — Це Ґанді.

Вона постукала пальцем по маленькій чорно-білій фотографії чоловіка, котрий відпочивав під деревом. Було видно, що в той момент він розмовляв із кимось за кадром, і подумалось мені: кому та що він міг тоді казати? Його обличчя було без зморщок, волосся чорне, і з ним був славний на вигляд пес. На псові було кепі. Це був мій дідусь, яким я його рідко бачив: ближче до середнього віку, але все ще молодий, все ще в розквіті сил. Шкода, що ми з ним тоді так мало бачились.

Наші друзі посхоплювалися зі своїх місць та з’юрмилися навколо, щоби теж подивитись. Емма зі своїм білим, як папір, обличчям стала схожою на привида.

— Це він, — промовила вона голосом, ледве гучнішим за шепіт. — Це Ейб.

— Ти онук Ґанді? — здивувався Пол. — Чому ти не сказав раніше?

Почасти це було тому, що я не знав, що Ейб використовував вигадане ім’я і на своїй роботі теж, а не тільки на ліцензії на право керування автомобілем (саме в цей момент я якраз пригадав, де раніше бачив ім’я Ґанді). Але головним чином я не повідомив їм цього тому, що такою була вимога Ейча.

— Дехто, кому я довіряю, сказав мені не говорити про мисливців на порожняків, — відповів я.

— Навіть із іншими дивними? — запитала Джун.

— Ні з ким.

— Цікаво чому, — озвався Елмер. — Вони для всіх нас герої.

Тепер, побачивши, як люди відгукуються про мого діда, я подумав, що, можливо, трохи послаблю виконання цього правила.

— А як ми можемо бути впевнені, що вони кажуть правду про те, хто вони? — запитала Алін. — Я нікого не хочу образити, але ми не знаємо цих людей.

— Я можу за них ручатися, — заявив Пол.

— А як довго ти їх знаєш? День?

— Вони вбили двох розбійників та змусили тікати ще одного! — сказав Пол. — І цим допомогли дивним із маєтку «Фламінго», що в Старку.

Елмер знову показав на фотографію мого діда.

— Хіба ти не бачиш схожість? — запитав він у Алін. — Цей хлопчик — викапаний Ґанді.

Алін стрельнула очима на мене, потім на фотографію, знову на мене, і за виразом її обличчя було помітно, що вона повірила.

— То ти кажеш, його справжнє ім’я було Абрахам?

Я кивнув.

— Як він поживає? — запитав Елмер. — Напевне, постарів. Досить давно ми вже його не бачили.

— На жаль, — сказав Мілард, — кілька місяців тому він помер.

Над столом прокотилася хвиля скорботи.

— Співчуваємо твоїй утраті, — мовив Джозеф.

— А як це сталось? — запитав Реджі.

Ферн глянула на нього суворим поглядом.

— Придумав, що спитати!

— Та нічого, — озвався я. — То був порожняк.

— Боєць до останку, — зауважив Елмер та підняв свою склянку із чаєм: — За Абрахама.

Усі за столом підняли свої склянки та повторили в один голос:

— За Абрахама!

Усі, крім Емми.

— А що відомо про тих, із ким він подорожував? — запитала вона.

Джун ізнову почала гортати альбом.

— Чоловік у костюмах та з сигарами, то був його приятель. Він приходив до нас та допомагав нам майже стільки ж, скільки й Ґанді. — Вона перегорнула ще один аркуш та провела по ньому пальцем, поки не зупинилась на портреті молодого Ейча, яким той був багато років тому. — Це стара світлина, — сказала вона. — Але це він.

Джун не помилилась. Фотографія була доволі старою, але це незаперечно був Ейч — те саме обличчя і ті самі очі, які, здавалося, лише за мить устигали побачити вас наскрізь. Губами він тримав незапалену сигару. Він виглядав як людина, котра має важливіші справи, ніж позування для фото і котрій не терпілось повернутися до їхнього виконання.

— Він був партнером Ґанді, — сказав Джозеф. — Дуже веселий хлопець. Знаєш, що він сказав мені одного разу? Я щойно був повернувся з В’єтнаму, а тут він, весь такий, на цій великій старій машині…

— А що з дівчиною? — рішуче перервала його розповідь Емма.

Джозеф зупинився на півслові, стримуючи сміх.

— Ой-ой, — промовив Єнох, злостиво шкірячись. — Хтось на стежці війни.

— Дівчина… — обізвалась Алін. — Пам’ятаю, вони називали її Ві. Вона була дуже дивна.

— Завжди спокійна, — додав Елмер. — Завжди насторожі. На перший погляд здавалося, наче вона була протеже Ейба, ніби він хотів, щоб одного дня вона успадкувала його справу. Але інколи мені здавалось, що, можливо, саме вона була в них за головного.

— Я чув, одного разу вона сказала, що колись виступала в цирку, — додав Джозеф.

— А я чула, що вона була в національному балеті Росії, — сказала Ферн.

— А я чув, що вона виїхала на Захід, щоб стати ковбоєм, — сказав Реджі.

— А я чула, що вона вбила сімох під час бійки в техаському барі в петлі та мала тікати до Південної Америки, — сказала Джун.

— Просто якась авантюристка, — підбила підсумок Емма.

— Якщо вже так подумати, — розміркував Джозеф, розглядаючи її, — вона була трохи схожою на тебе. І справді, у першу секунду, коли я тебе сьогодні побачив, то подумав, що, можливо, ти це вона.

Я очікував, що, цілком імовірно, зараз в Емми з вух піде пара, тому нахилився до неї та прошепотів:

— Я впевнений, це не те, що ти думаєш.

Вона мене проігнорувала.

— Є її фотографія?

— Ось, — сказала Джун, розгорнувши потрібну сторінку та показавши пальцем на світлину в альбомі.

На фотографії Ві виглядала так круто, наче вона була з тих, про кого кажуть, що вони «їдять цвяхи на сніданок». Складалося враження, що вона, приміром, заробляла собі на життя, об’їжджаючи ведмедів-гризлі, і оце тільки щойно злізла з одного такого ненадовго заради того, щоби зробити цей знімок. Вона стояла зі схрещеними на грудях руками, високо задертим підборіддям та з викликом у погляді. І я не міг не погодитись із Джозефом — вона дійсно зовні була дещо схожа на Емму. Але вголос я цього не сказав.

Емма вдивлялась у фотографію, наче намагаючись навічно закарбувати обличчя тієї дівчини в себе в пам’яті. Якийсь час вона мовчала, а потім просто мовила:

— Окей.

Я бачив, як вона зробила над собою певне зусилля, щоби приховати в собі все, що вона відчувала; я майже бачив, як до її горла підступив клубок гіркоти, розпачу та гніву, і дівчина проковтнула його, не випустивши назовні, і той став повільно опускатись кудись у темні глибини. А потім враз її обличчя просвітліло, і вона всміхнулася до Джун — дещо занадто солодко — та промовила: