Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 24)

— Та ясно, що не ми, — відповіла ліва голова. — Ми тут лише для залякування.

— Та інформування, — додала права. — Ви знали, що в мене диплом музейного дослідника? Я ніколи не хотів стати головою на мосту…

— Та нею ніхто не хоче стати, — сердито увірвала його ліва. — Жодна дитина не мріє стати, коли виросте, скривавленою мостовою головою, яка цілісінький день тільки те й робить, що залякує людей, і щоб очі їй видзьобали круки. Але життя не завжди встеляє тобі шлях трояндами, чи не так?

— Ходімо, — пробурмотіла Емма. — Усе, що вони можуть, — теревені правити.

Тож ми вирішили не звертати на них уваги й пішли вгору мостом. Кожна голова вимовила нам услід своє попередження.

— Ні кроку вперед! — закричала четверта.

— Далі ви йдете на свій страх і ризик! — заголосила п’ята.

— Здається, вони не слухають, — сказала шоста.

— Ну що ж, — безтурботно мовила сьома. — Не кажіть потім, що ми вас не попереджали.

А восьма тільки висолопила до нас товстого зеленого язика. Ми їх проминули, піднялися на вершину дуги моста, і раптом міст обірвався. Там, де мусив бути камінь, зяяло провалля завширшки двадцять футів[5], і я мало в нього не ступив. Коли я, відчайдушно розмахуючи руками, злякано поточився назад, мене підхопила Емма.

— Чортів міст недобудований! — Щоки в мене горіли від припливу адреналіну й сорому. Я чув, як сміються з мене голови й хихочуть причмелені.

Якби ми бігли, то не змогли б зупинитися вчасно і полетіли б сторчголов у прірву.

— Ти як? — спитала мене Емма.

— Я нормально. А от у нас проблеми. Як ми тепер переправимо Едисона на той бік?

— Ситуація справді неприємна, — Едисон роздратовано крокував уздовж краю урвища. — Перестрибнути, я так розумію, не зможемо?

— Без шансів, — сказав я. — Занадто далеко, навіть якщо розігнатися. Навіть із жердиною.

— Ха. — Емма озирнулася назад. — А ти дав мені ідею. Я зараз.

Вона покрокувала мостом, а ми з Едисоном тільки провели її поглядом. Біля першої ж голови вона зупинилася, взялася обома руками за палю, на яку та була настромлена, й потягнула.

Паля вийшла легко. Під гучні протести голови Емма поклала її на землю, вперлася ногою в обличчя й сильно смикнула. Паля вислизнула з голови, й та, завиваючи від люті, покотилася донизу мостом. Емма повернулася, вся світячись від тріумфу, поставила палю на край урвиська, відпустила, й та з гучним брязкотом упала містком на інший бік.

Оглянувши результат своїх зусиль, Емма насупилася.

— Ну, не Лондонський міст. — Двадцять футів завдовжки й один дюйм завширшки, трохи вигнута посередині, палиця дуже нагадувала канат для циркового акробата.

— Візьмімо ще декілька, — запропонував я.

Ми кілька разів збігали туди й назад: витягали палі й перекидали їх через провалля. А голови плювалися, сипали прокльонами й порожніми погрозами. Коли останню з них зняли з палі й вона покотилася геть, у нас був готовий маленький металевий місточок, не більше фута завширшки. Ковзкий від слизу з голів, він побрязкував з кожним подмухом легкого попільного вітерцю.

— Заради Англії! — мовив Едисон і обережно ступив на жердини.

— Заради пані Сапсан, — сказав я й рушив слідом за ним.

— Заради пташок, ідіть уже, — нетерпляче підштрикнула Емма й ступила на місток позаду мене.

Едисон дуже нас гальмував. Його маленькі лапи знай провалювалися між палицями, й ті прокручувалися, мов вали, від чого мій шлунок нажахано тріпотів. Я намагався зосередитися на тому, куди ставлю ноги, щоб не дивитися у прірву, але це було неможливо; річка, що кипіла внизу, притягувала до себе мій погляд, мов магнітом. Я зловив себе на думці про те, чи помру миттєво, якщо впаду з такої висоти, чи ще достатньо довго проживу, щоб відчути, як воно — зваритися живцем. А Едисон тим часом вирішив узагалі не йти та ліг, щоб далі сунутись, як слимак. Так ми й рухалися, дюйм за ганебним дюймом, і дісталися вже середини жердин, як раптом тріпотіння в шлунку стало гострим і замість нього виникло інше відчуття: вузла в животі, на жаль, добре мені знайомого.

Порожняк. Я намагався вимовити це вголос, але в роті зненацька пересохло; на той час, коли я зумів проковтнути слину й витиснути з себе слово, відчуття зміцніло в десять разів.

— Яка неприхильна до нас фортуна, — сказав Едисон. — Він попереду нас чи позаду?

Певності щодо цього я не мав, тому довелося прислухатися до відчуття, щоб визначити його напрямок.

— Джейкобе! Спереду чи ззаду? — прокричала Емма мені на вухо.

Спереду. Компас у животі вказував точно, але я нічого не розумів: нижній спуск моста тепер було видно аж до самих воріт, і весь той відрізок був порожнім. Там не було нікого й нічого.

— Я не знаю! — в розпачі вигукнув я.

— Тоді йдемо вперед, — вирішила Емма.

Ми вже були ближче до дальнього краю діри, ніж до ближнього; просуваючись уперед, ми б швидше зійшли з жердин. Я заштовхав якнайглибше свій страх, нахилився, взяв Едисона на руки й побіг, ковзаючись і хитаючись на хитких палях. За відчуттям, порожняк був на відстані простягнутої руки. Я вже чув, як він рохкає, прямуючи до нас із якогось невидимого закапелка попереду. Я дослухався до звуку й простежив поглядом, звідки він іде. Те місце виявилося попереду нас, але нижче рівня ніг — на зрізаному переді мосту, де в камені було вирізьблено кілька високих вузьких бійниць.

Там. Серцевина мосту була порожньою, і в мості сидів порожняк. Його тіло б нізащо не протислося в отвори в камені, зате язики могли туди пролізти запросто.

Я вже подолав місток із жердин і ступив на твердий міст, коли в мене за спиною закричала Емма. Я поставив Едисона на землю й крутнувся, якраз вчасно, щоб побачити, як язик порожняка обкрутився довкола її талії й стрімко підняв у повітря.

Вона викрикнула моє ім’я, я викрикнув: «Емма!» Язик перевернув її донизу головою й струсонув. Вона знову закричала. Нічого гіршого я в житті не чув.

Інший язик ляснув знизу по палях, і наш саморобний місток задеренчав та посипався, мов сірники, у безодню. Ще один язик ухопив Едисона, а третій гупнув мене в груди.

Задихаючись від удару, я впав на землю. Поки я силкувався перевести дух, язик ковзнув уздовж моєї талії, стиснув її й підняв мене в повітря. Інший вхопив Едисона за задні лапи. Одна мить — і всі ми безпорадно теліпалися в повітрі головами донизу.

Кров шугонула мені в голову, й перед очима потемніло. Я чув, як гавкає Едисон — він намагався куснути язик.

— Не треба, він тебе кине! — крикнув я, але він не послухався.

Емма теж нічим не могла зарадити; якби вона припалила язик, що стискав її талію, порожняк би її впустив у прірву.

— Джейкобе, говори з ним! — заволала вона. — Примусь його зупинитися!

Я вигнувся, щоб роздивитися вузькі віконця, крізь які пролізли язики. Його зуби вгризалися в кам’яну поперечину. Витрішкувато дивилися голодні чорні очі. Ми висіли, наче фрукти на товстих чорних стеблах, а внизу роззявила пащу прірва.

Я спробував заговорити його мовою.

— ОПУСТИ НАС! — закричав… але слова вийшли нашими.

— Ще раз! — дзявкнув Едисон.

Я заплющив очі й уявив, як порожняк виконує мій наказ. А потім спробував знову.

— Постав нас на міст!

Знову по-нашому. Це був не той порожняк, з яким я познайомився, з яким годинами базікав, поки він був знерухомілий, вмерзлий у кригу. Мій зв’язок з цим новим, незнайомцем, був дуже слабким і ненадійним. Порожняк неначе відчув, що я намацую ключ до його мозку, бо зненацька підсмикнув нас догори, наче розкручуючи, щоб жбурнути у прірву. Я мусив з ним зв’язатися, хоч якось, негайно, бо…

— СТОП! — заволав я, зриваючи голос… і цього разу назовні вирвалося утробне дряпання порожнячої.

Ми сіпнулися й зависли в повітрі. Декілька секунд просто висіли, погойдуючись, наче простирадла на легенькому вітерці. Мої слова мали ефект, проте недостатній. Я лише спантеличив чудовисько.

— Не можу дихати, — прохрипіла Емма. Язик стискав її занадто міцно, і обличчя в неї побагровіло.

— Постав нас на міст, — наказав я — знову порожнячою! — і слова пазурами дряпали мені горло, коли я їх промовляв. Кожен вибух порожнячої звучав так, наче я викашлював скобки для степлера.

Порожняк щось невпевнено прохрипів. На мить відчувши оптимізм, я подумав, що він справді мене послухається, виконає наказ. Та враз він струсонув мною вгору-вниз, швидко й сильно, наче рушник витрушував.

Перед очима все попливло й ненадовго стало чорним. Коли я прийшов до тями, то мій язик занімів, а в роті відчувався присмак крові.

— Скажи йому, хай нас поставить! — кричав мені Едисон. Але говорити я майже не міг.

— А намааюшя, — пробелькотів я. Закашлявся і сплюнув кров’ю. — Поав аш а еую, — ламаною англійською сказав я. — Поав аш…

Я зупинився, переорієнтував свій мозок. Набрав повні легені повітря.

— Постав нас на міст, — шорсткою порожнячою наказав монстру я.

Повторив ще тричі, в надії, що ці слова дійдуть до якоїсь заглибини в рептилячому мозку тварюки.

— Постав нас на міст. Постав нас на міст. Постав нас на…

Зненацька порожняк закричав — гучно й до болю в зубах страшно. Він підтягнув мене до отворів у мості, своїй в’язниці, й гаркнув знову, обляпуючи мені обличчя чорною слиною. А потім він підняв нас усіх трьох догори й пожбурив назад, туди, звідки ми прийшли.

Наш політ перевертом у повітрі, здавалося, тривав цілу вічність. Я не сумнівався, що ми падаємо назустріч своєму фатуму. А тоді моє плече зустрілося з твердим каменем моста, і ми покотилися, ковзаючи, його схилом донизу.