Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 75)

Я сидів і кипів од злості, поки вони обговорювали мене так, ніби мене й нема в кімнаті. Доктор Спенґер поставила мені новий діагноз — «радикальна втрата зв’язку з реальністю» і сказала, що ці «дивні» — частина світу галюцинацій, який я створив для себе сам, та ще й уявну подружку вигадав. Оскільки я дуже розумний, то багато тижнів у мене виходило вдавати, ніби я цілковито нормальний, але ці листи доводять, що до зцілення ще далеко. Я навіть можу бути небезпечним сам для себе. Вона порадила одразу ж, не зволікаючи ні хвилини, відправити мене в «стаціонар» на «реабілітацію і нагляд» — як я зрозумів, психіатри так завуальовано називають «дурку».

Вони вже все розпланували.

— Лише на тиждень-два, не більше, — сказав батько. — Це чудова клініка, надзвичайно дорога. Вважай, що це будуть маленькі канікули.

— Віддайте мої листи.

Доктор Спенґер поклала їх назад у теку.

— Вибач, Джейкобе, — сказала вона. — На нашу думку, буде краще, якщо вони залишаться в мене.

— Ви мені збрехали! — я підскочив до її стола й спробував забрати листи, але Спенґер відреагувала блискавично й відстрибнула з текою в руках. Батько закричав і схопив мене, а вже наступної миті в двері ввалилися двоє моїх дядьків. Весь цей час вони чекали в коридорі. Особисті охоронці, на випадок, якщо я схочу втекти.

Усі разом вони відвели мене на паркувальний майданчик, до машини. Мама нервово пояснила, що дядьки поживуть із нами кілька днів, поки в клініці для мене не звільниться палата.

Вони боялися лишатися зі мною наодинці. Мої рідні батьки. А потім відправлять мене туди, де я вже буду головним болем якихось чужих людей. У клініку. Наче я ліктя ушкодив і його треба перев’язати. Називаймо речі своїми іменами: то лікарня для душевнохворих, нехай навіть і дорога. Там я точно не зможу вдавати, ніби проковтнув пігулки, а потім їх випльовувати. Там я вже не обдурю лікарів історійками про дезорієнтацію і втрату пам’яті. Мене накачуватимуть нейролептиками й сироваткою правди, доки я не розповім їм усе до останньої найдрібнішої детальки про царство дивних. І остаточно переконавшись, що я схибнувся і виправити це вже не можна ніяк, вони не матимуть іншого вибору, крім замкнути мене в повстяній кімнаті й змити ключ в унітаз.

У мене попереду маячив повний і безповоротний гаплик.

Упродовж наступних кількох днів за мною наглядали, мов за злочинцем; у сусідній кімнаті завжди чергував хтось із батьків і дядьків. Усі чекали дзвінка з клініки. Судячи з усього, то був популярний заклад, але щойно там звільниться місце, тобто будь-якого дня, мене швиденько туди відпровадять.

— Ми навідуватимемо тебе щодня, — пообіцяла мама. — Джейкобе, це лише на кілька тижнів, даю тобі слово.

Лише на кілька тижнів. Ага, аякже.

Я намагався апелювати до їхнього здорового глузду. Благав звернутися до графолога, щоб довести, що то не мій почерк. Та коли це не допомогло, я повністю змінив тактику. Визнав, що сам писав ті листи (хоч то, звісно, була й неправда), сказав, що тепер усвідомив — я все це вигадав, немає ні дивних дітей, ні імбрин, ні Емми. Це їх потішило, але думки не змінило. Згодом я почув, як вони шепочуться, й дізнався, що забезпечити мені місце в списку очікування вони можуть, тільки якщо заплатять за перший тиждень лікування в клініці, дуже дорогій клініці, наперед. Отже, вороття не було.

Я зважував можливості втечі. Вкрасти ключі від машини й накивати п’ятами. Але рано чи пізно мене однаково зловлять і тоді взагалі буде непереливки.

У моїх фантазіях на порятунок приходила Емма. Я навіть написав листа, в якому розповів їй, що сталося. Але відправити його не міг ніяк. Навіть якби зміг прокрастися до поштової скриньки непоміченим — листоноша все одно більше не приходив до нашого будинку. Та якби вона й отримала мого листа, що б це змінило? Я застряг у теперішньому, дуже далеко від контуру. Вона б не прийшла.

Третього вечора, вже у відчаї, я непомітно спер татів телефон (мені електронними пристроями користуватися більше не дозволялося) і відправив з нього імейла Еммі. Ще до того, як зрозуміти, що вона й комп’ютер — несумісні, я створив для неї електронну скриньку — firegirl1901@gmail.com, але вона так затято цим усім не цікавилася, що я ні разу їй туди не писав, і навіть пароля їй не повідомив. Лист у пляшці, викинутий у море, і той би швидше до неї дійшов. Але це був мій єдиний шанс.

Дзвінок пролунав наступного вечора: для мене з’явилося місце. Мої сумки вже давно були зібрані й чекали свого часу. Не мало значення, що вже пробило дев’яту вечора чи що до клініки було дві години їхати машиною. Вирушати ми повинні були негайно.

Ми повантажилися в «універсал». Батьки сіли спереду, а мене причавили між собою дядьки ззаду, неначе боялися, що я можу на ходу вискочити з машини. Насправді я міг би. Та коли загуркотіли, відчиняючись, гаражні двері й тато завів машину, крихітний промінець надії, яку я в собі плекав, почав гаснути. Ані найменших шансів на порятунок у мене тепер не було. Я не міг ні переконати батьків, ні втекти, хіба що бігтиму до самого Лондона, але все одно потрібен паспорт і гроші, і ще інші різні неможливі штуки. Ні, доведеться терпіти. Але на долю дивних випадали й гірші випробування.

Ми заднім ходом виїхали з гаража. Тато увімкнув фари, потім радіо. Рівна безперервна діджейська балаканина заповнила собою увесь салон. Понад пальмами, що росли на краю подвір’я, сходив місяць. Я похилив голову й заплющив очі, намагаючись загнати назад страх, що поволі мене паралізував. Може, силою бажання вдасться перенестися деінде. Може, я зникну.

Ми рушили. Під колесами хрускотіли потрощені мушлі, якими була встелена наша під’їзна доріжка. Дядьки обабіч мене перемовлялися — щось про спорт. Хотіли розрядити ситуацію. Я змусив себе не слухати.

Мене тут немає.

Ми ще не виїхали на проїжджу частину, але машина різко зупинилася.

— Це ще що таке? — почув я батьків голос.

Він посигналив, і я широко розплющив очі. Але побачене лише зайвий раз переконало мене, що я силою волі занурився в сон. Перед нашою машиною, перекриваючи доріжку й світячись у сяйві наших фар, вишикувалися всі мої дивні друзі: Емма, Горацій, Єнох, Оливка, Клер, Г’ю, навіть Мілард — а перед ними, в пальті й із саквояжем у руці, стояла пані Сапсан.

— Не зрозумів. Що тут відбувається? — зачудовано промовив один з моїх дядьків.

— Ага, Френку, це що за чортівня? — спитав другий.

— Не знаю, — відповів батько й опустив скло. — Ану геть з моєї доріжки! — прокричав він.

Карбуючи крок, пані Сапсан підійшла до дверцят водія.

— Ми не підемо. Будь ласка, вийдіть iз автомобіля.

— Ви хто така? — спитав батько.

— Альма Ле Фей Сапсан, тимчасова голова Ради імбрин і директриса цих дивних дітей. Ми вже зустрічалися раніше, хоча навряд чи ви пам’ятаєте. Діти, привітайтеся.

У батька відвисла щелепа, а мама стала дихати часто-часто. Діти помахали руками, Оливка левітувала, Клер відкрила рота на потилиці, Мілард — костюм без тіла — покрутився на місці, а Емма, ідучи до відчиненого вікна з боку мого батька, запалила в долоні вогник.

— Здрастуйте, Френку! — мовила вона. — Я Емма. Ми з вашим сином — добрі друзі.

— Бачите? — спитав я. — Я ж вам казав, що вони існують!

— Френку, забери нас звідси! — пронизливо заверещала мати і вдарила його по плечу.

Доти батько сидів, мов закляклий, але після цього наліг на клаксон і вдарив ногою по педалі газу. З-під колес бризнули мушлі, й машина рвонула вперед.

— СТІЙ! — закричав я, бо ми помчали просто на моїх друзів. Вони всі порснули в обидва боки — всі, крім Бронвін. Дівчина просто вперлася для надійності ногами, виставила вперед руки й ухопила нашу машину спереду. Нас інерцією кинуло вперед, і авто спинилося. Колеса марно крутилися в повітрі, а мама й дядьки аж завили від жаху.

Машина заглухла. Фари згасли, затих двигун. Поки мої друзі оточували її з усіх боків, я спробував переконати рідних заспокоїтися.

— Не бійтеся, це мої друзі, вони вам нічого не зроблять.

Дядьки зомліли, їхні голови безсило похилилися на мої плечі. А материні крики мало-помалу стихли до схлипувань. Знервований тато сидів з широко розплющеними очима.

— Здуріти здуріти здуріти можна, — усе бурмотів він собі під носа.

— Залишайтеся в машині, — попередив я. Потім простягнув руку над непритомним дядьком, відчинив дверцята, переліз через нього й вискочив надвір.

Ми з Еммою бурхливо обійнялися: стиснули одне одного міцно й кружляли до запаморочення. Від хвилювання я навіть говорити не міг.

— Що ти… як ви…

Я весь тремтів і досі думав, що сплю.

— Я отримала твого електричного листа! — радісно відповіла вона.

— Мого… імейла?

— Так, не знаю, як там воно називається! Від тебе довго не було звістки, я стала хвилюватися, а потім згадала про ту машинну скриньку, яку ти для мене зробив. Горацій відгадав твій пароль, і…

— Ми вирушили одразу ж, як дізналися, — дивлячись на моїх батьків, пані Сапсан осудливо похитала головою. — Я дуже розчарована, але не скажу, що надто здивована.

— Ми прийшли тебе врятувати! — гордо промовила Оливка. — Як ти нас врятував!

— Я дуже радий вас бачити, — сказав я. — Але хіба вам не пора вже вертатися? Ви ж постарієте!

— А ти не читав моїх останніх кількох листів? — спитала Емма. — Я ж усе пояснила…

— Їх забрали батьки. Прочитали і страшно перелякалися.