Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 31)

— Ну ж бо, — пробурмотів Вейсжа, коли Жинь завагалася, чи віддавати свій тризуб.

— Ви йому аж так довіряєте?

— Ні. Але я вірю, що тобі це не знадобиться.

Воєначальник Змії зустрів їх надворі, де його помічники вже поставили два стільці й невеликий стіл.

Спочатку Жинь сплутала його зі слугою. Ан Цолінь був не схожий на Воєначальника. Старий чоловік із видовженим і сумним обличчям, такий худорлявий, що аж крихкий. Він носив таку ж яскраво-зелену форму Міліції, як і його люди, але на ній не було жодних символів, що свідчили б про його ранг, і зброї на стегні він теж не носив.

— Давній майстре, — Вейсжа схилив голову. — Добре бачити вас знову.

Цолінь мигцем глянув на обриси «Нещадного», що вимальовувалися трохи далі на річці.

— То ти не прийняв пропозиції тієї суки?

— Вона була непевна, навіть для неї, — сказав Вейсжа. — У палаці ще хтось лишився?

— Чан Ень. Наш давній друг Дзюнь Ложань. Жодного з південних Воєначальників.

Вейсжа здійняв брову.

— Про це не згадували. Несподівано.

— Хіба? Вони ж південні.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, не в тому річ. Вони роками чаїли образу.

Для Жинь стільця не принесли, тож вона лишилася стояти позаду Вейсжі, склавши руки на грудях, наслідуючи охоронців, які прикривали Цоліня. Схоже, їх це не потішило.

— А ти не квапився сюди, — сказав Цолінь. — Для решти це був довгий похід.

— Я забирав дещо з узбережжя. — Вейсжа показав на Жинь. — Знаєте, хто вона?

Жинь опустила шарф.

Цолінь підняв очі. Спершу він лише спантеличено розглядав її обличчя, але потім, мабуть, помітив темний відтінок шкіри, багряні іскри в очах, бо все його тіло напружилося.

— За неї дають чимало срібла, — нарешті сказав він. — Щось там про спробу вбивства в Адлазі.

— Як добре, що я ніколи не був ласий до срібла, — сказав Вейсжа.

Цолінь підвівся й підійшов до Жинь. Тепер їх розділяло лише кільканадцять сантиметрів. Він був не набагато вищий за неї, але під його поглядом їй стало дуже незатишно. Вона почувалася екземпляром, який він ретельно вивчав.

— Добридень, — сказала вона. — Я Жинь.

Цолінь проігнорував її слова. Він ледь чутно гмикнув і повернувся на місце.

— Це дуже груба демонстрація сили. Ти збираєшся провести її в Осінній палац?

— Мабуть, її зв’яжуть. А ще накачають наркотиками. Дадзі наполягає на цьому.

— То Дадзі знає, що вона тут.

— Я подумав, що це розважливо. І завчасно відіслав до неї посланця.

— Тоді не дивно, що вона така неспокійна, — сказав Цолінь. — Потроїла охорону палацу. Серед Воєначальників повзуть чутки. Що б ти не планував, вона готова.

— Тоді ваша підтримка мені не завадить, — сказав Вейсжа.

Жинь помітила, що Вейсжа схиляв голову щоразу, коли звертався до Цоліня. Він постійно ледь помітно схилявся перед старшим, виказуючи шанобливе ставлення і повагу.

Але, схоже, Цолінь не реагував на лестощі. Він зітхнув.

— Миру тобі завжди було замало, еге ж?

— А ви не хочете визнавати, що війна — це єдиний варіант, — сказав Вейсжа. — Що ви обираєте, Цоліню? Імперія може загинути повільною смертю протягом наступного століття, або ж ми можемо спрямувати країну на правильний шлях уже за тиждень, якщо пощастить.

— Ти хочеш сказати, за кілька кривавих років.

— Щонайбільше місяців.

— Хіба ти не пам’ятаєш, що трапилося, коли був останній виступ проти Тріади? — запитав Цолінь. — Не пам’ятаєш, як трупи завалили навіть підхід до Небесних воріт?

— Тепер усе буде не так, — сказав Вейсжа.

— Чому?

— Бо в нас є вона. — Вейсжа кивнув у бік Жинь.

Цолінь сторожко глянув на Жинь.

— Бідолашне дитя, — сказав він. — Мені так шкода.

— А ще в нас є перевага в часі, — швидко продовжив Вейсжа. — Міліція оговтується від нападу Федерації. Їм потрібен час, щоб відновити сили. Вони не зможуть швидко виставити захист.

— Та все ж, навіть за найкращим сценарієм, Дадзі однаково матиме північні провінції, — сказав Цолінь. — Кінь і Тигр ніколи не підуть на зраду. І в неї є Чан Ень та Дзюнь. Це все, що тобі треба.

— Дзюнь не битиметься там, де не зможе перемогти.

— Але в цій битві перемога може бути й за ним. Чи ти гадаєш, що переможеш усіх легким залякуванням?

— З вашою підтримкою ця війна завершиться за лічені дні, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Разом ми контролюватимемо узбережжя. Канали в мене. У вас східний берег. Разом наші флоти…

Цолінь підняв руку.

— Мої люди вже пережили три війни на своєму віку і щоразу з різним правителем. І нарешті їм випав шанс на тривалий мир. А ти хочеш притягти на їхній поріг громадянську війну.

— Громадянська війна прийде, хочете ви це визнавати чи ні. Я лише прискорю неминуче.

— Ти не переживеш неминучого, — сказав Цолінь.

У його словах звучав щирий смуток. Жинь бачила це й у його очах. Він був виснажений.

— Ми втратили стільки людей у Ґолінь Ніїс, Вейсжа, — продовжив Цолінь. — Хлопців. Знаєш, що наші командири змусили робити своїх солдатів перед облогою? Писати листи додому. Сказати, що люблять своїх. Що не повернуться. І наші генерали обрали найсильніших і найшвидших солдатів, щоб ті доправили ці послання, бо знали: будуть вони з ними на стіні чи ні, це нічого не змінить.

Він підвівся.

— Моя відповідь — ні. Ми маємо залікувати шрами від Макових війн. Ти не можеш просити нас знову проливати кров.

Вейсжа потягнувся і схопив Цоліня за зап’ясток, доки той ще не встиг розвернутися й піти.

— То, виходить, ви зберігаєте нейтралітет?

— Вейсжа…

— Чи ви проти мене? Мені чекати на найманців Дадзі?

Цоліню ці слова дошкулили.

— Я нічого не знаю. Нікому не допомагаю. Лишімо все так, добре?

— І ми просто дозволимо йому піти? — запитала Жинь, щойно Цолінь відійшов.

Неприємний сміх Вейсжі її здивував.

— А ти думаєш, він доповість про нас Імператриці?