Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 26)
Вона хотіла контролю.
Вона була жертвою капризів бога, бо ослаблювала свій розум, відганяла полум’я тимчасовим і негодящим рішенням. Але тепер її голова була ясною, а розум тверезим, і коли Фенікс кричав, вона могла його заткнути.
Жинь попросила про зустріч із Вейсжею. Він відіслав за нею вже за декілька хвилин.
Коли вона прийшла до кабінету, він був там сам.
— Ви мене не боїтеся? — запитала вона.
— Я тобі довіряю.
— А дарма.
— Тоді я довіряю тобі більше, ніж ти довіряєш собі.
Він поводився як зовсім інша людина. Грубіяна мовби ніколи й не було. Його голос звучав так м’яко, так підбадьорливо, що Вейсжа раптом нагадав їй учителя Фейжика.
Жинь уже давно не думала про вчителя Фейжика.
Вона вже давно не почувалася
Вейсжа відкинувся на спинку крісла.
— Тоді продовжуй. Спробуй прикликати полум’я для мене. Лише трохи.
Жинь розкрила долоню й зосередила на ній погляд. Прикликала гнів, відчула, як жар згортається в самому нутрі. Але цього разу він не вийшов одразу неконтрольованим потоком, а показався повільним розлюченим горінням.
На долоні в Жинь спалахнуло невелике полум’я. І це був просто спалах, хоча вона могла збільшувати його розмір, або, якби схотіла, змусила б його стати меншим.
Жинь заплющила очі, повільно вдихнула. Обережно підняла полум’я вище. Одна стрічка вогню погойдувалася над її рукою, немов очеретина, аж доки Вейсжа не скомандував їй:
— Досить.
Жинь зімкнула долоню. Вогонь згас.
Лише після цього вона зрозуміла, як швидко билося її серце.
— З тобою все гаразд? — запитав Вейсжа.
Жинь спромоглася кивнути.
Його обличчя розпливлося в усмішці. Він був більш ніж задоволеним. Був гордим.
— Зроби це знову. Нехай вогонь буде більшим. Яскравішим. Надай йому форми для мене.
Жинь потупилася.
— Не можу. У мене немає такого контролю.
—
Жинь глянула йому у вічі. Його погляд став їй якорем.
З її кулака вирвався вогонь. Вона формувала його тремтливими руками, аж доки вогонь не став схожим на дракона, що звивався у просторі між нею і Вейсжею, змушуючи повітря тремтіти від жару.
Його крики тиснули на межі її свідомості. Вона спробувала їх заглушити.
Вогонь не піддавався.
Жинь затремтіла.
— Ні, не можу… Не можу, ідіть звідси.
— Не думай про це, — прошепотів Вейсжа. —
Спершу Жинь злякалася, що їй це здалося, та все ж червона пелена під її повіками поволі розвіялася.
Вогонь зник. Жинь упала навколішки.
— Хороша дівчинка, — м’яко промовив Вейсжа.
Вона обхопила себе руками, розхитуючись на підлозі й намагаючись пригадати, як дихати.
— Можна тобі дещо показати? — запитав Вейсжа.
Жинь підвела очі. Він перетнув кімнату й підійшов до шафки, відчинив дверцята і витягнув пакунок, загорнутий у тканину. Коли він стягнув тканину, Жинь відсахнулася, однак побачила лише тьмяний блиск металу.
— Що це? — запитала вона.
Але вона вже знала. Вона де завгодно впізнала б цю зброю. Вона годинами задивлялася на цю сталь, на метал, поцяткований слідами численних боїв. Предмет був суцільно металевий, навіть руків’я, яке зазвичай робили з деревини, бо спірлійці потребували зброї, яка б не прогоріла вщент, коли вони її торкнуться.
Жинь відчула раптове запаморочення, не пов’язане з відмовою від опіуму, а навіяне раптовим і страшенно яскравим спогадом про те, як Алтань Тренсинь ішов хвилерізом назустріч смерті.
У її горлі піднялося шорстке схлипування.
— Звідки він у вас?
— Мої люди знайшли його в Чулуу Корікх, — Вейсжа нахилився й поклав тризуб перед Жинь. — Я подумав, ти схочеш мати його в себе.
Не розуміючи, Жинь дивилася на нього.
— Ви… Чому ви були там?
— Припини вважати, що я знаю менше, ніж насправді. Ми шукали Алтаня. Він був би, гм, корисним.
Жинь пхикнула крізь сльози:
— Ви думали, що Алтань приєднається до вас?
— Я думав, що Алтань схоче скористатися будь-якою нагодою перебудувати цю Імперію.
— Тоді ви зовсім його не знали.
— Я знав його народ, — сказав Вейсжа. — Я вів тих солдатів, які звільнили його з дослідної бази, і я допомагав тренувати його, коли він підріс досить для того, щоб битися. Алтань бився б за цю Республіку.
Жинь похитала головою.
— Ні, Алтань хотів лише все палити.
Вона потяглася, схопила тризуб і зважила в руці. Він незручно лежав у пальцях, заважкий спереду і химерно легкий ззаду. Алтань був значно вищий за неї, і зброя здавалася задовгою, щоб Жинь могла зручно нею замахнутися.
Тризубом не можна користуватися як мечем. Він не годиться для бічних ударів. Ним потрібно володіти з хірургічною точністю. І завдавати лише вбивчих ударів.
Жинь відсунула тризуб від себе:
— Я не повинна брати його.
— Чому?
Жинь заледве могла вимовити бодай слово, так гірко вона плакала.
— Бо я — не він.
«Бо це я мала померти, а він мав бути живим і стояти тут».