Ренсом Риггз – Бібліотека душ (страница 21)

До Кіптявої вулиці ми наблизилися з боку Верхньої Плями. І що ближче підходили, то більший занепад спостерігали у кварталі. Вітрини світили порожнечею, на тротуарах не було людей, бруківка почорніла від повітряних потоків сажі, що віяли в нас під ногами, неначе сама вулиця була заражена й до неї повільно підкрадалася смерть. Наприкінці вона круто завертала праворуч, і перед самим поворотом стояв старий дерев’яний будинок, а його ґанок охороняв не менш старий чоловік. Він замітав сажу шорсткою мітлою, але вона накопичувалася швидше, ніж він міг зібрати.

Я спитав у нього, навіщо він це робить, це ж марна праця. Він непривітно зиркнув на мене, притискаючи мітлу до грудей, наче боявся, що я її в нього поцуплю. Ноги в нього були босі й чорні, а штани до колін вкрилися сажею.

— Хтось мусить замітати, — сказав він. — Не можна пекельний безлад розводити.

Коли ми проминули його будинок, він понуро повернувся до своєї роботи, хоча артритні пальці насилу могли зімкнутися на держаку мітли. Але я подумав, що є в ньому щось королівське; його демонстративний виклик захопив мене. Він був чатовим, що відмовився покинути свій пост. Останній вартовий кінця світу.

Повернувши разом з дорогою, ми пройшли крізь зону будинків, що в міру нашого просування скидали шкуру. Спочатку з них від опіків злізла фарба, трохи далі вікна почорніли й полопалися, потім провалилися дахи й попадали стіни та нарешті, коли ми підійшли до перетину з Кіптявою вулицею, від будинків лишилися самі кістки — безладдя обвуглених і перехняблених балок, у попелі жевріли жарини, неначе потроху переставали битися крихітні серця. Мов громом уражені, ми стояли й розглядалися навколо себе. Бруківкою бігли тріщини, з яких піднімався сірчастий дим. Голі після пожежі дерева, мов опудала, німо бовваніли понад руїнами. Вітер гнав вулицею потоки попелу, і подекуди висота кучугур сягала одного фута. Усе це дуже нагадувало пекло, іншого його варіанту я бачити не хотів.

— Отже, це під’їзна доріжка витворів, — сказав Едисон. — Їм дуже пасує.

— Кошмар. — Я розстебнув куртку. На вулиці було парко, наче в сауні, жар просочувався навіть крізь підошви взуття. — А нагадайте, що розказував Шарон про це місце.

— Підземна пожежа, — відповіла Емма. — Вони можуть роками горіти. За ними погана слава, бо їх дуже важко загасити.

Пролунав хлопок, неначе хтось відкрив величезну бляшанку кока-коли, і з розколини в бруківці зовсім недалеко від нас вирвався високий шпичак помаранчевого полум’я. Ми всі аж підскочили від ляку й несподіванки. Після цього довелося збиратися iз силами.

— Пропоную не затримуватися тут ані на одну зайву хвилину, — сказала Емма. — Куди?

Вибір був невеликий: хіба що направо чи наліво. Ми знали, що Кіптява вулиця закінчувалася біля Смердючки на одному краю й біля моста витворів — на іншому. Але в який бік нам іти, гадки не мали, та й видимість у обох напрямках через дим, туман і завірюху з попелу була майже нульовою. Вибрати навмання означало вирушити не туди, куди слід (а це було небезпечно), і змарнувати дорогоцінний час.

Ми вже поволі впадали у відчай, коли раптом почули, що до нас крізь туман просочується мелодія співу. Ми притьмом збігли з дороги й сховалися за обвугленими ребрами будинку. Співці наближалися, їхні голоси ставали гучнішими, і ось ми вже могли розібрати слова їхньої дивної пісні:

Напередодні до повішення

Навідавсь кат до крадія

І каже: ось поки ти трохи живіший,

Попереджу про щось тебе я.

Передавлю я тобі шию і відправлю в чорторию,

І руку відітну, і ще щось помну,

Здеру з тебе шкуру, і ляжеш ти здуру…

У цьому місці всі співаки замовкли, щоб перевести дух, а потім хором закінчили: «У ЯМУ ГЛИБОКУ Й СТРАШНУ!»

Ще задовго до того, як вони виринули з туману, я зрозумів, кому належать ці голоси. Фігури набули обрисів у чорних комбінезонах і міцних чорних черевиках. Збоку в них весело теліпалися мішки з інструментами. Навіть після тривалого виснажливого дня праці невтомні споруджувачі шибениць горлопанили пісні.

— А хай вони здорові будуть, хоч їм і ведмідь на вуха наступив, — тихо розсміялася Емма.

Раніше ми бачили, що вони працювали на тому кінці Кіптявої вулиці, де вона виходила до Смердючки, тож розумно було б припустити, що звідти вони і йшли. А це, своєю чергою, означало, що йшли вони в бік мосту. Ми дочекалися, поки чоловіки пройдуть і знову розчиняться в тумані, і тільки потім наважилися вийти на дорогу та піти слідом за ними.

Ми човгали ногами крізь насипи попелу, від якого все вкривалося сажею: краї моїх штанів, Еммині черевики й голі щиколотки, лапи Едисона по всій довжині. Десь віддалік теслярі затягли нову пісню. Їхні голоси дивною луною розлягалися на згарищі. Нас оточували суцільні руїни. Час від часу ми чули різне «ушшш», і одразу ж з-під землі виривався струмінь полум’я. Але жоден не пробився так близько до нас, як перший. Нам щастило, бо підсмажитися живцем тут було б дуже легко.

Раптом зірвався вітер, і в небо полетіла чорна заметіль із попелу й жарин. Ми повідверталися й позатуляли обличчя, намагаючись дихати обережно. Я прикрив рота комірцем сорочки, але це не надто допомогло, і я закашлявся. Емма взяла Едисона на руки, але й сама почала задихатися. Я зірвав із себе куртку й накинув їм на голови. Еммин кашель влігся, і крізь тканину я почув приглушене Едисонове «дякую!».

Нам більш нічого не лишалося, крім стояти, збившись у купку, і чекати, поки втихомириться попільна бура. Стоячи з заплющеними очима, я почув, як неподалік щось ворушиться. Крізь щілину в пальцях визирнув і побачив таке, що, попри все бачене досі в Диявольському Акрі, ледь не підстрибнув від подиву. Вулицею прогулювався чоловік, неспішно і недбало. До рота він притискав носовичок, але поза тим його ніщо не турбувало. Шлях у темряві він прокладав собі без проблем, бо з кожного його ока били потужні промені білого світла.

— Вечір добрий! — гукнув він, повертаючи до мене свої око-промені й торкаючись пальцями капелюха. Я спробував відповісти, але рот наповнився попелом, а разом з ним і очі, а коли я знову їх розплющив, чоловік зник.

Коли вітер уже потроху вщухав, ми кашляли, спльовували й терли очі, аж поки не привели себе до робочого стану. Емма поставила Едисона на землю.

— Якщо не будемо обережні, цей контур уб’є нас ще до того, як це зроблять витвори, — сказав пес. Емма віддала мені куртку, а потім міцно-преміцно обійняла й тримала в обіймах, аж поки повітря не стало чистішим. Вона вміла так оповити мене руками й покласти голову в улоговинку на грудях, що між нами не лишалося жодних проміжків, і я сильно хотів її поцілувати, навіть тут, з ніг до голови вкриту сажею.

Едисон прочистив горло.

— Пробачте, що турбую, але нам дуже треба йти далі.

Ми роз’єдналися, трохи присоромлені, й рушили далі. Невдовзі в тумані попереду проступили бліді фігури. Вони кружляли по вулиці, переходячи від халабуди до халабуди, якими було захаращено узбіччя. Ми завагалися, й стало трохи неспокійно, бо вони могли виявитися ким завгодно. Але іншого шляху вперед не було.

— Підборіддя догори, спини рівно, — сказала Емма. — Постарайтеся прибрати лячного вигляду.

Ми вишикувалися в одну шеренгу й пішли в їхню гущавину. Очі в них бігали, вигляд був дикий. Укриті плямами сажі. Вдягнені в непотріб зі смітника. Я сердито насупився, силкуючись якнайкраще справити враження небезпечного покидька. Вони сахалися від мене, як побиті собаки.

Почались якісь бараки. Низенькі хатини, збиті з вогнестійкого брухту; бляшані дахи не злітали з них тільки завдяки каменюкам і пенькам, на них покладеним. На місці дверей (якщо вони взагалі були) — шматки полотна. Грибковий наріст життя на кістках спаленої цивілізації. Майже непомітний.

По вулиці бігали кури. Біля діри в дорозі, з якої піднімався дим, стояв навколішки чоловік і смажив на пекучому жарі яйця.

— Близько не підходьте, — пробурмотів Едисон. — Вони якісь хворі.

Мені теж так здавалося. Ці люди ходили накульгуючи, погляди в них були тьмяні й неживі. На головах у кількох із них були маски й мішки з грубої тканини з прорізами для очей, немовби вони хотіли сховати обличчя, які пожувала хвороба, чи вповільнити її передавання іншим.

— Хто вони? — спитав я.

— Поняття не маю, — знизала плечима Емма. — І питати не збираюся.

— Я здогадуюся, що їх більше нікуди не пускають, — сказав Едисон. — Недоторканні, переносники чуми, злочинці, чиї злочини такі тяжкі, що їх вважають непрощенними навіть тут, у Диявольському Акрі. Ті, хто врятувався від зашморгу, оселилися тут, на самісінькому дні, на краю суспільства дивних. Їх вигнали вигнанці з вигнанців.

— Якщо це край, — зауважила Емма, — то витвори мусять бути десь неподалік.

— А ви точно впевнені, що ці люди — дивні? — спитав я. Окрім жалюгідності, в них не було нічого унікального. Може, в мені заговорила гординя, проте якось не вірилося, що спільнота дивних, хай навіть деградованих, могла б дозволити собі існувати в такому середньовічному убозтві.

— Не знаю, не цікаво, — відрізала Емма. — Просто йдіть.

Ми посхиляли голови й дивилися просто поперед себе, вдаючи, що нам зовсім не цікаво, в надії, що ці люди відповідатимуть нам тим самим. Більшість трималися подалі, однак знайшлися й такі, що хвостом вчепилися за нами й стали жебракувати.