Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 5)

Бог її не відпустить.

«Убий їх, — підбурював Фенікс. — Вони не заслуговують цієї радості. Вони не билися».

Раптом перед її очима постало видиво ринку, охопленого вогнем. Вона шалено затрясла головою, намагаючись стишити голос Фенікса.

— Ні, припини…

«Спали їх».

У долонях розгорявся жар. Нутро скрутило немовби у вузол. Ні, не тут, не зараз. Вона міцно заплющила очі.

«Перетвори їх на попіл».

Серце в Жинь забилося частіше, кругозір звузився до вістря голки, а потім розширився знову. Її немовби лихоманило. Натовп раптом перетворився на ворогів. Однієї миті всі були в блакитних формах солдатів Федерації зі зброєю в руках, іншої — знову цивільними. Жинь глибоко, важко вдихнула, намагаючись проштовхнути повітря в легені, міцно замружилася, знову проганяючи червону пелену.

Але цього разу пелена не зникла.

Від сміху, музики, усміхнених облич навколо їй хотілося кричати.

Та як вони сміють жити, коли Алтань помер? Жах як несправедливо, що життя може тривати далі, що ці люди можуть святкувати завершення війни, у якій вони не перемагали, у якій вони не страждали…

Жар у долонях Жинь подужчав.

Унеґень стиснув її за плече:

— Я думав, що ти контролюєш цю хрінь.

Жинь підстрибнула й розвернулася.

— Контролюю! — просичала вона.

Надто голосно. Люди навколо почали відходити.

Унеґень потягнув її до краю юрби, у безпеку тіней під руїнами Адлаґи.

— Ти привертаєш увагу.

— Усе гаразд, Унеґеню, просто відпусти…

Він не відпустив.

— Охолонь.

— Добре…

— Ні. Я маю на увазі зараз же. — Він кивнув їй через плече. — Вона тут.

Жинь озирнулася.

Там була Імператриця, яку несли, мов наречену, в паланкіні з червоного шовку.

Роздiл 2

Востаннє Жинь бачила Імператрицю Су Дадзі, коли тіло горіло від жару, а розум був такий затуманений, що вона запам’ятала лише обличчя: прекрасне, гіпнотичне, з порцеляновою шкірою й очима кольору крилець нічних метеликів.

Імператриця була красива, як завжди. За час вторгнення муґенців усі знайомі Жинь немов постаріли на десятиліття, були змучені й налякані, а от Імператриця — така ж бліда, вічна й бездоганна, як зазвичай, немовби жила в якійсь надприродній площині, недосяжній смертним.

Дихання Жинь прискорилося.

Дадзі не мало тут бути.

Усе повинно було статися не так.

Жинь сяйнув образ охопленої полум’ям Дадзі. Як її голова розбивається об білий мармур. На шиї зяє поріз. Від тіла не лишається нічого. Але вона згорить не одразу. Жинь хотіла зробити це повільно, насолодитися моментом.

Натовпом прокотилася невеличка хвиля захвату.

Імператриця визирнула з-за завіс і підняла руку, таку білу, що шкіра майже замерехтіла в сонячному сяйві. Вона всмі­х­нулася.

— Ми перемогли! — вигукнула вона. — Ми вижили!

Усередині Жинь розгорявся гнів, такий сильний, що їй майже забило дух. Відчуття було, немовби все тіло покусали мурахи, а вона не могла почухатися — усередині булькотіло щось на кшталт розчарування, благаючи випустити його.

Як Імператриця могла жити? Суперечність доводила Жинь до сказу. Алтань, майстер Ірдзях і багато інших загинули, а в Дадзі такий вигляд, немов її навіть не поранили. Вона править народом, який втратив мільйони громадян від безглуздого вторгнення — вторгнення, яке вона ж і почала, — а тепер жінка поводиться так, ніби просто прибула на бенкет.

Жинь рвонула вперед.

Унеґень миттю смикнув її назад.

— Що ти робиш?

— А ти як думаєш? — Жинь висмикнула руки. — Іду за нею. Збирай інших, мені не завадить підкріплення.

— Ти здуріла?

— Вона тут! Ми ніколи не підберемося до неї так близько!

— То нехай це зробить Цара.

— У Цари невигідна позиція для чистого пострілу, — просичала Жинь.

Цара розмістилась у зруйнованій дзвіниці й була надто високо. Вона не дістала б сюди стрілою ані крізь вікна паланкіна, ані крізь юрбу.

У паланкіні Дадзі захищена зусібіч: постріли спереду відіб’ють охоронці, які стоять просто перед нею.

А ще Жинь непокоїлася, що Цара не стрілятиме. Без сумнівів, вона вже помітила Імператрицю, та, вочевидь, боялася поцілити в натовп цивільних або ж видати місце розташування Цике до того, як хтось із них завдасть удару. Певно, Цара вирішила бути розважливою.

Жинь розважливістю не переймалася. Всесвіт подарував їй нагоду покінчити з усім за лічені хвилини.

Фенікс у її свідомості напружився, спраглий і нетерплячий.

«Ну ж бо, дитино… Дозволь мені…»

Жинь впилася нігтями в долоню. «Не зараз».

Завелика відстань відділяла її від Імператриці. Якщо вона спалахне зараз, то загинуть і всі цивільні на площі.

Жинь відчайдушно прагнула більшого контролю над полум’ям. Або ж бодай якогось контролю. Але Фенікс був абсолютно неконтрольованим.

Фенікс хотів бурхливого полум’я, яке поглинуло б усе нав­коло.

І коли Жинь прикликала бога, то вже не могла відрізнити власних бажань від Феніксових. А його і її бажаннями керувала смертельна жага, що вимагала згодувати полум’ю якомога більше.

Жинь намагалася думати про щось інше, окрім гніву й помсти. Але коли глянула на Імператрицю, то побачила лише полум’я.

Дадзі підвела очі. Її погляд перетнувся з поглядом Жинь. Вона підняла руку й помахала.

Жинь завмерла. Вона не могла відвести очей. Очі Дадзі стали вікнами, стали спогадами, стали димом, вогнем, трупами й кістками, і Жинь відчула, що падає, падає в чорний океан, де бачила лише, як Алтань, немов живий сигнальний вогонь, спалахує на хвилерізі.

Вуста Дадзі викривилися в жорстокій посмішці.

А потім за спиною без попередження вистрілили феєрверки — хлоп-хлоп-хлоп, — і серце Жинь мало не вирвалося з грудей.

Вона пронизливо закричала, затиснула вуха долонями й затремтіла.

— Це феєрверки! — сикнув Унеґень. Він відтягнув її зап’ястки від голови. — Лише феєрверки.

Але це не мало значення: вона знала, що то феєрверки, але це була раціональна думка, а раціональні думки вже не мали значення, бо коли вона заплющувала очі, то з кожним пострілом бачила під повіками вибухи, понівечені кінцівки, заплаканих дітей…