Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 31)

Я підійшов до неї, загрібаючи ногами вже глибоченький сніг. Ландшафт тут був химерним. Перед нами розстилалося рівне біле поле, а за ним земля провалювалася глибокими хвилеподібними складками, що нагадували розколини в льодовику.

— Ми тут не самі, — Емма показала на деталь, якої я не помітив. На краю розколини стояв якийсь чоловік і вдивлявся вглиб.

— Що він робить? — поставив я більш-менш риторичне запитання.

— Здається, шукає щось.

Ми спостерігали, як він повільно йде вздовж розколини, не перестаючи пильно дивитися вниз. Так збігла хвилина, і раптом я зрозумів, що страшенно змерз і вже не відчуваю обличчя. Знявся вітер, і ненадовго сцена зникла за сніговою запоною.

А коли за кілька секунд усе вляглося, ми побачили, що чоловік дивиться прямісінько на нас.

Емма застигла.

— Ой-ой.

— Ти думаєш, він нас бачить?

Емма опустила погляд на свою канарково-жовту сукню.

— Так.

Ми стояли й дивилися. Наші погляди були прикуті до чоловіка, який теж вдивлявся в нас через порожню білу рівнину… аж раптом він знявся з місця й побіг у наш бік. Від нас його відділяли сотні ярдів глибоких снігових заметів і горбкуватих розколин. Не зрозуміло було, чи хоче він нам зашкодити, але ми опинилися там, де не мусили бути, і найкращим виходом зараз було просто втекти. Тим більше, що це розумне рішення було підкріплене таким виттям, яке я раніше чув тільки раз у житті, — в циганському таборі.

Ведмідь.

Одного погляду, кинутого через плече, вистачило, щоб у цьому пересвідчитися: з розщелини виліз здоровецький чорний ведмідь і приєднався до чоловіка на снігу. Тепер вони вдвох наввипередки мчали до нас, і ведмідь долав відстань значно швидше за чоловіка.

— ВЕДМІДЬ! — навіщось крикнув я, хоч це й так було зрозуміло.

Я спробував побігти, але замерзлі ноги відмовилися співпрацювати. А от на Емму холоднеча, здавалося, не подіяла ніяк. Вона вхопила мене під руку й потягла за собою. Ми стрілою влетіли в печеру, перебігли, спотикаючись, кімнату, і вискочили у двері, перед якими в коридорі вже насипало півколом снігу. Я зачинив за нами двері (наче це могло спинити ведмедя), і ми тим самим шляхом повернулися через довгий коридор, униз сходами, назад у мертвий музей Бентама, щоб сховатися серед його фантомів у білих чохлах.

Ми заховалися між стіною та громіздким укритим простирадлом монолітом у найдальшому кутку, який тільки могли знайти, залізши у такий тісний закапелок, що навіть не могли повернутися одне до одного обличчями. Холоднеча, від якої ми втекли, надовго оселилася в наших кістках. Ми стояли мовчки й тремтіли, штивні, як манекени. Сніг з одягу танув і калюжками збирався під нашими ногами. Лівою рукою Емма взяла мене за праву. То була й уся теплота і значущість, якими ми могли обмінятися. У нас потроху виникала власна мова спілкування, яку годі було перекласти звичайними словами. То був особливий словник жестів, і поглядів, і доторків, і поцілунків, що з кожною годиною ставали дедалі насиченішими, інтенсивнішими, складнішими. То було щось надзвичайно глибоке й фантастичне, і в такі миті, як ця, мені ставало трохи менш холодно і трохи менш страшно.

Та через кілька хвилин, коли жоден ведмідь не прибіг, аби нас з’їсти, ми наважилися пошепки перекинутися кількома словами.

— То ми були в контурі? — спитав я. — Контур всередині контуру?

— Я не знаю, що то було, — зізналася Емма.

— Сибір. Так написано на дверях.

— Якщо то був Сибір, виходить, що та кімната — портал, а не контур. А порталів, певна річ, не існує.

— Певна річ, — кивнув я, хоча повірити в те, що у світі, де існують часові контури, трапляються й портали, було насправді не так уже й важко.

— А якщо то просто був дуже старий контур? — висловив я припущення. — Типу з льодовикового періоду, йому десять-п’ятнадцять тисяч років? У ті часи Диявольський Акр цілком міг мати такий вигляд.

— Сумніваюся, що існують аж такі стародавні контури, — сказала Емма.

У мене цокотіли зуби.

— Ніяк не можу зупинити дрижаки, — поскаржився я.

Емма притислася до мене збоку й потерла спину теплою рукою.

— Якби я міг зробити портал куди завгодно, то Сибір не був би на першому місці в моєму списку.

— А куди б ти хотів?

— Гм. Ну може, на Гаваї. Хоча це нудно. Усі б сказали «на Гаваї».

— Я — ні.

— А ти б куди хотіла?

— Туди, звідки ти родом. У Флориду.

— Нічого собі. А чим вона тобі така цікава?

— Мабуть, мені цікаво подивитися, де ти зростав.

— Мені приємно, — сказав я. — Але там особливо нема чого дивитися. Тихо, спокійно, нічого не відбувається.

Вона поклала голову мені на плече і зігріла теплим подихом мою руку.

— Дуже схоже на рай.

— У тебе сніг у волоссі, — сказав я, але сніжинки розтанули, коли я спробував скинути їх рукою. Я струснув холодну воду з руки на підлогу… отоді я й помітив наші сліди. Ми залишили слід із відбитків мокрого взуття, який, найімовірніше, вів до нашої схованки.

— Які ж ми безголові, — я показав на сліди. — Треба було там роззутися.

— Нічого страшного, — заспокоїла мене Емма. — Якщо нас досі не вистежили, то, мабуть, і не…

На протилежному боці кімнати пролунав гучний стукіт кроків, а йому вторувало хрипке дихання великої тварини.

— Назад до вікна, бігом, — просичала Емма. І ми обережно вивільнилися зі свого сховку.

Я хотів побігти, але послизнувся в калюжі. Вчепився за найближчу річ напохваті, і нею виявилося простирадло, що накривало великий предмет, за яким ми ховалися. Воно з тріском — зззззуїт! — порвалося, відкриваючи ще одну вітрину, а я приземлився на підлогу, на купу подертого полотна.

І, щойно підвівши очі, побачив дівчинку. Не Емму, яка стояла наді мною, а поряд, у вітрині, за склом. У неї було ідеальне янгольське личко, сукня з рюшиками, у волоссі бант, але дивилася вона порожнім поглядом скляних очей просто поперед себе, застигнувши у вічній гримасі набитого опудала людини.

Переляк був такий, що я зойкнув. Емма розвернулася, щоб побачити, що зі мною, і тоді вже перелякалася сама.

Вона рвучко поставила мене на ноги, й ми побігли.

Я геть забув про чоловіка, що за нами гнався, про ведмедя, про Сибір. На ту мить у мене лишилось одне-єдине бажання — втекти подалі з тієї кімнати, від того опудала дівчинки, подалі від будь-якої можливості, що ми з Еммою можемо закінчити, як вона — нас уб’ють і посадять у вітрину, за скло. Тепер я знав усе, що мені потрібно було знати про того Бентама. Він був божевільним колекціонером. Я не сумнівався — якби ми зазирнули під інші чохли, то знайшли б інші такі самі зразки, як та дівчинка.

Ми на повній швидкості завернули за ріг і що ж там побачили? На нашому шляху виросла страхітлива гора шерсті й пазурів. Ми закричали, на ходу спробували загальмувати, але було вже пізно, і ми, ковзаючись, врізалися ведмедю в ноги та збилися докупи, щулячись від страху і мріючи про смерть. На нас накочували хвилі гарячого смердючого віддиху. Щось мокре та шорстке тернулося об мою щоку.

Мене лизав ведмідь. Мене лизав ведмідь, а хтось із цього сміявся.

— Не бійтеся, він не кусається, — сказав той хтось, і я відкрив обличчя, яке доти затуляв долонями, й побачив довгий волохатий ніс і великі карі очі, що витріщалися на мене згори вниз.

Це ведмідь сказав? Хіба ведмеді говорять про себе в третій особі?

— Його звати Пі-Ті, — вів далі той хтось, — він мій охоронець. Дуже приязний, якщо, звісно, ви добре до мене ставитеся. Пі-Ті, сидіти!

Пі-Ті сів і заходився замість мого обличчя облизувати собі лапи. Я миттю перевернувся на лівий бік, стер зі щоки слину й нарешті побачив того, кому належав голос. То був старший чоловік — джентльмен. На губах у нього грав ледь помітний посміх, що чудово доповнював його забійний прикид: циліндр, ціпок, рукавички й високий білий комір, що здіймався над темним сюртуком.

Він злегка вклонився і підняв циліндр.

— Майрон Бентам, до ваших послуг.

— Повільно відступай, — прошепотіла мені на вухо Емма. Ми підвелися одночасно і бочком відійшли подалі од ведмежих лап. — Пане, ми не хочемо неприємностей. Просто відпустіть нас, і ніхто не постраждає.

Бентам розвів руками й усміхнувся.

— Ви вільні піти, коли забажаєте. Але для мене це буде великим розчаруванням. Ви щойно завітали, і в нас є стільки спільних тем для розмов.

— Серйозно? — підняв брови я. — То, може, почнете з того, що поясните, що то за дівчинка у вітрині?

— І про Сибірську кімнату! — додала Емма.

— Ви засмучені, вам холодно, ви змокли. Чи не хочете обговорити все це за чашкою гарячого чаю?

Хочемо. Але я не збирався в цьому зізнаватися.

— Ми нікуди з вами не підемо, поки не поясните, що тут відбувається, — сказала Емма.