Ребекка Куанг – Республіка Дракона (страница 139)

Вона звісила одну ногу через край і насолоджувалися тим, як вітер шмагає її по шкірі. Жинь лише трохи нахилилася вперед. А якщо вона стрибне просто зараз? Чи потішиться падінням?

— Геть звідти, — голос Кітая пробився крізь туман у її голові. — Неджа, хапай її…

— Уже, — сильні руки обхопили її навколо талії й відтягли від краю. Неджа міцно стиснув її, передчуваючи боротьбу, але Жинь лише радісно скрикнула і схилилася спиною йому до грудей.

— Ти хоч уявляєш, скільки від тебе проблем? — бурчав він.

— Дай мені ще один кухоль, — сказала вона.

Неджа вагався, але Венка охоче виконала її прохання.

Жинь зробила довгий ковток, зітхнула й торкнулася скронь кінчиками пальців. Вона почувалася так, немовби по її кінцівках текла енергія, немовби вона встромила руку в блискавку. Жинь схилилася головою до стіни й міцно замружилася.

Найкраще в тому, щоб напитися — це те, що все стає неважливим.

Вона могла затриматися на думках, які раніше завдавали занадто багато болю. Могла пригадати, як Алтань горів на хвилерізі, трупи в Ґолінь Ніїс, тіло Цари на руках у Чаґханя, — навіть не здригнувшись, без жодних страждань. Могла поринути у спогади спокійно й відсторонено, бо нічого не мало значення, бо ніщо не завдавало болю.

— Шістнадцять місяців, — Кітай почав перераховувати на пальцях уголос. — Ми вже на війні майже півтора роки, якщо рахувати від моменту вторгнення.

— Не дуже й довго, — сказала Венка. — Перша Макова війна тривала три роки. Друга — п’ять. Битви після Червоного Імператора розтягнулися на всі сім.

— І як же ти билася б на війні цілих сім років? — запитала Жинь. — Хіба ти не знудилася б від боїв?

— Солдати знуджуються, — сказав Кітай. — Аристократи ні. Для них це все велика гра. Гадаю, у тому й проблема.

— Ось вам мисленнєвий експеримент. — Венка змахнула руками, утворюючи невелику арку, схожу на веселку. — Уявіть якийсь альтернативний світ, де цієї війни не було б. Федерація ніколи не вторгалася. Ні, зітріть це, Федерації навіть не існує. Де ви?

— У конкретний часовий відрізок? — запитав Кітай.

Венка похитала головою.

— Ні, я мала на увазі, чим ви займаєтеся в житті? Чим би хотіли займатися?

— Я знаю, що робив би Кітай. — Неджа відхилив голову назад, витрусив останні краплі з кухля до рота, розчаровано зазирнув усередину, але звідти нічого не вилилося. Венка передала йому ще один глечик. Неджа спробував витягнути корок, не зміг, ледь чутно вилаявся й розбив шийку об стіну.

— Обережніше, — сказала Жинь. — Це ж першосортна випивка.

Неджа підніс нерівні краї до вуст і всміхнувся.

— Ну ж бо, — сказав Кітай. — Де я?

— Ти в Академії Юелу, — сказав Неджа. — Проводиш проривне дослідження якогось… якогось непотрібного лайна, як от рух планетарних тіл чи найефективніші методи звітності для всіх дванадцяти провінцій.

— Не смійся зі звітності, — сказав Кітай. — Це важливо.

— Лише для тебе, — сказала Венка.

— Режими падають, бо правителі не можуть дати ради своїм рахункам.

— Та байдуже, — Венка пустила очі під лоба. — А як щодо решти?

— Я гарно воюю, — сказала Жинь. — Тож досі воювала б.

— Проти кого? — запитала Венка.

— Байдуже. Проти будь-кого.

— Тепер може не лишитися війн, щоб воювати, — сказав Неджа.

— Війни завжди будуть, — сказав Кітай.

— Єдине стале в цій Імперії — війни, — сказала Жинь. Слова були їй такими знайомими, що вона промовила їх, навіть не задумуючись. Вона й не одразу усвідомила, що процитувала афоризм із підручника історії, за яким готувалася до Кедзю. Неймовірно, навіть тепер залишки від того іспиту досі спалахували в пам’яті.

Що більше вона про це думала, то краще розуміла, що єдине стале в ній — війна. Вона не могла уявити, де опинилася б, якби не була солдатом. За останні чотири роки вона вперше в житті почувалася чогось вартою. У Тікані вона була продавчинею-невидимкою, на яку ніхто не звертав уваги. Її життя й смерть були зовсім неважливими. Якби на неї налетів рикша на вулиці, ніхто й оком не повів би.

Але зараз? Тепер цивільні корилися її наказам, Воєначальники шукали зустрічі з нею, а солдати її боялися. Тепер вона говорила з найвидатнішими мислителями воєнного часу на рівних, чи принаймні знаючи, що саме тут їй і місце. Тепер вона пила соргове вино на найвищій башті арлонського палацу з сином Воєначальника Дракона.

Ніхто не приділяв би їй такої уваги, якби вона не вміла вбивати людей.

Десь у самому її нутрі заворушився черв’ячок дискомфорту. Щойно вона піде від Вейсжі, чим же в біса займатиметься?

— Тепер ми можемо перевести всіх на цивільні посади, — сказав Кітай. — Будемо міністрами й суддями.

— Тебе оберуть першим, — сказав Неджа. — Управління народу й усе таке. Люди тебе люблять.

— Тоді Жинь лишиться без роботи, — сказала Венка.

— Вона може стати сторожем, — сказав Неджа.

— Ти гориш бажанням підправити свою пику? — запитала Жинь. — Можу безкоштовно зробити.

— Жинь ніколи не лишиться без роботи, — квапливо відказав Кітай. — Армії нам завжди будуть потрібні. І завжди буде новий ворог, якого треба здолати.

— Наприклад? — запитала Жинь.

Кітай почав перераховувати, загинаючи пальці.

— Бандитські угруповання Федерації. Відколоті провінції. Вихідці з Внутрішніх держав. Не дивися на мене так, Жинь. Ти також чула Бектера. Кетреїди хочуть війни.

— Кетреїди хочуть війни з іншими кланами, — сказала Венка.

— І що станеться, якщо конфлікт розгориться? Через десятиліття ми битимемося на ще одному кордоні, обіцяю.

— Тоді там просто треба прибрати, — зневажливо сказав Неджа. — Ми позбудемося їх.

— Тоді ми розпочнемо ще одну війну, — сказав Кітай. — Військові цим і займаються.

— Республіку контролюватимуть не військові, — сказав Неджа.

Жинь випрямилася.

— І як ти це уявляєш? Демократичну Нікань? Ти справді думаєш, що це спрацює?

Перспектива функціональної демократії рідко турбувала її впродовж самої війни. Завжди була якась нагальніша загроза Імперії. Але тепер вони справді перемогли і Вейсжа мав нагоду перетворити абстрактну мрію на політичну реальність.

Жинь сумнівалася, що він це зробить. Тепер Вейсжа мав завелику владу. На біса ж від неї відмовлятися?

І вона не могла сказати, що звинувачує його. Вона досі не була переконана, що демократія — це взагалі гарна ідея. Нікарці тисячоліттями чубилися між собою. Вони збираються покласти цьому край лише через те, що люди зможуть голосувати за своїх правителів? І хто за них проголосує? Такі, як тітонька Фан?

— Звісно, це спрацює, — сказав Неджа. — Уяви всі беззмістовні військові дискусії, які Воєначальники проводять щороку. Ми покінчимо з цим. Усі суперечки вирішуватиме рада й не на полі бою. Щойно ми об’єднаємо всю Імперію, то зможемо зробити що завгодно.

Венка пхикнула.

— Ти справді віриш у це лайно?

Схоже, Неджу приголомшили її слова.

— Звісно, я в це вірю. Інакше, нащо, по-твоєму, я б бився в цій війні?

— Бо ти хочеш потішити татусика?

Неджа легенько штурхнув її під ребра.

Венка вивернулася й, хихочучи, збила з візка ще один глечик вина.

Неджа відхилився до стіни.

— Майбутнє буде славетне, — сказав він, у його голосі не було навіть натяку на сарказм. — Ми живемо в найпрекраснішій країні в цілому світі. У нас більше людських ресурсів, аніж у призахідників. У нас більше природних ресурсів. Весь світ хоче мати те, що маємо ми, і вперше за всю історію ми можемо це використати.