Ренсом Риггз – Карта днів (страница 39)

— Журнал Ейба заповнений сотнями місій, — заперечив я, намагаючись не показувати свого розчарування, що все зростало, — половина з котрих полягала в допомозі юним дивним у небезпеці. Дивні не переставали народжуватись після того, як Ейб припинив свою діяльність. Вони й досі там є, і їм і досі необхідна допомога.

— Вони не мають власних справжніх імбрин, — додала Емма.

— Ось чому ви тут, — сказав я. — Ось що ми повинні робити. Мисливці на порожняків постаріли, імбрини надто зайняті проведенням нарад, і немає нікого, хто міг би допомогти отим дітям краще за нас. Настав наш час!

— Якщо ми тільки зможемо довести це якомусь чуваку, якого ми навіть не знаємо! — саркастично зауважив Єнох.

— Це іспит, — відказав я. — І я збираюсь його скласти. Кожного, хто думає так само, чекаю внизу коло сходів зі складеною сумкою рівно о дев’ятій ранку.

Розділ сьомий

Коли вже пізньої ночі у своїй кімнаті я складав свою сумку, мій погляд раптом за щось зачепився, і те «щось» було серед карт, прикріплених до стіни над моїм ліжком. Тих карт були там цілі пласти. Вони були наклеєні та прибиті одна поверх іншої та утворювали собою велетенську мозаїку, котра із часом стала для мене чимось більшим, ніж просто шпалери. І от тепер я помітив там дещо, що привернуло мою увагу, і я припинив складати сумку та виліз на ліжко. Я став на подушки, щоб роздивитись невеличкий малюнок, який виднівся із-під трискладкових мап «Нешенл Джіоґрефік»: мультяшний алігатор, що через соломинку потягував коктейль.

Я познімав із цвяшків усі ті карти, що затуляли собою малюнок, і під ними побачив стару серветку з «Мел-О-Ді» — ту, на якій була карта Флориди. У «Мел-О-Ді» зазвичай роздавали кольорові олівці дітям, щоб ті малювали, поки їдять. І ми з дідом таким чином розмалювали цю серветку. Я вже давно забув і про той день, і навіть про те, що тут була ця карта. І ось тепер я дивився на те, що був намалював Ейб — бо ж переважно саме його тверда рука й малювала на цій мапі. Посередині він обвів «Русалчину Країну Мрій» — у тому ж місці, де й мокра склянка Ейча залишила була свій слід. А поряд Ейб намалював іще невеличкий череп та схрещені кості. А посеред болота Еверґлейдз він намалював зграйку рибок із ногами. (Чи то були люди з риб’ячими головами?) А ще в кількох місцях по всьому штату він зобразив якісь кривулясті значки, і, якщо я правильно пам’ятав умовні позначки з нині загубленої Карти днів пані Сапсан, це означало «тут петля». Були там також і ще кілька інших символів, котрі я не зміг розшифрувати.

Ейч нібито казав, що вони не роблять карт. Але якщо це був один із законів мисливців на порожняків, то Ейб порушив його, намалювавши для мене цю мапу. І, роблячи це, він сильно ризикував.

Питання чому?

Я обережно зняв карту, а потім перевірив решту стіни щодо всього, що там намалював Ейб. Які ще «хлібні крихти» він позалишав для мене, ховаючи їх на видноті? Я почав несамовито знімати все, на чому було бодай щось, намальоване чи написане рукою.

Таким чином, я знайшов кілька карт, які були намальовані від руки, пером, на чистому папері в клітинку, але вони були без позначок і контурні лінії на них мали незнайомі мені обриси. Була ще карта автомобільних доріг штатів Меріленд і Делавер, на якій були якісь помітки, тому я склав її та вклав у неї мапу «Мел-О-Ді». Були там, прикріплені до стіни, кілька поштівок, надісланих із тих місць, якими подорожував Ейб, — із мотелів, придорожніх «пасток для туристів»[35] та містечок, про які я ніколи не чув. Ейб припинив подорожувати, коли мені було близько одинадцяти. Попри протести моїх батьків, він самостійно постійно їздив машиною «відвідати друзів у штаті». І, хоча він ніколи не знаходив часу подзвонити моєму татові, щоби просто «відмітитись», та завжди надсилав мені поштівки з місць, куди вирушав. Я не знав, чи мають вони яке-небудь значення, але про всяк випадок поклав їх разом із картами, засунувши до книги у твердій обкладинці. Потім я поклав усе це до своєї спортивної сумки, поверх зміни одягу, що я зібрав. Рано-вранці я зібрав усю готівку, яку зміг знайти в усьому домі, що було не так багато, на додачу до тієї заначки, яку мої батьки тримали в шкарпетці в одному зі своїх комодів. Я обтягнув пачку з грошима гумкою та поклав її в мою стару — із зображенням Покемона — пластикову коробку для обідів, де в мене був набір основного туалетного приладдя, а також пачка таблеток від болю в шлунку та пляшечка «Пепто-Бісмолу»[36] — на випадок, якщо нам доведеться трохи помандрувати в супроводі якогось порожняка.

Я вже збирався затягнути блискавку на сумці, коли мені спало на думку ще дещо. Я став на коліна та витягнув із-під ліжка Ейбів журнал проведених операцій. Я підняв його та зважив у руці, намагаючись прикинути, чи варто брати його із собою. Він був товстий і важкий, але заповнений конфіденційною інформацією, так що Ейч майже напевне не захотів би, щоб цей журнал був украдений чи зник іще з якоїсь причини. Я подумав, що, імовірно, для безпечного зберігання мав би замкнути його в бункері Ейба. Але що як він мені знадобиться? У ньому було повно фотографій та підказок щодо того, як Ейб із Ейчем робили свою роботу. Це була золота копальня інформації.

Я повитягав зі спортивки одяг і туалетне приладдя, а потім дістав із книги карти й поштівки та вклав їх під задник журналу. Потім я поклав журнал на дно спортивної сумки, зверху знову склав одяг і туалетне приладдя, застебнув блискавку на сумці, а сумку зважив у руці. Це було схоже на жим тридцятифунтової гантелі. Я кинув сумку на ліжко. Вона відскочила та гепнулась на підлогу, й удар був такий потужний, що затремтіла вся кімната.

Тієї ночі я майже не склепив повік. Уранці я встав удосвіта, і ми з Еммою тишком-нишком вислизнули з дому. Ми поїхали до будинку Ейба, відчинили люк у підлозі його кабінету і спустилися в бункер, щоби глянути, яка ж іще не відкрита нами річ на нас там чекає. Я сподівався, що — як і натякав нам Ейч — це буде машина з чотирма справними дверцятами, але я не міг збагнути, як машина могла поміститись у тунелі, надто маленькому навіть для мене, або як я тепер витягатиму її назовні, навіть якщо вона тут усе-таки помістилась.

Усього лише за кілька хвилин оглядання підземної штаб-квартири мого діда ми знайшли в стіні якусь ручку. Частково вона втопала в темній прогалині між двома металевими полицями на стіні. Я дотягнувся та повернув оту ручку, і враз частина стіни разом із полицями відчинилась назовні, відкривши прохід у нову секцію тунелю. Ми зважились увійти — знову згорбившись, оскільки цей тунель був іще дужче клаустрофобічно «низькостельовим», ніж попередній. Емма запалила полум’я, а я підпер двері металевим ящиком із сухозамороженими «сніданками» з одного зі стелажів.

Десь футів через сто ми підійшли до вузьких бетонних сходів. Вони вели до товстих металевих дверей, які відчинялись не вперед чи на себе, а плавно ковзали вбік. За ними була комірчина. Застелена килимком домашня комірчина. Я тихо відчинив дощаті двері, і ми опинились у якійсь спальні, типовій для передмістя. Там було ліжко з голим матрацом, тумбочкою та комодом із дзеркалом. На стінах нічого. Вікна були забиті, і єдине світло, яке було в кімнаті, пробивалося крізь щілини між дошками.

Ми опинились у іншому будинку в тому ж провулку.

— Що це за місце? — запитала Емма, проводячи пальцем по запиленому комоду.

— Можливо, це конспіративна квартира, — відповів я, зазираючи у ванну кімнату поруч; вона була порожня, тільки біля раковини висів один рожевий рушник.

— Думаєш, тут хтось є? — прошепотіла Емма.

— Мабуть, ні. Та все ж будь насторожі.

Ми навшпиньки проминули короткий коридор, по дорозі зазираючи в інші кімнати. Меблів було небагато, наче в макетному будинку[37] чи стандартному мотелі — нічого особливого, але достатньо, щоби створити ілюзію, що тут дійсно хтось живе. Дійшовши до кінця коридору, я повернув ліворуч, де, як я знав, була вітальня. План будинку був такий же, як і в домі мого діда, і в мене з’явилося дивне відчуття дежавю — я знав кожен дюйм цього місця, де ніколи не ступала моя нога. Вікна вітальні також були забиті дошками, тому я підійшов до вхідних дверей та зазирнув у дверне вічко.

За кількасот футів, через дорогу, я побачив будинок Ейба.

Після цього ми пішли в гараж. І щойно ми зайшли всередину, як відразу стало ясно, що єдине, що в цьому будинку мало для нас реальне значення, це було оте приміщення. На стінах повсюди були кілочки та полиці, а на них усілякий інструмент і запасні частини. У центрі всього цього, у світлі прожекторів зусібіч, поряд стояли дві машини.

— Будь я проклятий, — не стримався я. — Він мав-таки машини.

Одним із автомобілів було біле «Шевроле Капріс Клессік». Він був схожий на шматок мила з колесами і мав незмінний успіх серед флоридських водіїв похилого віку. Я упізнав у ньому машину мого діда, ту саму, якою він користувався, поки мої батьки не змусили його припинити водіння. (Я думав, він його позбувся, але той був тут.) Іншим автомобілем було міцно збите чорне купе, яке виглядало, як «мустанг» епохи шістдесятих, але з більш широкими боками та більш запаморочливими обрисами. Я не був упевнений, що саме це було, тому що машина не мала жодного ідентифікаційного символу.