Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 40)

Співчувати цьому безсоромному чванькові ніхто не збирався; натовп радісно зареготав.

У клітку забігла група чоловіків зі смолоскипами й тейзерами — довгими-довгими палицями-електрошокерами: одні відганяли порожняка, а інші тим часом витягали назовні непритомного бійця.

— Хто наступний? — вигукнула жінка-рефері.

Решта бійців перезирнулися тривожно, та й продовжили сперечатися. Заходити в клітку ніхто не хотів.

Крім мене.

Жалюгідна вистава, яку влаштував той чоловік, і порожнякові підступи наштовхнули мене на думку. То був не стопудово крутий план, він навіть хорошим не був. Але принаймні то було щось, а щось завжди краще, ніж нічого. Ми (тобто порожняк і я) розіграємо його смерть.

Я згріб у купку жалюгідні рештки своєї хоробрості й раптом збагнув, що мій мозок відділився від тіла, як це часто буває, коли я збираюся зробити щось або хоч віддалено хоробре, або надзвичайно дурне. Я наче спостерігав за собою на відстані, коли махнув рукою до рефері й крикнув:

— Я піду!

Доти я був невидимкою, але після цього до мене повернулися всі голови: і бійців, і натовпу.

— Який у тебе план? — пошепки спитала Емма.

План у мене був, але мене так поглинуло його обдумування, що я не встиг поділитися ним з Еммою і Шароном, а тепер уже не було часу посвячувати їх у деталі. Хоча це, напевно, було й на краще. Якби я розповів про нього вголос, то це могло прозвучати смішно, ба гірше — нереально, і тоді я б точно втратив мужність.

— Думаю, буде краще, якщо я просто вам покажу, — відповів я. — Але треба дістати ключі, інакше нічого не вийде.

— Без паніки, Хав’єр цим займається, — заспокоїв мене Шарон. І тут ми почули пискіт. На землі, у нас під ногами, сидів згаданий щур зі шматком сиру в зубах. Піднявши, Шарон його висварив. — Ключі, я сказав, не сир!

— Я їх добуду, — запевнила мене Емма. — Тільки пообіцяй повернутися цілим і неушкодженим.

Я пообіцяв. Вона побажала мені удачі й поцілувала в губи. Я перевів погляд на Шарона, але той тільки схилив убік голову, наче хотів сказати: «Від мене поцілунку не дочекаєшся». І я просто засміявся та пішов до бійців.

Вони обдивилися мене з ніг до голови. Я не сумнівався, що мене прийняли за психа, але зупинити мене ніхто навіть не намагався. Зрештою, якщо цей погано підготовлений малий, що навіть пляшечки амбро перед боєм не схотів прийняти, хоче кинутися на звірюку й трохи її подратувати, то від такого подарунка не відмовляються. А якщо я загину, то кому яке діло? Усе одно я раб. І за це я їх зненавидів, бо згадав також і про бідолашних викрадених дивних, чиї вичавлені душі плавали в тих флаконах, які вони стискали. Від цих думок я розлютився ще сильніше. Докладав усіх зусиль, аби всю цю лють перетворити на непохитну рішучість і зосередженість, але безуспішно — вона тільки заважала.

Та все ж. Поки ключник вовтузився, відмикаючи клітку, я оцінив свій внутрішній стан і, на власний подив і втіху, побачив, що мене не гризуть сумніви, не переслідують видіння неминучої смерті, не знесилюють хвилі жаху. Я вже двічі зустрічався з цим порожняком, і щоразу вдавалося його приборкати. Цей раз буде третім. І, попри весь свій гнів, я був спокійним і мовчав, а в цій мовчанці я відкрив для себе, що потрібні слова чекають на мене, готові до того, щоб я їх вимовив.

Чоловік відчинив двері, і я увійшов досередини. Не встигли двері клітки зачинитися за мною, як порожняк кинувся до мене, брязкаючи ланцюгами, немов розлючений привид.

Язик, тільки не підведи.

Долонею я прикрив рота й заговорив — гортанною порожнячою мовою:

— Стій.

Порожняк спинився.

— Сядь, — сказав я.

Він сів.

І тут на мене накотила хвиля полегкості. Більше нема про що хвилюватися; відновити зв’язок виявилося так само легко, як підхопити віжки старої слухняної кобили. Процес керування монстром трохи нагадував боротьбу з кимось набагато меншим за мене: порожняк був прикутий і звивався, щоб вивільнитись, але сила мого впливу на нього була такою великою, що особливої загрози він не становив. Проте та легкість, з якою я контролював порожняка, сама з себе стала проблемою. Його просто неможливо буде витягнути з клітки, якщо всі не повірять, що він мертвий і більше не цікавий, а якщо перемога дістанеться мені надто легко, ніхто й нізащо не повірить, що він мертвий. Я був щуплявий, не накачаний амброзією підліток; я не міг просто дати порожняку ляпаса, щоб він беркицьнувся. Щоб моя військова хитрість спрацювала, треба було влаштувати шоу.

Як же мені його «вбити»? Авжеж, не голими руками. У пошуках натхнення я оглянув клітку, і мій погляд натрапив на ніж, що лишився від попереднього бійця — той упустив його біля металевого стовпа. Додаткові перепони створювало те, що порожняк сидів поряд зі стовпом. Тому я зачерпнув у жменю гравію, рвонув до порожняка й кинув у нього.

— У куток, — наказав я, затуляючи рота. Порожняк розвернувся й кинувся у куток, і збоку виглядало це так, ніби його схарапудила жменя каміння. Я підбіг до стовпа, підхопив із землі ножа й відступив. За таку відвагу я навіть заробив від когось із натовпу підбадьорливий свист.

— Розізлися, — наказав я, і порожняк заревів та змахнув язиками, немов розлючений моїм безмежним нахабством. Я кинув погляд через плече і в натовпі знайшов Емму: вона саме підбиралася до чоловіка з ключами.

Добре.

Треба було ускладнити собі ситуацію.

— Пiдходь, — наказав я i, тiльки-но порожняк зробив кiлька хитких крокiв у мiй бiк, сказав, щоб він ляснув язиком і вхопив мене за ногу.

Монстр слухняно вчепився в мою ногу й двічі обкрутив язиком мою литку. Далі я наказав йому збити мене з ніг і потягнути до себе по землі, а я вдаватиму, що відчайдушно прагну за щось ухопитися.

Коли я, їдучи по землі, проминав металевий стовп, то вчепився в нього руками.

— Піднімай, — сказав я, — але не рви.

Попри те, що мої слова не надто чітко все описували, порожняк, здавалося, дуже добре зрозумів, що я маю на увазі, — так, ніби, подумки змальовуючи якусь дію і вимовляючи вголос слово-два, я передавав йому інформації на цілий абзац. Тож коли порожняк потягнув мене вгору, поки я тримався за стовп, і моє тіло піднялося в повітря, усе відбувалося точнісінько так, як я собі уявляв.

А я потроху набиваю руку, втішено подумав я.

Кілька секунд я борсався і стогнав, сподіваючись, що це нагадує справжній біль, а потім відпустив стовпа. Юрба, розраховуючи на те, що мене вб’ють і цей раунд стане найкоротшим в історії цих боїв, заулюлюкала й почала мене обзивати всякими словами.

Настав час усіх здивувати

— Ногу, — сказав я. Порожняк знову обвив мою ногу язиком.

— Тягни.

Він потягнув мене, а я відбрикувався й розмахував руками.

— Паща.

Він розкрив пащеку, широко, наче хотів заковтнути мене цілком. Я швидко крутонувся всім тілом і змахнув ножем над язиком, що оповивав мою гомілку. Насправді я порожняка лезом не торкався, але наказав йому швидко мене відпустити й закричати, щоб усі подумали, що я його поранив. Порожняк послухався: заверещав і прийняв язика, заховавши їх усі до рота. Мені це все нагадувало погану пантоміму (між моєю командою та реакцією порожняка був секундний проміжок), але натовп явно купився. Глум швидко переріс у підбадьорливі крики, бо ж поєдинок ставав дедалі цікавішим, і вже здавалося, що в невдахи є шанс вибратися.

Ми з порожняком стали у відповідні пози й обмінялися кількома стусанами; мені дуже хотілося сподіватися, що збоку це не виглядало як сцена бійки в низькопробному кіно. Я побіг на нього, і він збив мене з ніг. Я махнув на нього ножем, і він позадкував. Зайшовся виттям і помахав язиками в повітрі, поки ми тупцяли по колу лицем до лиця. Я навіть примусив його схопити мене язиком, підняти в повітря і (обережно) струсонути, тим часом як я (удавано) різонув язик ножем, і потвора (мабуть, занадто обережно) кинула мене на землю.

Я ще раз ризикнув глянути на Емму. Вона стояла посеред гурту бійців коло чоловіка з ключами. І, дивлячись на мене, провела ребром долоні по горлу.

Закругляйся.

Справді. Пора з цим закінчувати. Я вдихнув повні легені повітря, набрався сміливості й розпочав грандіозний фінал.

Здіймаючи ножа догори, я помчав на порожняка. Той змахнув язиком, ніби хотів схопити мене за ноги, але я цю перепону перестрибнув. Ще один язик просвистів у мене над головою, і я пригнувся.

Усе за планом.

А далі за моїм задумом я повинен був знову перестрибнути через язик, потім удати, що б’ю порожняка ножем у серце. Але натомість той язик ударив мене прямісінько в груди — гупнув із силою боксера-важковаговика, перекинув мене на спину й вибив дух. Так я й лежав, приголомшений, не міг дихати, а натовп розчаровано ухкав.

— Назад, — намагався промовити я, але для цього не вистачало повітря.

І тут порожняк вискочив на мене, з широко роззявленою пащею, ревучи від люті. Хай навіть ненадовго, та він скинув із себе моє ярмо і тепер сердився. Мені треба було чимшвидше відновити контроль, але язики пришпилили мої руки й одну ногу до землі, а до обличчя наближався арсенал блискучих зубів. Я спромігся лише трохи вдихнути повітря — набрав у легені гидючого смороду порожняка, — та, замість заговорити, задихнувся.

Там мені міг бути й гаплик, якби не дивна анатомія порожняків: на щастя, він не міг зімкнути щелепи довкола моєї голови з висолопленими язиками. Спочатку він мусив їх прийняти, а отже, звільнити мої кінцівки, й тільки потім відкусити мені голову. І щойно я відчув, як його язик відпускає мою руку — руку, яка досі тримала ніж, — я зробив єдине, що міг у тій ситуації, аби врятуватися. Завдав вертикального удару ножем.